І так по колу. Тому вийти з хати тверезим після «п'ю до тебе» просто нема жодних шансів.
Так минув день, а Олеся не дізналася майже нічого нового. Ніхто з некровних родичів Гутенюків не пригадав львівської гілки, яка би будь-коли відпала від масивного стовбура їхнього генеалогічного дерева. Єдина надія зблиснула в Олесі тільки при одній розмові, коли жінка сказала, що має цьотку, котра нині мешкає в Аргентині, та що вона начебто прямий нащадок їхнього роду і навіть писала про це наукові статті. Утім, із тією «цьоткою» ніхто з криворівнян не підтримував зв'язків, тому й контактів ніхто не мав. Олеся дізналася тільки її ім'я — Оксана Ричардсон. Це вже було щось. Маючи прізвище, можна спробувати знайти її у фейсбуці чи вийти на неї через українську діаспору, а журналістські контакти сприятимуть такому пошуку. Проте все це Олеся могла зробити, лише повернувшись до Львова.
Хоч як і хотіла вона ще трохи побути в цьому дивовижно містичному та гарному краї, причин залишитися дівчина вигадати вже не могла.
— У Львові нам ніколи в житті не повірять, що ми бачили мерців, — засміялась Олеся.
— Покажемо відео — і повірять. Але так... Я б і сам подумав, що ти геть здуріла, — погодився Ярема.
— Мене буде тягнути сюди, — посумнішала Олеся.
— І я тут почуваюся, як удома. Ех, якби я ще деньок-два полежав на березі Черемошу!
— Дня, а тим паче двох у нас нема, а от іще півгодинки зараз погнити біля води — цілком реально.
— То біжімо! — Ярема скинув зі себе кофри з технікою в «ластівку» вуйка Любка.
Олеся теж кинула речі у багажник і, вже біжучи, гукнула:
— Ходімо з нами на річку, вуйку Любку! Хоч на кілька хвилин!
— Біжіть, зозульки. А я вже скупнувся. Буду біля машини.
Поки Олеся вдягала купальник у кущах над річкою, Ярема встиг ускочити у воду. Черемош був спокійний і лагідний, наче то не він раз на кілька років забирає життя то екстремалів, котрі сплавляються бурхливою течією навесні, то місцевих, котрі розбиваються об каміння, випадково падаючи в ріку.
Зараз Черемош виглядав цілком мирним.
Ярема занурювався з головою у воду, охолоджував тіло, яке за день, проведений на спеці, аж благало про прохолоду. Він відчував, як предвічна ріка повертає йому сили. Згадував дитинство та підліткові роки, коли заходив у гірську річку і знав, що змиє в ній усі свої клопоти.
Олеся лише намочилась і з вереском вибігла на берег:
— Зимнюща-а-а-а-а! — рудоволоса аж клацала зубами.
— Та де? Вода класна. Спробуй ще раз! — гукнув Ярема.
— Е, ні, я вже хочу сонечка і спокою!!!
Вони обоє вляглися на розпечені за день камені. Призахідне карпатське сонце лагідно кидало промені на їхні тіла і розморювало, насилаючи дрімоту. Навколо метушилось у своїх турботах гірське село, але їх то не обходило. Вони мали трохи часу для того, щоби викинути зайве з голови, наслухатися Черемошу і попрощатися з Карпатами.
— Я мушу сюди ще повернутися, — мовила Олеся.
— То вернешся, — сказав Ярема.
— Ти зі мною?
— Як завжди.
Вона знала, що він завжди буде поряд, коли їй буде треба. І нічого не вимагатиме навзамін. Такий уже був той Ярема. Таким вона його знала віддавна і за це цінувала.
60-ті роки XX ст.
Розділ 1
Після зовсім невеличкої — тижневої — відпустки на знімальний майданчик повернувся Іван Миколайчук. Він був такий самий поставний, високий, смаглявий, неймовірної вроди чоловік, але з однією зміною: на пальці правої руки тепер виблискувала обручка. Тонесенька, бо звідки у пари студентів гроші на вартісну прикрасу?
— Привіт, синку! — привітав його по-батьківськи Параджанов. — Як ти встиг так швидко?
— То ціла історія, — засміявся Миколайчук. — Ото коли ви мене тоді, на горі, напоумили до женячки, я подумав собі: треба ловити момент, бо іншого може й не бути. Заскочив у поїзд і поїхав до Києва. Приганяю до Марічки на роботу, а вона вже готується їхати на гастролі в Югославію. Як я то почув, мені серце впало. Думаю: е, ні, гастролі зіпсують усі мої плани. Біжу на ринок, гасаю по рядах і не можу знайти її улюблених квітів — польових. Де ж бо у столиці взятися волошкам, ромашкам і макам? Нарешті в однієї бабусі знаходжу і бачу: ось вони, ніби виросли саме для моєї Марічки. Хапаю їх і жену, біжу, аж у вухах свистить. Залітаю в репетиційний зал, викликаю її в коридор, падаю на коліна і кажу: «Марічко, серденько, ще ніколи ніхто нікого так не кохав, як я тебе! Виходь за мене заміж!» Вона розплакалась, обняла Мене і тут же відповіла: «Так». А я їй: «Одружімося негайно!». Вона: «Як? У мене ж гастролі?!». А я їй: «Або зараз, або ніколи! Без тебе я вже не проживу ні дня!».
— Ото наш хлопака, ото хвалю! — Параджанов підскочив і кинувся обнімати Миколайчука.
— Марічка сіла коло мене, помовчала, подумала хвильку, а тоді таки погодилась обміняти закордонну поїздку на мене. Уявляєте? — виблискуючи очима, сказав Миколайчук.
— Чого ж не уявляю! Було би дивно, якби проґавила такого красеня, за котрим тут пів-Криворівні очима стріляє, — підморгнув Параджанов.
— Та де? То ви все вигадали! Але попросила мене Марічка, що хоче одружитися на батьківщині, на Буковині, біля батьків. Попросити благословення — все, як у людей. Бо що ж ми антихристи якісь, аби йти проти звичаю? Ото й поїхали додому. Так зраділи всі мої, та й її — теж. Бо ж ми знайшли одне одного, і це — вже назавжди. Я на сьомому небі, чесно! О, а ось і моя Марічка! Ходи до нас, серденько, познайомлю тебе. Це — найгеніальніша людина нашого часу, Сергій Параджанов.
Чорнява дівчина з яскравими усміхненими очима підійшла до режисера.
— Дуже приємно! Я Марічка!
Параджанов, так ніби знав її сто років, кинувся обнімати дівчину і гладити по голові, як маленьку дитину:
— Мила дівчино, спасибі тобі за нашого Іванка. Він такий хороший, такий добрий. Бережи його. Не дай тим сволотам зламати таку світлу душу. Бо світ жорстокий, а він — це згусток добра!
— Берегтиму. Уже почала, — усміхнулася Марічка.
Відтоді вона стала частиною знімальної групи. Сміялася, плакала, переживала разом із головними героями. А поки Іван Миколайчук працював, Марічка сідала на березі Черемошу і вишивала йому сорочку. Після зйомок він якнайшвидше змивав із обличчя товстий шар гриму, віддавав костюм і стрімголов біг на той берег річки, де його у присмеркових сутінках чекала кохана. Вони ще довго не йшли до хати, а отак сиділи на каменях і говорили про всяке-різне, не могли надивитися на красу гір і очей одне одного. Чи могли вони мріяти про кращий медовий місяць? Обоє були родом із Буковини, а це — поруч із Гуцульщиною. Почувалися тут як риба у воді. А особливо після запилюженого гамірного Києва розмірені Криворівня та Верховина здавалися раєм на землі.
Такий самий рай панував і на знімальному майданчику. Кожен уболівав за спільну справу. Художниця костюмів Лідія Байкова невпинно їздила довколишніми селами, визбирувала народні строї, вислуховувала старожилів, котрі розтлумачували, як одягати кожну з частин гуцульського костюма. Художник-постановник Георгій Якутович показував усе найкраще в Карпатах, що бачив за всі роки, поки сюди їздив. Актори спочатку насторожено, а потому з величезною цікавістю опановували нову школу Параджанова, який наказував їм забути систему Станіславського й усі можливі акторські техніки. Він просто розказував про персонажів і просив перевтілюватись, а не грати ролі. Оператор Юрій Іллєнко після дуелі з Параджановим цілком змінив свій підхід до зйомок і перетворював кадри на справжні шедеври рівня робіт Рафаеля чи Леонардо да Вінчі. До сварки знімали статичні плани — зі штативу. Та після «стрілянини» настав переломний момент, і режисер спільно з оператором вирішили знімати з плеча. Відтоді картинка заграла, стала динамічною, завирувала всіма барвами справжнього життя.