Присутні розступилися, бо ж на «сцену» виходив сам Параджанов, та й цікаво було, чи втне вірменин місцевого танцю.
Параджанов зробив театральне натхненне обличчя, підняв брови, широко розставив руки, наче хотів починати грузинську лезгинку, потому підійшов до дівчини, поклав руки на її стан, вона йому свої — на рамена, і як закрутилися, притупуючи на одну ногу, як дали волю емоціям! Музики все пришвидшували і пришвидшували темп, а Параджанов усе так само вправно рухав тілом.
Публіка плескала в долоні від неабиякого видовища.
Тим часом Параджанов і його партнерка віддихувалися після руханки.
— Ну все, тепер як порядний чоловік я просто зобов'язаний одружитися з тобою, — на цілу хату вигукнув Сергій. — Як тебе звати?
— Аничка! — зніяковіла молода гуцулка.
— Ну от, Аничко, виходь за мене заміж!
— Що ви таке кажете? То жарти? — зашарілася вона.
— Цілком серйозно!
— Та припиніть!
— Добре! Я тебе розумію: чужий бородатий дядько, старший за тебе, певно, років на п'ятнадцять-вісімнадцять, бозна-чого хоче. Та ти не бійся, я нічого дурного не мав на думці. Просто дуже ти мені сподобалась, а танцюєш як! Домовмося так: після забави я тебе відпроваджу додому! Ну як?
— Добре, — несподівано легко і швидко погодилась Аничка.
Місцеві затягнули свої пісні, й Параджанов, на диво, підхопив і вже за хвильку співав нарівні з ними. Він із хором не одну країну об'їздив, тому добре відчував гармонію навіть невідомих творів. Вірменська кров із додатком грузинського колориту, бо ж довго мешкав у Тбілісі, легко вливалася в українське багатоголосся.
За якісь кілька місяців Параджанов був поміж гуцулами як свій, уже непогано говорив місцевим діалектом, знав народні пісні. То чи міг не подобатися місцевим дівчатам і молодицям?!
Щойно вони побачили, як хвацько режисер витанцьовував із Аничкою, відразу мало не табунами побігли за ним. Кожній кортіло, щоб і її запросив до танцю такий поважний і екзотичний кавалер. А Параджанов і не відмовляв нікому, бо й сам любив танці. Аничка ж почала зиркати на інших жінок навіть із заздрощами: вже й вона хотіла би перейняти на себе всю увагу екзотичного «кіношника».
Уже над ранком Параджанов таки відпровадив Аничку до її хати. 40-річний чоловік відчував, що його кров і справді нуртує пришвидшено, коли дивився на цю чорняву гуцулку з бешкетними очима та з чорнезним, наче крук, волоссям, котрій на вигляд було років 20-22.
— Я є у вашій масовці, — дорогою додому сказала Аничка.
— А я тебе пам'ятаю. Сам же ж записував усіх місцевих, котрі хотіли зніматись у фільмі. А хіба можна забути твої очі? Вони — як дві зіроньки! Знаєш що? Зроблю з тебе княгиню!
— Як то?
— Ну, як у вас називають наречену? Княгинею. Незабаром ми зніматимемо сцену, де хочу показати гуцульський обряд вінчання: на конях, у повних строях — усе, як насправді. І ти виконаєш роль нареченої! — захоплено вигукнув Параджанов.
У його голові вже вимальовувалися картини та розкадрування такої сцени: навколо різнобарв'я вишиванок, дружби несуть заквітчані деревця, а на коні — вона, Аничка.
— Ого, було би цікаво, — загорілись очі й у дівчини. — От тільки не знаю, чи зумію я? Я ж не артистка!
— Там не треба грати роль — там треба цим жити, розумієш?
— Спробую. Вас не так і легко зрозуміти, — пустила бісиків очима.
— То я готовий привідкрити тобі всі свої таємниці, якщо тільки захочеш, — підхопив у тому самому тоні Параджанов.
У наступні дні Аничка таки стала княгинею в фільмі. Режисер покликав Марію Ігнатюк, відому на всі села як та, що вдягає наречених і достеменно знає лад і порядок: що за чим треба одягати і яку співанку в той час виконувати. І борони, Боже, щось сплутати: стид і ганьба на такий рід!
Параджанов це знав, тому беззаперечно дотримувався традиції.
Весілля на знімальному майданчику було таким святом і для «кіношників», і для місцевих, начебто і справді хтось із них ішов до шлюбу. Дзвеніли дзвоники, почеплені на голови коней, майоріли помаранчево-жовто-червоно-чорні строї, грали музики, а камера встигала вихоплювати з цього моря кольорів і звуків найкраще.
Іллєнко знімав із плеча, як і майже цілий фільм, бігав поміж барвистими вишиванками, ще і ще раз проганяв цю сцену заради нових і все кращих ракурсів. Параджанов, ніби птах, літав у своєму природному середовищі, пританцьовував, час від часу бив рукою в бубон, у такт музикам, при цьому ні на мить не випускаючи з ока того, що робилося на майданчику, контролюючи кожен рух кожного зі сорока людей з масовки. Він був справжній диригент, устигав простежувати партію кожного оркестранта і так легко та невимушено кивав, коли кому вступати у гру, стільки енергії віддавав іншим, що хтозна, з яких запасів залишав іще й для себе.
— Усе, засилаю сватів! — Параджанов забіг після зйомок до хати.
На майданчику так заохотився цим обрядом і так замилувався Аничкою, що твердо вирішив діяти вже і негайно.
— Підете просити руки Анички для мене, — звернувся до Петра Сорюка.
Вірменин уже встиг вивчити українські звичаї так добре, що достоту все знав про сватання. А Сорюк лише скоса поглянув на Параджанова після такої пропозиції:
— А вона хоч про то знає? — недовірливо запитав Петро, бо добре знав запальну натуру режисера, котрий міг собі щось вигадати, а цілий світ про те попередити забував.
— Думаю, що ні. Або сприймає наразі як жарт, — навіть не знітився Сергій.
— То вона мене пожене під три чорти! — сказав Петро Сорюк.
— Пожене — то будемо хоч знати, що ні. А як не заслати сватів, то й не дізнаємось!
— Ет, дивак ти, режисере, дивак! Добре, піду!
Петро Сорюк одягнув свою святкову вишиванку, в якій виходив хіба у неділю до церкви, а ще на Великдень і на Різдво сідав за стіл, узяв свою знану на цілу Верховину наливку, за черес запхав топірця, бо гуцул без топірця — нікуди та й на обряд треба йти в повній амуніції. Отак вирушив на той бік Черемошу до Аниччиних батьків.
Параджанов залишився вдома і міряв хату кроками, аж поки Петро повернувся додому. Було вже далеко за північ.
— Ну що? — підбіг до Сорюка, щойно той переступив через поріг.
— Та шо, шо? Любит, каже, тебе, але не піде заміж, бо, каже, ти не тутешній, бозна-де її повезеш, в які чужі краї. Ото вона й боїтси.
Петро чекав на вибух розчарування, гніву чи принаймні суму від режисера. Але той — на те й Параджанов, аби завжди дивувати — вигукнув:
— Любить? Так і сказала?
— А ше казала, шо не піде за тебе!
— Але ж любить!
— Ну і шо з того? Ти шо, не чув, шо я тобі мінуту тому казав? — не міг надивуватися з дивака Петро.
— То вже дрібниці, другорядне. Головне — що любить. А за женячку ще передумає сто разів, — задоволено розтягнув усмішку на обличчі Параджанов.
— Ну ти й мішіґіний! — бовкнув по-своєму Петро, знаючи, що вірменин усе одно не зрозуміє того слова. — Так, як той зі сусіднього села, що дивитси в одну пору.
Прадавні часи
Розділ 1
Йому страшенно хотілося її уваги, хоча розумів, що ніколи цього не отримає. Марічка не виявляла до нього ані найменшого зацікавлення, а він усе чекав. Мав у своєму арсеналі чимало дарів, які міг би застосувати до неї. Порушивши закон, таки застосовував — але все намарно.
Гук поволі підіймався у високі гори, й у його голові зблиснула нова ідея. В очах з'явився вогник. Пришвидшив ходу. Ще не зовсім усвідомлював, як тепер добиватиметься своєї мети, але принаймні знав, куди йти.
На полонині побачив, що від отари відбилась одна вівця, побігши у бік стрімкої яруги. І, хоча не було Гукові жодного діла до вівчарської роботи, інстинктивно кинувся рятувати тварину.
Одним стрибком перескочив двадцятиметрову відстань, іще один крок — і він уже над самісіньким проваллям. Стоїть на одній нозі на камені, що хитається й от-от полетить у безодню, проте спокійно втримує рівновагу. У руках тримає врятовану овечку. Своїми надлюдськими можливостями він волів перед іншими не хизуватись, узагалі намагався їх не виявляти. Але зараз його ніхто не бачив, та й вівця без нього загинула б.