Ярема теж із острахом зиркав на мольфара. А Нечай і собі пильно глянув на оператора, потому — на Андрія. Якийсь час не відводив очей, але так нічого й не сказав.
— Досит про мене. Я можу вам розказати про кіно, — ви ж по це прийшли? — порушив незручну мовчанку Нечай.
Олеся, завжди говірка щебетуха, зараз не могла вичавити зі себе жодного питання. Андрій тільки мовчки усміхався. Поміг Ярема, якого, здається, воскресіння мертвого не надто збентежило й уже точно не здивувало, бо за час роботи на телебаченні він бачив стільки фриків, що воскреслим більше, воскреслим менше — то вже не важливо. Ярема збалансувався, виставив діафрагму, навів фокус у камері й сам поставив запитання:
— То навіщо до вас приходив Параджанов?
— А хтів почюти про гуцульські вірування. То я йому і розказав, і показав, як хмари розганєти.
— Ви для нього хмари ганяли? — опритомніла Олеся.
— А звідки би то його грузин умів таке робити в телевізорі? То я йому показав. А Іванко Миколайчук приходив учитиси в мене грати у дримбу. Але ж добрий хлопчина був! Шкода, що так скоро відійшов. Казав я їм, аби не чіпали тої історії, — не послухали. Думаєте, випадково і Миколайчук, і Бестаєва, і Кадочникова не мали дітей? Нє, дітоньки, то всьо через то.
— Через що? — запитав Ярема.
— Через него! Обмінника! — гукнув Нечай.
У хаті раптом нізвідки знявся вітер, у камері щось затріщало, й акумулятор знову розрядився.
— Він тут, — промовив нарешті мольфар.
Олесі стало моторошно, і вона інстинктивно притулилася до Яреми. Той її пригорнув, зиркаючи на старого:
— Чого лякаєте дівчину? Бачите, вона боїться.
— Правильно робит, що боїтси.
Дідок пошкандибав із хати на вулицю. Мовчки підійшов до смереки, яка росла просто на його подвір'ї, витягнув із-за пояса-череса ножик і щосили загнав його в дерево. Телевізійники лише перезирнулися.
— Хочете покажу вам, дітоньки, одну дивину? Її вміют зробити тілько непрості.
— Непрості — то такі, як ви? — вже оговталась Олеся.
— Йо! Зара зі смереки потече молоко. Але для того має бути ту коло мене корова.
— Та що ви нам байки розказуєте? Такого не буває, — засміялася дівчина.
— Дивиси, донь цю!
Мольфар прошепотів щось, глибше втиснув ніж у живе дерево — і з нього справді потекло молоко. Він підставив горня, набрав білої рідини і подав Олесі.
— Спробуй, єк не віриш!
Дівчина зазирнула в посудину, наблизила напій до губ і боязко надпила. Це таки було молоко, справжнісіньке. Передала горнятко Яремі.
— Але як? — здивувалася вона.
— Так уміют усі непрості, — я ж казав. То від мого діда передалоси.
— Що передалося?
— Дух, котрий помагає.
— Тобто ваш дідо передав вам духа? То що, нечисть?
— Ну чого ж нечисть? ТОГО. У нас кажут, що людина, котра має ТОГО, не може вмерти, поки не передасть його комусь — найчастіше дітям чи внукам. Так було зі мнов, йо. Але якби хто хотів, то його можна висидіти.
— Як то, висидіти? — не могла надивуватись Олеся і моргнула Яремі, щоби він натиснув кнопку «запис», аби не пропустити того, що оповідатиме дивний гуцул.
Але оператор і без того вже давно знімав: не вперше ж на таку екзотику натрапляв і знав, що мусить ловити момент.
— Висидіти ТОГО, — продовжував Нечай, — можна за вісім днів. Треба йно вісім днів носити під пахвов куряче яйце, не митиси, ні з ким не баїти і ніде не йти. А коли минут ті дні, голосно три рази його закликати — і відтоді будете чути в собі сили до того, щоби розганяти хмари, замовляти хвороби і таке різне. Можут навіть молодички, котрі не мают ані чоловіка, ні любаска, покликати собі ТОГО для плотських утіх.
— Ого, до чого додумалися, — присвиснув Ярема.
— Але ж за все треба платити, хіба ні? — спитала Олеся.
— А, то певна річ, — підтвердив Нечай.
— Ви не боїтеся, що треба буде віддати душу? — напівсерйозно запитала дівчина.
— Йо, — тільки й відказав дідок.
Що означало те «йо», ніхто не второпав. А мольфар повернувся до хати, запросивши туди і своїх гостей. Коли всі вже були всередині, старий сів на лавку, довго мовчав, а потому звернувся до Олесі:
— Дівчино, я тобі щось скажу, але ти поставси до цього серйозно, йо? Ти маєш знати те, чого не знают ані твої батьки, ні діди.
Дідуган зробив паузу, вдихнув повітря і нарешті прорік:
— Ти з роду Гутенюків.
— Я? Та ні, не може бути! Я би знала про це!
— Помиляєшси! Ти їхній нащадок. Чи єдиний — не знаю. То мусиш сама довідатиси.
— Я з Гутенюків? Тих самих, що в «Тінях»? — Олеся не могла повірити у щойно почуте.
Це повністю суперечило здоровому глузду й історії її родини. Такого просто не могло бути! Ніколи це прізвище не звучало в їхній родині. Так, вона знала, що в ній тече частково і гуцульська кров, але ким були її предки по тій лінії, ніхто з родичів уже не пам'ятав.
— Тих самих Гутенюків. А це залишає на тобі відбиток. Тому остерігайси його.
— Кого?
— Обмінника!
— Обмінника? Та хто це?!!
— То сама мусиш дізнатиси.
— Нечаю, що ви ще знаєте?
— Більше нічого. Шукай своїх родичів: най вони тобі розкажут більше! А зараз идіт! — безапеляційно мовив мольфар.
Вона ще хотіла перепитати, мала купу запитань, але Нечай махнув рукою і повернувся до неї спиною. Олеся на ватяних ногах вийшла з хати. Ярема мусив зібрати апаратуру, тому дівчину підтримував за руки Андрій.
Коли відійшли вже далеченько, Олеся спитала:
— Хто такий Обмінник?
Ані Андрій, ані Ярема не відповіли. Питати, вочевидь, треба було не їх, а дотиснути мольфара, та в той момент дівчина не могла навіть думати.
Розділ 2
Вона зовсім не уявляла, з чого починати пошуки, а копнути глибше була просто зобов'язана, бо, відколи дізналася, що належить до напівміфічного роду, уже поки не з'ясує всього до кінця, не заспокоїться.
Насамперед Олеся зателефонувала батькам, поставила їм дивне запитання і, звісно ж, нічого нового не почула у відповідь. Вони теж не знали жодних Гутенюків у своїй родині.
— Слухай, а спробуй піти до отця Василя, — запропонував Андрій.
— О, це ідея! Ваш отець мусив би мати якісь церковні книжки з записами. Або, може, у селі ще є хтось із прізвищем Гутенюк?
— Є. Можеш і з ними побалакати.
Не відкладаючи справи у довгу шухляду, дівчина постановила таки навідатися до священика.
— Іти з тобою? — запитав Ярема.
— Мені би не зашкодили зараз товариство й підтримка. Якщо тобі не важко, звичайно.
— Та припини. Без проблем. Ти ж знаєш.
— Я підкину вас — так буде швидше, — запропонував Андрій.
— Що би ми без тебе робили? — Олеся заскочила в автівку.
— Та без проблем, — тепер уже Андрій підколов Ярему, цитую чи його слова.
Отець Василь був удома і, як звичайний ґазда, порався на подвір'ї зі своїми побутовими турботами, бо їх навіть в отців завжди чимало. Щоправда, в селі були жіночки, котрі щиро вірили, що у священиків геть відмінне життя від простих вірян, що вони не так їдять, не так сплять і — борони, Боже, — не в такий спосіб продовжують свій рід, як усі смертні грішники. На щастя, отець Василь був простий і доступний, геть не на хмарах, як його собі вигадали літні жіночки. Олеся вже знала, що з панотцем можна поговорити по-людськи, тому дуже сподівалася на його пораду.
Вона привіталася, нагадала, хто вона і звідки. Та священик і без нагадувань не встиг відучора забути журналістку.
— Маю до вас іще одну справу, але тепер — приватну. Я розумію, що церква не визнає різних віщунів і мольфарів, але все-таки розкажу вам історію, що трапилася нині зі мною.
Дівчина переповіла слова мольфара.