— То котрий вам понарозказував такого? — вислухавши, запитав отець Василь.
— Нечай.
Священик підвів брови і поблажливо усміхнувся:
— То ви, певно, сплутали. Нечая нема на світі вже кілька років.
Олесю знову наче мішком по голові оглушили.
— І я так думала. Але він живісінький!
— То правда, — втрутився в розмову Ярема. — Ми щойно брали в нього інтерв'ю. Якщо це привид, то його бачив і я, і навіть ваш місцевий — Андрій.
Телевізійники хотіли, щоби й Андрій підтвердив їхні слова, повернулись у його бік, але там було порожньо.
— Куди щез цей Ричард з'Гір? — гукнув Ярема.
— Певно, повернувся на роботу до музею?
— А хто з вами був? — Андрій Рубачук, — відповіла Олеся, — працівник вашого музею Івана Франка.
— Слухайте, не знаю, хто він і що він вам наплів, але в нашому музеї не працює такий чоловік.
— Як то?!! Я з ним зідзвонювалася, ще коли ми були у Львові, домовлялася про всі інтерв'ю, він нас возив усюди. Та ж не тільки ми його бачили.
— До мене ви приходили тільки вдвох, — сказав отець.
— Ні, нас було троє.
— Та кажу ж вам, що бачив тільки вас і вашого оператора, більше нікого.
— То якась містика, — видихнула Олеся, кидаючи погляд на Ярему.
— Зачекайте, ми ж знімали Нечая на відео. Можемо передивитися, — згадав Ярема.
— О, точно! — підтримала Олеся.
Оператор увімкнув камеру, знайшов потрібні файли і вказав пальцем:
— От, прошу, розкадрований мольфар Нечай із різних ракурсів. З крові та з плоті.
Отець Василь уважно переглянув запис і ніби сам до себе мовив:
— Ото й дивно, бо його кров і плоть я особисто ховав...
Телевізійники перезирнулися.
— Ходімо, покажете мені живого Нечая, — гукнув отець Василь, уже прямуючи до своєї старенької автівки.
Олеся та Ярема показували дорогу, а водій-отець петляв знайомими вуличками. Нарешті, коли приїхали на те місце, звідки попереднього разу піднімались угору до хати мольфара, священик сказав:
— Так, усе правильно, тут жив старий Нечай.
— Ходімо до самої хати, і ви пересвідчитеся, що ми вам не брехали, — сказала Олеся.
Як і кілька годин тому, вони піднялися звивистою стежкою і нарешті дійшли до господи.
— Стоп! Як це? — Олеся побачила перед собою хатину, вікна якої було забито грубезними дошками. — Та ж щойно хата була обжита?
— От і мене це дивує, — сказав отець Василь — Насправді Нечай помер, але ви не перші, хто каже, що бачив його. І найдавніше те, що ваша камера теж це бачила. Запис підтверджує.
— Тобто ми говорили з духом? — зойкнула Олеся. — Ну, якщо я збожеволіла, то і Ярема — теж.
— Я не можу це ніяк пояснити, — зізнався священик. — Тепер залишається з'ясувати, хто такий Андрій.
— Можемо поїхати до тих людей, котрі бачили нас утрьох, — запропонувала Олеся.
— Так і зробімо, — погодився отець.
Вони заїхали до хати-ґражда у Криворівні, потому до Верховини — в музей фільму «Тіні забутих предків», і щоразу чули у відповідь від людей одне і те саме: ви до нас приходили тільки вдвох із оператором...
— Я нічого не розумію, — Олеся нарешті після біганини та поїздок сіла над Черемошем. — Що за чортівня? Його ніхто не бачив, окрім нас із тобою. Але чому? Хто він?
Ярема не мав жодних варіантів відповіді.
— Чим ми особливі, що бачили його, а інші — ні? — розмірковувала вголос Олеся. — Хіба що...
— Що? — запитав Ярема.
— Він Обмінник...
— Обмінник? — перепитав отець Василь.
— Так, Нечай застеріг мене від зустрічей з Обмінником.
— Ніколи не чув про щось таке, — здивувався священик. Олеся була геть розгублена. Що довше вона перебувала в цьому дивному місці, то неймовірніші речі з нею траплялися. Дівчина не могла їх ані пояснити, ні збагнути. Заспокоювало хіба що одне: з Яремою відбувалося те саме. Отже, вона не божевільна. Божеволіють кожен окремо, а не всі разом.
Розділ З
Вона чекала, що Андрій чи то його привид іще з'явиться до них, але того дня він не прийшов. Не прийшов і наступного. Вуйко Любко підтвердив, що вони не божевільні, бо хлопця-гуцула бачив і він. Це вже тішило, хоча все ще нічого не пояснювало.
Через ці перипетії дівчина геть забула про свої пошуки нової родинної гілки. Тепер згадала і вирішила бодай це по-розвідувати.
Отець Василь подіставав церковні метрики, і вони втрьох — священик, Олеся та Ярема — перечитували давні записи. Довелося перегорнути не одну товсту книжку з дрібними записами, бо сюди вписували кільканадцять поколінь криворівнян і при кожній людині зазначали дату народження, імена батьків і хресних, чи «праведного ложа», тобто чи тато з мамою були в церковному шлюбі на час народження дитини; потому, коли малюк виростав, уписували шлюб, його статок, було навіть указано морги поля, і нарешті — дата смерті.
Така повна інформація малювала доволі виразну картину кожного роду. Олеся знайшла в метриках чимало людей із прізвищами Гутенюк і Палійчук. Навіть порівнявши статки цих родин, помітила, що Гутенюки і справді були певний час заможніші від Палійчуків, — так, як і писав Коцюбинський.
Але ж від кого з Гутенюків у метриках вести своє коріння, дівчина не могла й уявити. Тому вирішила відразу податися до місцевих людей і порозпитувати про це прізвище. Виявилося, що з прямих нащадків нікого не залишилося, живі хіба чоловіки-жінки Гутенюків, котрі дітей не мали, а отже, роду не продовжили. Та навіть далекі родичі могли щось знати.
Дівчину, як завжди, супроводжував Ярема, а вуйко Любко тим часом майже зремонтував свою «ластівку». Це означало, що незабаром знімальна група має вирушати додому. Тому Олеся квапилась і почала з найближчої хати, де жили Гутенюки.
У дворі було гамірно.
Там бавилося трійко дітей, ревіла з толоки корова, чути було дзенькіт коси, яку клепав, очевидно, господар. Пишногруда жінка поралась у літній кухні. Телевізійники привіталися по-місцевому:
— Слава Ісу!
— Слава навіки! — відказала ґаздиня.
— Я журналістка зі Львова.
— Е, та вас уже всі тут знают, — усміхнулася жіночка. — То шо, кажут, ви виґіли небожчика Нечая?
— Ви і про це вже знаєте? — здивувався Ярема.
— Та хто би про таке не знав? У селі новини розлітаютси скоро.
— Бачили, бачили, — підтвердила Олеся.
— Аво-во! — сплеснула руками ґаздиня, так наче вперше почула про це.
— І якраз він сказав мені, що я одного роду з вашими Гутенюками.
— А йдіт?!! Ви ж із міста!
— І я так думала, а виявляється, що я ваша — гуцулка. Тільки тепер хочу дізнатися, чи це правда, а якщо так — то розшукати своїх родичів.
— То я зара вам вікличу нашу бабу, — вона всіх своїх добре знає. А я тілько невістка, ще й зі сусіднього села. Та й у нас уже інакше прізвище.
Жінка метнулася на поріг хати і гукнула:
— Бабо, бабо, идіт сюда!
За хвилину-дві з-за дверей показалася зсохла згорблена фігура бабусі. На вигляд їй було років із дев'яносто, але, на диво, старенька мимохідь ухопила відро, повне картоплі, проворно ним крутнула і за два кроки опинилася біля Олесі та Яреми.
— Бабо, то хтіла вас ґівчина спитати про Гутенюків.
— Добрий день! То я вас шукаю. Мене звати Олеся і хочу, щоби ви помогли знайти мою родину.
— А хто твої мама-тато ци баба-дідо? — спитала бабуся.
— Та в тому й біда, що вони не тутешні й нічого про Гутенюків не знають. Я думала: може, вам відомо про ваших родичів, котрі би переїхали до Львова?
— Нє, дитинцю, з чоловікової родини ніхто до Львова не виїжджєв, у нас там нікого нема. Видите, я сама дітей не мала, то й доживаю віку коло дітисок брата по интпій лінії. Так Гутенюки і перевелиси.
Ще перекинулися кількома словами, й Олеся ні з чим пішла до наступної хати. Усюди місцеві оповідали історію своїх баби-діда, й дівчина мусила терпляче вислуховувати всі нарікання на долю старших людей, їхні побрехеньки ще з часів молодості, співчувати тим, у кого погані сусіди і поврікали худобу, підспівувати коломийки і пригощатися в усіх господах, бо гуцули — вельми гостинні й голодними гостей із хати «не віпускают». А ще, крім того, «п'ють до тебе» — то такий суто гуцульський звичай, коли наливають чарчину, вибирають собі «жертву» і випивають до неї. Це означає, що вона мусить випити наступною і передати келішок комусь іще.