— Якось не траплялося до моїх двадцяти семи років про таке думати, — зізнався Юрій Іллєнко. — Розумієш, я жив зовсім за інших обставин, аніж ти, Іване. Так сталося, що 1941 року я, уродженець Черкащини, разом із батьками під час евакуації опинився в Сибіру. По війні ми замешкали на околиці Москви. Потому вчився у столичному Інституті кінематографії. Що українського могли дати мені батьки, якщо їхнім завданням номер один було вижити і заробити дітям на хліб, а ще помогти вибитись у такі-сякі люди? Я довго не був в Україні, не бачив нашої культури, — чи ж дивно, що мені активно промивали мізки комуністичним непотребом? Може, ти мав рацію, Сергію, — звернувся до Параджанова, — коли назвав мене яничаром.
— Ти і був яничаром, але, відколи приїхав у Карпати, а тим паче після нашої стрілянини, — реготнув Параджанов, — ти перероджуєшся.
— Ти просто мусиш визначитись і відчути, ким ти є, — Іван Миколайчук запалився ідеєю навернення Іллєнка. — Безрідним може бути пес, але не людина. І «главное, чтобы человек был хороший» — то вигадка комуняк, яка суперечить людській природі. Ми маємо коріння, тільки треба його шукати. Почуваєшся вірменином — добре, росіянином — добре, українцем — добре, — але кимось чутися ми просто зобов'язані, інакше стаємо на дорогу в нікуди.
— А ти давно усвідомив, ким є? — спитав Іллєнко.
— Я народився вже з цим усвідомленням, я його випив із маминим молоком, — відповів Миколайчук. — А ти, Юрку, спробуй говорити в побуті лишень українською мовою, вслухайся в пісні, у колоритний діалект горян, — і, якщо це тебе не зворушить, якщо не зачепить потаємної струни в серці, тоді я відчеплюся від тебе.
— І я, — підтакнув Параджанов і заспівав оксамитовим голосом із вірменсько-грузинським затягуванням кінця фрази:
Його спів підхопив Іван Миколайчук, потому їх підтримали вівчарі, а під кінець пісні собі під ніс замугикав і Юрій Іллєнко. Їхні голоси луною відбивалися від гір, котили звуки в долину, де спала загублена поміж лісами Дземброня, й у безмежне небо, всіяне краплями молока, що його розлив предвічний вівчар.
Розділ 2
Ще сірі сутінки не скресли з вологих лісів і трав, іще навіть птахи не зацвірінькали своїх ранкових співаночок, густий туман іще міцно впинався в долини поміж горбами, а з полонини Смотрич уже долинув голос.
Він прокочувався згори додолу і був схожий на первісні пісні, коли людство ще навіть мови не вигадало, а були самі тільки звуки:
— Гео-ео-еооооой! Гео-ео-ео-еооооой!
Під ці звуки жива біла хмара почала виливатися з берегів-загороді — то отара вибігала з кошар у пошуках свіжої травиці для випасу. Овечки тулились одна до одної, гучно видаючи звуки, й усі вкупі нагадували одне ціле, рухому світлу пляму на темному смарагді.
З лісу раптом принесло якийсь звук.
— Чюєш, Баси', — таємничо мовив один із вівчарів до ватага. — То, певно, невидима сокира гупає.
— Агій, такий дужий, а в таке віриш, куме!
— Та спробуй не вір, коли чюєш, єк товче, а людей ше ту не може бути в таку годину!
— Напудила тебе баба байками, зак малий був, то перепуджений і донині ходиш. Mo', й голосити зачьнеш? — ватаг узяв на кпини молодшого колегу, котрий був надто забобонний і боявся лісових звуків.
Раптом вівчарка, яка стерегла овець, зірвалася з місця і з гарчанням кинулася проміж найближчих смерек. Але за хвилю жалібно заскавчала і притихла. Вона перша вибігла з лісу, притиснувши хвоста донизу. За нею поволі йшов чоловік.
— Кого то Арідник несе так рано? — гукнув ватаг.
— Аби чього недоброго в долині си не стало! — підтакнув інший вівчар, бо всі знали: добрі новини приносять удень, а не серед ночі чи на світанку. — А мо', то сам Чугайстир?
— Стуль си писок! Де таке пусте плетеш? Шо не видиш, що то людина! — гримнув ватаг.
— Не бійтеся, то я! — гукнув чоловік.
Перед вівчарями постав Тарас — «принеси-подай» кіно-групи.
— То єк ти так удосвіта прийшов, аби ті добре було? — здивувався ватаг. — Ще звечора вийшов зі села?
— Ще звечора!
— Агій! — примовив вівчар. — То що, днє тобі мало, аби по лісах лазити? А якби тя Той вхопив?
— Не вхопив би!
— А то чьо'?
— Бо я в нього не вірю, — виправдався студент. — А наші ще тут?
— А бо де їм бути? Йо!
— То я піду до них! — сказав Тарас і попрямував до єдиної на полонині колиби.
— Єка Мара го принесла поночі? — розговорилися між собою вівчарі.
— Та він не тутейший, навіть не знає, що його в лісі може вхопити!
— Йо! Борони го Біг!
Тарас увійшов до колиби і побачив, як його побратими солодко похропують на одному ліжку. Від руху в хатині кіно-трійця одночасно розплющила очі.
— Добрий день, шефе! — привітався Тарас.
— Агій! — вигукнув по-гуцульськи Параджанов. — А ти де тут узявся?
— Прийшов!
— Сам?
— Самісінький!
— Хлопче, та ти або безстрашний, або цілком дурнуватий! — присвиснув режисер. — Чого з нами вчора не йшов?
— Не встиг. Поки прибіг на автостанцію, ви вже рушили в дорогу, — пояснив Тарас.
— І як ліс уночі? — запитав Юрій Іллєнко. — Не страшно?
— Та ні, — тільки й відповів студент.
— Ну, прийшов, то й добре. Сідай з нами поснідати, — Іван Миколайчук махнув рукою, запрошуючи хлопчину.
Кавалки хліба зі сиром і з молоком чоловіки винесли надвір: гріх сидіти посеред стін, якщо навколо вирує життя.
— Слухай, Іване, — Юрій Іллєнко звернувся до Миколайчука, — я теє, хотів тобі подякувати за те... — оператор затнувся, — що взявся роз'яничарювати мене. То дуже вартісна наука, чесно! Ніхто зі мною про таке ще не говорив.
— Будь ласка! Я готовий балакати на такі теми цілу вічність, — відказав Іван.
Чоловіки відчули спорідненість душ і те, що відтепер їх об'єднуватиме щось більше, ніж спільна робота. Сергій Параджанов лише мовчки їх слухав і не міг натішитися, що його теорія про те, що гори змінюють людей, таки підтверджується. Чи не для того цей дивний чоловік зібрав докупи таких різних людей, помістив їх в одну «посудину», перемішав, приперчив дуелями, присолив карпатським колоритом, досипав добрячого перцю, який відчув би навіть геть черствий, і чекав, коли його маринад вистоїться? І от прошу! Перша страва вже почала готуватися. Карпати таки змінюють людей!
— І шо, єкогос Чугайстра не виґів? — перервав розмову кіночоловіків вівчар-спозар.
— Та ні. А мав би? — усміхнувся Тарас.
— Та міг би!
— А хто то такий? — зацікавився Параджанов.
— Мій дід розказував, шо то такий дух, єкий людей не чіпав, а лиш ганєв нявок — таких духів-дівчєт. Але то ше було тогди, коли духи і люди були єдним світом.
— А таке було? — запитав Миколайчук.