Выбрать главу

Нечай поволі пошкандибав на середину подвір'я і підняв руки вгору:

— Видите оту хмару? Вона чьорна і несе дощ. Можу її відігнати гет.

— Ану! — скептично гукнув Спартак.

— Не тре так з Нечаєм, синцю! — дещо погрозливо, проте спокійно мовив мольфар.

Він стояв мовчки, лише зиркав у бік хмари. Витягнув ніж-градівник для замовлянь, устромив його у громовицю — тріску з дерева, в яке влучила блискавка. У громовиці був природний отвір, у який мольфар запхав лезо, а далі ввігнав його в землю. За мить, шепочучи, вийняв ножа, здійнявши його вгору в одній руці, а у другій — громовицю. Відтак почав примовляти, і його шепіт ставав дедалі голоснішим, аж поки перейшов у крик:

Граде лукавий, рабе лукавий! Най тебе хмари не носе, бо тебе люде не просе. Буйні вітри! Возьміт ви цю хмару на свої тонкі крила, занесіт її за океан-море, за теплі води, за круті гори, за жовті піски, аби він там розтав і пропав нині, во віки віків, най буде так! Тьфу, тьфу, тьфу! Щезни, пропади од лиця Божого і од мене, Михайла Нечая!

Старий викрикував це закликання тричі, погрожував небу, гукав до хмар, дякував силам природи і вихваляв духів. Руками тим часом наче притягував щось до себе. Притягував, притягував — і раптом «кіношники» побачили, що в такт його рухам до мольфара притягується чорна хмара. Він закрутив нею, а потому зі шаленим тріскотом, який луною прокотився поміж гір, жбурнув її геть. Немовби слухняна вівця, хмара зіщулилась і, підкоряючись волі маленької людини, полетіла з небосхилу, аж поки око втратило її з виду.

— Ні фіга ж собі! — вихопилось у Спартака.

Вражені Багашвілі та Параджанов утратили дар мови, а дідок спокійно розвернувся і пошкандибав у бік хати. Уже на порозі мольфар розвернувся до отетерілих чоловіків:

— Хлопці, ліпше би ви в тото не влазили, бо він дотепер ходит по землі. Він нікуди не подівси і може вам наробити біди. Ліпше не чіпайте!

— Про що це він? — запитав Спартак.

— Ще одне попередження від духів, — пояснив Параджанов, який майже починав вірити в забобони й у сам світ духів.

А спробуй тут не повірити, коли на власні очі бачиш, як хмари розганяють руками, а по ночах приходять привиди. Ох, та Гуцулія!

Наші дні

Розділ 1

— Прокидайтеся, зозульки! — вуйко Любко яко совість знімальної групи вважав своїм обов'язком розбудити молодь, яка ладна була спати день і ніч.

— Вуйку Любку, то ж тільки восьма година. Вляжтеся ще, благаю вас! — прогугнявив захриплим голосом Ярема.

— Яке спати? День надворі! Роботи ціла купа! — невблаганно мовив водій.

— Йо-о-ой, ви деспот!

— О, так, хлопче, я такий! — задоволено мугикнув Любомир.

Поки всі вмивались, одягалися, причісувалися, задзвонив Олесин мобільний телефон.

— О, привіт, Андрію! — сказала у слухавку Олеся.

— Ну хто би сумнівався, — пхикнув Ярема. — Він що, спати не лягає? Упиряка якийсь?

Олеся махнула Яремі рукою: мовляв, цить, не заважай! І продовжила милий діалог із Андрієм:

— Та ти що? Ти справді зробиш таке для нас? Для мене?! Круто, дуже дякую! Мені буде страшенно цікаво. — Вона вимкнула телефон. — Хлопці, ви знаєте, куди ми нині підемо?

— На побачення з Андрієм? — не втримався і таки вколов Ярема.

— Нє-а! Андрій домовився нам про інтерв'ю з місцевим мольфаром. Той начебто щось знає про цілу ту таємну історію з ворожими родами.

— Коли йдемо?

— Щойно по нас приїде Андрій.

На Андрія довго чекати не довелося. Спочатку здалека зблиснули його білосніжні бредопітівські зуби, а тоді показався й він сам.

— А, от твій Ричард з'Гір, — кивнув на гуцула Ярема.

— Привіт, Олесю, гарно виглядаєш! — здалека гукнув Андрій.

— Дякую!

— То нині ввечері ти нарешті будеш вільна?

— Тільки я? Учора ти запрошував нас усіх.

— Але ж вони категорично не хочуть, — то чого я буду причіпливим?

Олеся не відповіла. Не любила, коли вирішують щось за неї.

— Яремо, ти зібраний? Можемо їхати? То ходімо! — гукнула дівчина й сіла на заднє сидіння Андрієвої автівки, демонструючи, що до неї не так легко підбивати клинці. Натомість поруч із білозубим сів Ярема — не без самовдоволеного виразу обличчя:

— Ну що, поїхали у світ чарів?

— Як скажете, — без усмішки процідив Андрій.

Автівка петляла вузенькими доріжками поміж горами та незнайомими львів'янам присілками Криворівні. Якби зараз гостей висадили і сказали повертатися до їхньої садиби самим, вони ніколи в житті не знайшли би дороги назад. Не були навіть упевнені, чи то ще Криворівня, чи вже наступне село — Верхній Ясенів. Нарешті на горбочку побачили одиноку хату.

— Далі дороги вже нема, і треба перейтися пішки. Хвилин десять-п'ятнадцять, — Андрій заглушив мотор.

— От і добре, зможемо трохи ноги розім'яти, — зраділа Олеся, яка звикла в усьому шукати позитив.

— Тобі помогти? — звернувся Андрій до Яреми, який саме обвішувався кофром зі штативом, торбою з камерою, світлом, акумуляторами, мікрофонами, світловідбивачами та ще цілою купою важкого обладнання.

— Та ні, я сам, — затято відповів Ярема.

— Не будь упертюхом. Нехай Андрій тобі поможе, — заперечила Олеся. — Ти гигнешся, поки винесеш це все на гору.

— Ну добре, тримай, — Ярема скинув Андрієві на руки найважчу ношу: з камерою та акумуляторами.

Андрія аж перехилило, та при Олесі він удав, начебто це зовсім не важке.

— Усе нормально? Донесеш? — перепитав Ярема.

— Угу! — вичавив зі себе гуцул, чиї м'язи, вочевидь, були більше для краси, ніж для роботи.

— Тоді йди перший і показуй дорогу! — докинув оператор.

Стежка вела вгору. Вона звивалася поміж дерев і кущів, тому не була стрімка, та зате значно довша, ніж доріжка навпростець. Гори парували під дією променів ранішнього сонця й від того здавалися молочними. Туман піднімався дедалі вище і танув просто на очах.

Олеся глибоко вдихала свіже повітря, Ярема розглядав місцину, а захеканий Андрій гучно сопів під вагою. Нарешті дійшли до хатини, яку бачили ще з дороги. Перед ворітьми вже при повній параді, у народному строї, стояв згорблений дідусь.

— Слава Ісу, вуйку! — першим привітався молодий гуцул.

— Слава навіки, Андрійку! То наші гості?

— Йо, то вони!

— Слава Ісусу Христу, я Олеся, то — Ярема!

— А я Нечай!

Олеся оніміла. Дар мови повернувся до неї лише за кілька секунд:

— Як Нечай? Та ж ви померли у 2011 році!!!

— Йой, та не вір усьому, що чуєш, — відмахнувся мольфар.

— Та як? Вас же вбив якийсь фанатик! Я ж на власні очі бачила сюжет із вашого похорону, — з жахом випалила Олеся.

— Не вір усьому, що бачиш!

— А чому ж тоді вірити?

— Вір мені — й усьо буде добре, — усміхнувся поморщений дідок.

— Люди не воскресають отак собі!

— Дівчино, не забивай собі голову пустим, йо?

— Йо, — спантеличено і машинально відповіла журналістка.

Вона не могла повірити, що перед нею легендарний мольфар Нечай — той, кого називали єдиним мольфаром ХХ-ХХІ століть; той, котрий утримував добру погоду на фестивалі «Червона Рута» в 1989 році; той, до кого ходив Параджанов; той, котрий помилково напророкував убивство Януковича в день його інавгурації; нарешті той, у кого якийсь шизофренік устромив ножа. Від травм дідуган помер, його поховали — й от прошу: зараз він живісінький стоїть перед нею.

У руках мольфар тримав і погладжував чорного кота Млинцура. Його Олеся теж не раз бачила в новинах, навіть оповідали, що без цього котиська Нечай нікуди не ходить. Начебто тварина помагає йому визначати, чим дише кожна людина, бо тонко відчуває чуже біополе.