— Ого! То всі діти Чугайстрів таке вміють? — почув Гук за своєю спиною.
Він рвучко повернувся і побачив перед собою Івана Палійчука, свого суперника й водночас того, ким захоплювався і ким завжди хотів бути. Його життя здавалося Гукові ідеальним: має Марічку, маму, живе серед людей...
І от зараз Іван побачив його надможливості. Інший, можливо, зрадів би, що продемонстрував перевагу, та Гука це не цікавило: змагатися варто було би в іншому. Що більше, це розлютило Обмінника: знову він не такий, як усі, не нормальний.
— Я тебе не помітив, — зізнався Гук.
— Та звичайно, ти ж тут таке виробляв! — присвиснув Палійчук.
— Слухай, я тебе прошу: нікому не розказуй про те, який я дивний.
— Дивний? Ти особливий! Хоч усвідомлюєш, як тобі пощастило?
— Мені? Та де там? Ти бачив моє життя? Я всюди чужий, живу відлюдьком.
— Та припини! Я б усе віддав, аби помінятися з тобою місцями. Поглянь на мене: що маю я? Живемо з мамою в злиднях, ледве зводимо кінці з кінцями, ґражда вже латана-перелатана. Я мушу ходити наймитувати на полонину, по півроку не бачу Марічки через кляту нужду. Я не маю нічого, що міг би їй запропонувати, а вона варта бути царівною.
— Зате ти, брате, таки маєш її. А моя доля — зустріти старість у цілковитій самотності.
— Чого так кажеш? Ти ще знайдеш собі дівчину, одружишся, заведеш господарку й зістарієшся серед діточок та онуків. Чи ти не старітимеш?
— Побачимо. Я й сам не знаю, якщо чесно. Та мені й не цікаво. Не маю жодного бажання жити, а надто вічно. А щодо одруження? Кому я потрібний? Хто захоче провести життя з таким ненормальним: ні не людиною, ні не духом?
— Здається, у твоїй голові все перемішалося! Ти сам не розумієш, що кажеш. Усе в тебе буде добре — я точно знаю, брате, — Іван по-дружньому поплескав Гука по плечі.
— Маєш дар передбачення? — засміявся Гук.
— А чого ж ні? Якийсь та й маю!
— Дякую за підтримку. Мені ще ніхто з людей такого не казав, — знітившись, промовив Обмінник.
— Готовий нагадувати тобі про це щодня! Ну все, біжу до отари. До речі, дякую за порятунок овечки, — я у боргу перед тобою!
— За це будеш щодня казати, що в мене все буде добре, — кинув у відповідь Гук і продовжив підніматись угору.
Він ішов поволі, роззираючись навколо. Думав про стосунки Марічки й Івана, про свою майже дружбу з тим-таки Іваном. Шкода стало й дівчини, й Івана, і себе. Розумів, що його почуття взагалі недоречні та неправильні, але змінити їх не міг: вони вгризлися глибоко в серце і тепер закарбувалися там назавжди.
Так у роздумах він зайшов туди, де не ступає людська нога, у скелі над урвищами. Тут, в одній із печер, мешкав його вуйко Щезник. Він був страшенний відлюдько, намагався уникати і людей, і духів.
— А, то ти, малий! — уже готовий був накинутися на непроханого гостя Щезник, але миттю зм'якнув, коли побачив небожа. — Не підкрадайся, бо можу не побачити, що то ти, і ще якої біди тобі нароблю.
— Не наробите. Ви не такий злий, як хочете здаватися, — підступив ближче Обмінник.
— Ти ще не знаєш, який я.
— То розкажіть!
— Нема про що балакати, — відмахнувся Щезник.
Він був уже сивочолий, бородатий і виглядав цілком як людина. Видавали в ньому духа тільки зіниці очей, поздовжні, як у тварин, а ще зарослі шерстю стопи ніг. Хто не знав, міг би легко сприйняти їх за хутряне взуття, а незвичні очі — за гру світла. Вигляд завжди мав набурмосений, хоча Гук добре знав, що то лише маска для інших, не для рідних.
— Ти знову ходив до людей? — несподівано змінив тему вуйко.
— А хіба в тому є щось зле? — запитанням на запитання відказав небіж, бо помітив невдоволення у вуйковому голосі.
— Але й нічого доброго, — спохмурнів Щезник. — Від людей ніколи не чекай до себе, духа, на щось ліпше, ніж страх. Ми для них інакші, а тому — лихі. Думаєш, вони насправді до нас так добре ставляться? А дулі з маком! Люди нас просто бояться, бо ми маємо різні дари. Ми сильніші за них, тому вони воліють бути з нами в добрих стосунках — про всяк випадок, аби задобрити страшних і незрозумілих духів.
— Думаю, то неправда. Це тільки ви так собі вирішили. Тато каже інакше. Чого ви так людей уникаєте? Що вони вам зробили?
— Та відчепися від мене, — ще більше набурмосився вуйко.
— Не відчеплюся. Я ж бачу, що хтось вам мусив добряче влізти в душу.
— Люди — то зло!
— Тоді доведіть!
— Вони вкрали в мене найдорожче, ясно? — Щезник важко видихнув, устромив у зуби люльку і закурив.
Гук мовчав, аби не зруйнувати момент для одкровення. Минуло, певно, хвилин зо п'ять, коли вуйко стишеним, глухим голосом промовив:
— Люди забрали в мене маму. Я народився від двох духів: Перевидника — вовкуна, котрий щоразу на повний місяць прибирав вовчу подобу й утікав у ліси, і Бистриці, яка була прудка, наче звір. Татові родина була цілком не потрібна, його у будь-якій подобі манили ліси, хащі, полювання. Чи зміг би він прикувати себе до одного місця, осісти, десь укоренитися, бо сім'я — це коріння, яке прив'язує та зобов'язує? Звісно ж, ні. Такий спосіб життя був не для нього. Та й заради чого Перевидник мав усе кидати? Моєї мами він ніколи не любив. Я став його помилкою, про яку він, певно, жалкував, хоча мені здається, що він не надто й переймався моїм народженням. Хутко й забув, напевно, про моє існування. Зовсім інша була моя мама. Вона ніколи би мене не кинула, вона була для мене всім: і родиною, і опорою, і другом. Коли я прийшов у світ, мама вже мала двійко дітей: Чугайстра та Нічницю. Обоє на той час були вже дорослі. Їхній батько загинув іще задовго до мого народження. Брат і сестра помагали мамі мене виховувати, хоча кожен із них уже мав свою місію та купу роботи. Мама віддавала мені все, що мала: свій час, любов... Тішилися мною і брат зі сестрою, бо ж я був найменшенький, а малюків у родині завжди обожнюють. То нині я виглядаю, як дідуган, значно старший за брата, а насправді — ні, молодший — я. Наш український вроджений інстинкт — любити і плекати дітей, продовження свого роду. Так було й у нас. Поки не з'явився він... Попри те, що поруч було троє дітей, наша мама почувалася самотньою. Була ще молода і красива, й дитячої любові їй було замало. Можливо, вона сама б і не шукала собі чоловіка, та знайшов її він. Павло був поставним удівцем, мав велику господарку. Його діти повиростали, й він приглядався до місцевих жінок, чи не стала би котрась із них його ґаздинею. Як Павло зустрів мою маму, того я не знаю, проте між ними спалахнуло велике кохання... Він і справді щиро любив її, й вона його — теж. Але сам Павло мав дуже тяжку натуру, був майже деспот: усе мусило бути так, як він каже, без жодних заперечень. А моя мама була покірної вдачі, тож виконувала його забаганки. Та хто не зміг змиритися з його наказами — то це я... Так, я люто ненавидів його через те, що він зробив із мами свою служку. Я сто разів просив її покинути Павла і вилізти з ярма, та вона була надто слабкодуха, щоби зробити рішучий крок. А може, просто любила його, незважаючи ні на що?.. Мама безперестанку просила, щоби я оселився разом із ними в селі, та я категорично відмовлявся. І Павло теж не хотів бачити мене у своїй ґражді. Можливо, якби я погодився, мама його вмовила б, але я на це ніколи би не пристав... Так мама й розривалася між нами обома і за кілька років з'їла себе зсередини. Вона померла через того клятого деспота. Тепер я думаю, що в тому була і моя провина. Якби я перебрався до них, їй, можливо, не довелося би мучити себе. Та нічого доброго в такому співжитті все одно не було би: ми просто повбивали б одне одного. Коли мама пішла зі світу, я втік у високі гори, щоби ніколи не бачити людей-деспотів, гірших за звірів...
Щезник іще довго оповідав небожеві про своє життя, й у кожному реченні звучала ненависть до цілого людського роду через одного чоловіка.
— Вас можна зрозуміти. Він зруйнував ваше дитинство й узагалі життя. Але я думаю, що ненависть до однієї людини не може перекреслювати всього доброго, що зробили і роблять люди. Не всі однакові, — нарешті після паузи тихо мовив Гук.