— Ти ще надто малий, аби мене зрозуміти.
— То навчіть мене!
— Чого?
— Бути таким, як ви. Навчіть щезати і змінювати подобу.
— Я вже дав тобі свій дар, коли ти ще був маленький.
— Але не навчили ним користуватися!
— Хочеш уводити в оману інших?
— Маю свої причини, — знітився Гук. — То як?
— Якщо так хочеш, то ходи! — скомандував вуйко і повів хлопця з печери.
Щезник став посеред галявини, заплющив очі й умить перекинувся на вівцю. Вівця заплющила очі й перетворилася на вівчаря. З нього зробилася миловида дівчина, а з тої відтак — згорблений дідуган.
— Як ви це робите, вуйку? — запитав вражений Обмінник.
— Заплющ очі й уяви собі того, на кого хочеш перетворитися. Нічого іншого тобі й не треба, бо дар ти вже маєш.
Хлопець зробив, як казав вуйко Щезник, і — на диво — з першого ж разу йому вдалося прибрати подобу птаха яструба.
Спробував іще раз — і вже став метеликом, а далі — бабусею, конем, собакою...
Гук не тямився від радості, його наче несло на крилах, відчував легкість і водночас свою міць. Він скористається нею. Неодмінно. Та мусить добре обдумати, щоби зробити це з розумом.
Розділ 2
— Якщо я викликаю в неї відразу, бо ж знаю, що потворний, тоді дам їй того, перед ким вона не встоїть, — роздумував уголос Обмінник, повертаючись у село від вуйка Щезника.
Спочатку мав на меті перетворитися на Івана Палійчука, та це було би занадто навіть для нього. Тому з'явилась інша думка.
Він уявив того, ким хотів би стати, і за мить перекинувся на вродливого легіня. Хоча й у своїй рідній подобі був доволі привабливий, але мав таке внутрішнє несприйняття себе самого, що йому задавалося, що потворнішою істотою на світ іще ніхто не народжувався.
Тепер Гукові очі кольору неба набули темно-карої барви, світле волосся стало темним, а обличчя цілком змінилося. Він зиркнув у ставок, побачив у воді своє відображення і задоволено розтягнув обличчя в широкій усмішці. З-під уст зблиснули бездоганні білосніжні зуби.
— Тепер, Марічко, ти отримаєш того, на кого заслуговуєш!
Обмінник попрямував у село, просто до її хати. Але там дівчини не застав. Подався до Черемошу і там побачив Марічку.
Дівчина прала одяг у бистрій холодній воді. Сорочки, рушники — все було помережено вишивкою, де кожен символ мав ритуальне значення, оберігаючи свого власника. Студений Черемош загрозливо буркотів і котив хвилі вниз за течією, а до рук дівчини біля берега допливала тільки спокійна вода і приємно контрастувала з літньою спекою. Марічка час від часу перепочивала, піднімала голову і довго дивилась у сині гори, бо там, на полонині, був її Іван. Наймитував там уже два місяці, і єдине, що їх зараз пов'язувало, — зірка, на яку домовилися щовечора дивитися разом: вона — зі села, а він — із високогірної стаї, найближчої до неба.
Обмінник не відразу наважився підійти до дівчини. Довго просто стояв і милувався нею. Марічка здавалася йому ідеалом, якимось земним недосяжним божеством. Міг би так вічно споглядати на неї. Та пригадав собі, що зараз в іншій подобі, й це підштовхнуло його вийти зі сховку.
— Помагай Біг, — по-місцевому привітався Гук.
— Дякую, помагай і вам!
— Не підкажете, де тут мешкають Крицкалюки?
— Ой, я навіть не чула тут, у Криворівні, таких. Може, то в інших селах? Ви нічого не наплутали?
— Може, і сплутав, бо я не тутешній, — зблиснув своєю новою усмішкою Обмінник.
— А звідки ви?
— З високих гір, — не збрехав Гук. — Там, ще далі за Дзембронею.
— Так далеко я ще не була.
— Шкода, бо там починається найгарніше, що може бути у світі, — Чорногірський хребет. Він підпирає небо і тягнеться довжелезною вервечкою гір. Говерла і Петрос височіють, як велети, за ними є два ока неба: озера Несамовите і Бребенескул, — а поруч випирають гострі скелі Малі й Великі Кізли, гори з чудернацькими формами, з'єднані між собою вузькими перемичками. І так — аж до гори Піп Іван. Коли ніхто не чує, вони між собою говорять, хочуть зійтися докупи, але не можуть, бо такими їх задумав Творець.
— Ви так цікаво говорите! Невже насправді там були?
— І не раз. Там — мій дім.
— На самих верхів'ях? Хіба там може жити людина? — здивувалася Марічка.
— Та ні, не на самих, але недалечко.
— Напевно, добре весь час бути поруч із такою красою, яку розумом навіть осягнути важко?
— У вашій Криворівні нічим не гірше.
— Справді?
— Чесне слово. Була би моя воля, я би тут оселився.
— Ваша воля? А що заважає?
— Життя не завжди складається так, як би хотілось...
— І то правда, — зітхнула Марічка і крадькома зиркнула у бік полонини. — А ви були коли-небудь на Смотричі? Там, де вівчарі випасають отару?
— Ото щойно йду звідти.
— То, може, ви бачили Палійчукового Івана? — в її голосі забриніла надія.
Гука наче ножем штрикнули в серце:
— Та ні, не зустрічав, — сухо відповів, а тоді:
— Я вам допоможу донести до хати випрані речі.
— Дякую, та я можу й сама.
— Так, можете, але навіщо? Чи не ліпше в компанії? — підморгнув Гук, чого ніколи не наважився би зробити у власній подобі.
Нове обличчя змінило його і зсередини, він став наполегливіший, сміливіший і впевненіший у собі, ніж раніше. Комплекси меншовартості кудись випарувались, і це приносило Обмінникові неабияке задоволення. Він стомився постійно почуватися так, ніби гірший за інших тільки через своє походження, хоча насправді така ієрархія була чинною лишень у його голові. Та зараз мізки Обмінника були вільні від комплексів родом із дитинства, й він насолоджувався тим, що інакший.
Він проводжав Марічку до хати, ніс її кошик із мокрим одягом і безперервно про щось балакав, що було би неприродним для його справжньої натури. Дівчина теж підтримувала розмову, її захоплювали розповіді Обмінника про далекі краї, про недосяжні гори, а ще його манера в особливий захопливий спосіб розповідати про ті далекі далі.
— З вами цікаво балакати, — сказала Марічка.
— А хочете побачити Чорногору на власні очі? Ну ж бо, наважуйтесь — і ви не пошкодуєте!
— Та де там! Я вже прив'язана до цієї землі, — опустила очі Марічка. — Та скоро й Іван повернеться з полонини.
— Але, поки не повернувся, може, ми би завтра ввечері знову побачилися? На тому самому місці, на Черемоші? — голос зраджував Гука, й він уже ледве володів собою від хвилювання.
— Вибачте, але я не можу, — як вирок упало на Обмінника.
— Через нього? — сухо запитав кароокий.
— Так...
Він попрощався й пішов геть. Спочатку поволі, поки залишався в межах досяжності її погляду, а потому помчав, наче вихор, у гори, на найкрутіші вершини, у Чорногору, бо тільки там міг викричати свій біль. Не помогла ні приваблива зовнішність, ані захопливі розповіді — вона вірна Іванові й ніколи не проміняє його ні на кого іншого, хай навіть устократ гарнішого.
І його безвихідь, і розпач, які розпирали груди, зараз знову змінилися на гнів, на бажання трощити все навколо від люті: на неї, на себе, на нього, на цілий світ.
60-ті роки XX ст.
Розділ 1
— Так діла не буде! — гарчав на різні голоси Параджанов.
— Єк він любит кричєти! — перешіптувалися між собою гуцули, котрі вже сьому годину були в повній амуніції, себто в народних строях, і кілька десятків разів, за вказівкою режисера, повторювали одну і ту саму сцену — просто сиділи в корчмі.
— Йо! — підтримав інший гуцул. — Йому їсти не дай, лиш би покричєти.
— То є артисти, куме, цілком зварйовані люди! — засміявся перший.
— Люблю го, але ніколи не зрозумію!
— Йо! Але вуйко файний, нє?
— Йо, бо він уже наш!