— Йо! — на тім і погодилися вусаті чоловіки у кресанях, один поперед другого затягуючи, ніби співаючи, своє «йо».
— Я вас усіх зараз повбиваю! — репетував тим часом Параджанов, який і справді дуже голосно висловлював свої думки, — та це зовсім не означало, що він лютий на когось: просто мав таку емоційну манеру працювати, і не було на то ніякої ради. — Ти куди пішов? Я тобі показав твою точку? А ти, Лідочко, як ти його одягнула? — гавкнув у бік художниці костюмів. — Ми знімаємо поважного ґазду, а не молодого легіня, то і стрій має бути інакший, розумієш? Усе, баста! Робимо два вихідні, бо я бачу, що діла не буде. Відійдемо всі від нервів, а потому знову візьмемося працювати. Так, я йду на полонину. Хто зі мною — завтра о восьмій ранку на зупинці! — вірменин розвернувся і широким кроком пішов зі знімального майданчика.
Можливо, когось би здивувала чи обурила така поведінка режисера, проте всі його надто добре знали, щоби дивуватися. Що більше, сприймали це як належну та буденну річ. Тому спокійнісінько пішли на два заслужені вихідні дні.
Рівно о 8:00 наступного дня Сергій Параджанов чвалав із хати Сорюків до автобусної зупинки. Як завжди, був одягнений у сорочку навипуск, на голові мав картуз, а на шиї від вітру розвівався шалик.
Бородань нога за ногою неквапно спацерував і розглядався навсібіч оком митця, часом усміхався, побачивши щось миле йому, вітався з усіма зустрічними, а якщо когось не помічав, то місцеві самі його зачіпали:
— Доброго здоров'я, вуйку!
— Дай Боже і вам! — вітався навзаєм Параджанов.
Він сподівався, що їхатиме сам, бо навіть не був упевнений, чи вголос запрошував охочих зі собою на полонину, чи тільки так подумав. Але зупинка його неабияк здивувала. Там Параджанов побачив двох знайомих чоловіків: Івана Миколайчука та Юрія Іллєнка.
— Ми ідемо з тобою, Сергію, якщо ти, звичайно, не проти, — здаля гукнув Іллєнко.
— То для мене велика радість! — і справді зрадів такому товариству режисер. — Одна річ — робота, а зовсім інша — набратися натхнення до тієї роботи. Ми не ковалі, котрим байдуже, в якому настрої гатити по розпеченому металу. Ми раби музи!
— Ото й я подумав, що варто було би добрати ще трохи гір на душу, — підтримав Миколайчук. — Тим паче, що Марічка поїхала батьків провідати.
— А моя Марічка-Лариса хоче відіспатися після зйомок, які день у день починались удосвіта, — то я тим часом теж відкритий для порції гір і не тільки, — докинув Юрій Іллєнко.
Трійко кіномитців, незважаючи на свій столичний статус, запакувались у звичайний рейсовий автобус і гоцали на ямах запилюженої дороги до самісінької Дземброні. Там вийшли на початку села й пішли пішки на полонину, де вже знімали чимало фрагментів для фільму.
Сходження на немалий Смотрич було доволі виснажливе: вузька стежка то стрімко летіла вгору, то петляла пологими схилами поміж лісами, збігала вниз, а потому знову піднімала подорожніх ближче до неба. Товариство йшло добрі дві години, якщо не більше. Навколо луги потопали у веселкових суцвіттях, птахи виспівували свої серпневі співаночки, а цвіркуни не вгавали ні вдень, ані вночі. Словом, карпатське літо шалено буяло в усіх своїх проявах.
Полонина зустріла Іллєнка, Миколайчука та Параджанова передобіднім спокоєм. Вівчарі сідали перекусити грибною зупою, а щойно побачивши трьох давніх знайомих, загукали:
— Хто до нас йде, дивітси! Наш вуйко! Ходіт до нас, якраз пообідаємо разом, та й потім до роботи вернемси!
— Не відмовимося! — відповів Параджанов.
— А потім, мо', й вам щось поможемо по господарці, — додав Миколайчук.
— Та де! Ви не до того, аби ту робити! — замахали руками вівчарі.
— Ачо'ж ні? Думаєте, ми з іншого тіста ліплені? — відказав Іллєнко.
— Ви є пани, тєжкої роботи ніґди не виділи, — мовив гуцул.
— Ну, то колись треба починати, — і собі махнув рукою Іллєнко.
Сіли до столу в стаї-колибі. Вона стояла посеред полонини, їй товаришили кошари, де ночували вівці, а також коні, на яких вівчарі об'їжджали величезні території пасовища. Самі ж пастухи ночували у стаї — невеличкій дерев'яній хатині, пристосованій і для сну, і для того, щоби варити сир. Усередині нехитрої однокімнатної будівлі завжди горів вогонь. Його розпалювали навесні й підтримували аж до осені, поки вівчарі перебували на полонині. І борони, Боже, ватра згасала, — то був недобрий знак для цілої отари. Тому й наймали на полонину окрему людину — спозара, котрий мав «спозирати», наглядати, підтримувати вогнище і пильнувати його вдень і вночі. На цьому самому багатті неквапно виварювався сир у величезному казані, підвішеному за гак над язиками полум'я. У даху стая мала віконце, яке випускало дим від ватри, а натомість впускало всередину сніп світла. Навколо цього люка стара деревина стелі була помережена сотнями маленьких отворів, крізь які тонкими цівками пробивалися сонячні промені. Вони матеріалізувалися, ставали видимими через димок, що клубочився в хаті.
В іншому кутку колиби лежали вже готові голови сиру найрізноманітніших сортів і варіацій: бриндза, будз, вурда... Вони різняться смаком, кольором і технологією виробництва.
Коли поїли, ватаг закасав рукави сорочки, помив руки і занурив їх у тепле виварене овече молоко. Звідти виринула голова сиру, яку, наче малу дитину, вівчар купав у білосніжній рідині. Було щось первісне в цьому ритуалі народження бриндзи.
— Поглянь, Юрку, — прошепотів Параджанов Іллєнкові — тихо, щоби не злякати моменту. — Може, використаємо у фільмі?
— Картинка буде бомбезна, — запалились очі в оператора: він уже бачив ці кадри!
— Та це ж магія! — захоплювався Параджанов.
— Якась споконвічна, ніби не з цього світу, — підтакував Іллєнко.
А ватаг продовжував ритуал — мовчки, ледь посміхаючись із-під чорнезних вусів, бо бачив, як палають очі в нетутешніх гостей. «Нехай палахкотять, нехай набираються нашого», — думав собі вівчар.
Поки Юрій і Сергій перешіптувались, інший подорожній — Іван Миколайчук — прикипів очима до рук вівчаря і, не кліпаючи, пильно стежив за кожним його рухом. Як справжній артист ловив найменші деталі, рухи, щоби згодом використати для своїх ролей, а ще більше — просто набирався тутешнього, справжнього, чого у великих містах уже не знайдеш, бо його нещадно пожирає урбаністичний звір.
Коли сир уже народився, троє прибулих вийшли у прохолодну ніч. Там вівчарі спеціально для гостей розклали багаття і повсідалися навколо нього на кудлаті кожухи. Те саме зробили Іллєнко, Параджанов і Миколайчук. Ватра тріскотіла і своїми іскрами перегукувалася з мільярдами зірок, які всіяли нічний оксамит.
— А знаєте, відки взєлиси дрібні зорі? — почав один із вівчарів, неквапно запаливши люльку. — Коли Отец тілько сотворив Землю, він вигадав Сонце і Місяць. Тоді війшов перший вівчєр на полонину віпасати тілько свою одну овечьку, бо инші ще не наплодилиси. І так забанував, так му стало сумно бути їдному з тов маржинков! Піднєв очі до нічного неба і зобачив тілько Місяць. «От якби були ще й зорі, то й нічь би стала світліша», — подумав собі. Почюв то Господь і надумав: най буде так, як захотів тотой чьоловік. А вівчєр за той чєс, ніц не відаючи, зайшов у колибу, вітєгнув бриндзу з казана, а молоко, в якій варивси сир, пішов віливати надвір. Та як з розгону шубовснув із порога то молоко, воно розлетілоси дрібними краплями по всьому небосхилі й застигло там навіки. Так тепер маємо Молочьний Шлях і цілу купу зірок...
— Ви маєте тут цілий скарб: гори і такі зорі! У місті таких не буває, — мовив Юрій Іллєнко.
— Бо, може, ви не хочете їх там сокотити? — підморгнув ватаг.
— У місті життя зовсім інакше, — мовив Іллєнко.
— І місто невпинно наступає на села, — озвався нарешті Миколайчук.
— Але то ж прогрес. Рух уперед якийсь мусить бути, — стрепенувся Іллєнко.
— То не прогрес, а нищення! — вигукнув Миколайчук.
— Та не можемо ж ми залишатись у кам'яному віці, коли цілий світ змінюється. Глобалізації не уникнути, — правив своєї Іллєнко.
— До фєні та глобалізація! — втрутився Параджанов.
— Розумієш, Юрку, — сказав Миколайчук. — Ми світу не цікаві, коли однакові. Тільки якщо кожен збереже свою ідентичність, тоді можливий якийсь прогрес. Ми маємо, на чому творити себе. Нам століттями вбивали в голови, що ми кріпаки, хлопи чи молодші брати. А то зовсім не так: ми нащадки великої нації, — і те, що тобі намагалися прищепити за десятиліття, поки ти мешкав під Москвою, — то все вигадки тої курви Катерини другої. Ми не знаємо, що насправді було перед Київською Руссю і навіть у часи Русі, бо вона, їхня цариця, наказала спалити всі літописи чи переписати їх так, як було зручно їй, розумієш? І її вигадки вкладають тепер нам у голови. Ти вслухайся в нашу пісню. Хіба чуєш тільки мелодію і слова? Невже не чуєш її внутрішньої сили, не відчуваєш, що вона пульсує в такт із ритмом твого серця і порухами генів? У ній закладено наш код, наш устрій, за яким жили наші діди і, дасть Бог, житимуть наші діти. А як так сталося, що за стільки століть неволі наш народ зберіг свою мову і прадавні звичаї? Ніколи не задумувався?