Їх так «понесло», що виробляли просто фантастичні речі. Навіть п'ятдесят років опісля критики ламатимуть голови, як тодішніми засобами, коли ще ніхто навіть мріяти не міг про підводні бокси для камери, Іллєнко зняв кадр із-під води. Чи як на початку фільму зняли одним кадром кілька сцен? Та ж мода на таке в Голлівуді прийшла значно пізніше.
Словом, усі працювали на піднесенні й на межі людських сил, викладалися повністю. Треба було не спати кілька ночей — не спали, треба було оголеною пробігти удосвіта перед камерою — пробігала. То вже Тетяна Бестаєва. У ролі Палагни, дружини Івана Палійчука, вона мала ворожити до схід сонця.
— Таню, роздягнешся перед камерою за подвійний гонорар? — запитав якось Параджанов москвичку Бестаєву.
— Та без питань! — навіть не думала зашарітись актриса.
— То треба вдосвіта знімати.
— Та без питань, Сєрий, треба — то треба. Ти ж знаєш, — Тетяна Бестаєва завжди прямолінійно і без манірності рубала правду в очі.
— От і прекрасно. Завтра знімаємо.
— Тільки так, аби без зайвих мужиків на майданчику. Тільки режисер, оператор і помічник оператора, гаразд?
— Та без питань! — усміхнувся Параджанов. — Ларисо, — звернувся до Кадочникової, — мусиш ти завтра бити у «хлопушку» і давати відмашку: «Мотор!» Бо чоловікам зась!
— Та без питань, — засміялася Кадочникова.
Так у доброму гуморі домовилися знімати вельми еротичну, як на ті часи, сцену, бо тоді оголене жіноче тіло на екрані дорівнювало мало не зраді червоної батьківщини. Параджанов це добре знав, але на те він і був бунтар та злісний ворог радянщини, щоби порушувати правила. Як яскрава особистість, творча людина, дитя фантазії та натхнення він просто задихався в межах кремлівських догм, тому свідомо їх руйнував, навіть самим своїм виглядом показуючи, що чхав на всі заборони. Він слухав джаз і блюз, захоплювався імпресіоністами, буддійськими статуетками, українськими трисвічниками. То чи міг такий чоловік знімати стандартне радянське кіно?
Поголос поміж хлопчаками Криворівні розлетівся блискавично: для кіна якась кобіта буде роздягатися догола!
Ще звечора кожен підліток понарозказував байок батькам, що ночуватиме на сіні, бо начебто в хаті дуже душно, — і гайда в кущі поблизу паркана, де над ранком мають знімати фільм. У корчах зібралося може зо п'ять-шість хлопчаків, ласих до не бачених досі видовищ.
— Але якшо ти мені брешеш, я ті урву, — пригрозив один хлопець іншому.
— Я ті кажу, жи якась баба має скєгнути з себе всьо убране. Мені так старший брат казав, а він всьо знає, бо коло Параджанова крутитси, — авторитетно запевнив найменший із них, котрий і приніс цю новину в компанію.
— Може, то та чічька буде, та Ларіса, ци як вони на неї кажут?
— А шо, тобі не всьо єдно хто? Баба та й баба! Бо я ше нікого голого не виґів, крім сусідскої баби Гаськи, яка шовечьора миєси при відкритих вікнах.
— Бо їй вже всьо одно, — загиготав інший.
— Най Бог милує від такого видовища, — реготнув ще один.
— Йо! — погодились інші, гидливо морщачи носи.
Чекати підліткам довелося довгенько. «Кіношники» прийшли десь годині о четвертій ночі. Їх було небагато, значно менше, ніж зазвичай.
— Подивітси, вона розбираєси! — мало не вголос гукнув один із тих, хто ховався в кущах.
— Та ціхо, бо зара як вперіщат нам по крижах! — цитьнув інший.
А тим часом Тетяна Бестаєва скинула одяг і зблиснула своїми пишними формами. Її почали гримувати цілу, зверху донизу, бо під світлом тон тіла мав бути рівномірно однаковим.
— Матінко рідна! Аби я так жив! — присвиснув один із кущів.
— Голісінька! — прошипів інший.
Інші затамували подих і, не кліпаючи, втупились очима у, здавалося, неземні принади московської світської левиці. А вона, ніби на замовлення, походжала туди-сюди, похитуючи грудьми, налитими столичними соками-винами та розкішним життям, у якому не бракувало уваги чоловіків і захоплення театральних прихильників. Але такої публіки, як 10-12-річні гуцули, Бестаєва ще, певно, не мала зроду-віку. Колись усе буває вперше!
Оголену сцену зняли буквально з кількох дублів, адже швидко світало і треба було встигнути в напівсутінках.
А от фрагмент фатального падання Марічки в Черемош знімали тридцять із гаком разів!
Змерзла, скоцюблена Лариса Кадочникова вкотре падала у крижану воду — там, де Черемош круто повертав у Верховині. Топила свою героїню Марічку, вилізала і чула: «Ще раз!» Поверталася на початкову точку, знову падала, топилася, вилізала — «ще раз». Поверталася на початкову точку, падала, топилася — «ще раз»...
І коли вона вкотре вскочила у бурхливу річку, то відчула, що сил уже не залишилось і що течія потужним струменем тягне її геть. Замерзлими руками спробувала вхопитися за камінь, але руки її не слухалися. Лариса почала борсатись у воді, кричати, але ті, хто був на березі, сприйняли це як добру акторську гру, тому не кинулися рятувати. А вона тим часом уже ковтала крижану воду й відчувала, що от-от боротьба зі стихією скінчиться, причому не на її користь. І тоді раптом почула, як чиїсь сильні руки виштовхують її з води, а у вухах заклекотіло:
— Втікай звідси, залиш Марічку, не воруши минулого, не повертай її!!!
Кадочникова хапнула повітря й різко озирнулася, щоби побачити того, хто одночасно й урятував, і погрожував їй. Але навколо нікого не було.
Тим часом Юрій Іллєнко та решта знімальної групи вже зрозуміли, що відбувається щось недобре, й підбігали до неї.
— Що сталося, мила? Тебе затягнула вода? — закричав Іллєнко.
— Спочатку — так, а потому хтось ніби виштовхнув мене звідти.
— Нікого біля тебе не було. То, певно, через брак кисню в тебе були галюцинації.
— Ні, я відчувала чиїсь руки і виразно чула голос, — налякано промовила актриса.
— Тобі здалося. Ходімо, ти мусиш зігрітися.
— Усі до моєї хати, — запропонував Праджанов. — Я живу найближче з усіх вас.
За якихось кільканадцять кроків ціла знімальна група, тобто разом із масовкою понад тридцять осіб, опинилась у невеличкій дерев'яній хаті Петра та Євдокії Сорюків, де квартирував Параджанов. Господарі вже звикли, що в режисера завжди була купа гостей. Він ніколи не бував сам, — ну таку вже мав натуру! Та Сорюки щоразу дивувалися, як у їхню хатину влазить стільки люду.
Отак і цього разу: сиділи одне на одному, на підлозі, на лавах, на печі, мало не на стелі. Параджанов запарив карпатський чай із лісових трав, зібраних власноруч, подіставав усі запаси їжі, не переймаючись, чим завтра снідатиме. Петро Сорюк поставив на стіл своє домашнє вино з вишень.
— Давай свою туфельку! — гукнув Параджанов Ларисі Кадочниковій, яка вже встигла перевдягнутись і загорнутись у вовняний ліжник.
— Для чого?
— Давай туфельку, кажу!
Акторка подала своє взуття.
Параджанов узяв туфельку в руки, налив у неї вина і виголосив тост:
— П'ю з твоєї туфельки на знак поваги та величезного захоплення твоєю мужністю, яку ти нині продемонструвала цілому світу! Ти моя богиня!!!
І під шквал овацій режисер випив із Ларисиного взуття.
Забава тривала мало не до ранку. Звідкілясь узялися троїсті музики й ушкварили коломийки та аркан! Здавалося, що в хаті не те що сидячи — стоячи не мало би поміститися стільки людей, — а коли вони ще й почали там танцювати, то всі закони фізики гірко заридали над своєю немічністю.
Розділ 2
— А ти чого не танцюєш, красуне? — у сам розпал забави Параджанов підійшов до місцевої дівчини.
— Та чогось не маю охоти, — усміхнулась у відповідь чорнезними очима.
— Ходи!
— Ви такого не втнете. То ж наш танець «Гуцулка». Звідки вам, чужому, таке вміти? — реготнула дівчина.
— А ото зараз побачиш, що вмію. Ходімо! — режисер узяв гуцулку за руку і повів до танцю.