— Вибачте, певно, розбудив вас, — перепросив незнайомець. — Я Андрій, працівник місцевого музею. Ви телефонували мені й попереджали, що приїдете.
— Так, дуже дякую, що погодилися нам допомогти, — усміхнулась Олеся.
— У Криворівні вже всі знають, що приїхало телебачення. І всі знають, що ви поселилися тут. Ото я прийшов зустріти вас і познайомити з людьми, котрі зможуть багато розказати про Параджанова і про «Тіні забутих предків». Є навіть ті, хто знімався у стрічці.
— Ого, було би супер, якби вони погодилися дати нам інтерв'ю.
— Вони готові говорити. Я їх уже попередив.
— Ви чудо, — зраділа Олеся.
Вуйко Любко залишився «на господарці». Мав приборкати «мовчазного свідка його убожества», як назвав свою автівку. А Олеся, Ярема й Андрій вийшли з хати і рушили вниз до центру села. Дівчина непомітно кинула погляд на Андрія, оцінивши міцну статуру парубка. Він виглядав як хлопець із глянців: стильно одягнений, із кремезними м'язами, широкою усмішкою і триденною неголеністю, — саме такою, яка набула популярності в Україні після Євромайдану. «А цей хлопець — стиляжка», — подумала Олеся.
Дорогою Андрій безперервно щось розказував Олесі, не звертаючи жодної уваги на Ярему.
— Ви місцевий? — запитала Олеся Андрія.
— Так, із діда-прадіда. Тільки їздив на навчання до Варшави, але довго там жити не зміг би. Без гір — як без рук. Я прив'язаний до цієї землі чимось міцнішим, навіть аніж зв'язок між рідними.
«То от звідки в нього такі європейськість і галантність, — учився у столиці», — подумала Олеся.
«Піжон», — лаконічно подумав Ярема, а вголос сказав:
— А я вчився у звичайній львівській Політехніці, якби хто питав.
Але не питав ніхто. Олеся й Андрій так захопилися розмовою, що не брали у фокус оператора вже зо двадцять хвилин. Ярема добре знав свою напарницю, котра любила балакати про все на світі й знайшла би спільну мову навіть із голодним гібоном. Та от її нинішній співрозмовник викликав у нього неприязнь. Ярема не міг цього пояснити — просто відчував: щось у ньому не так. Хоча між Яремою та Олесею ніколи не було нічого ближчого, ніж дружні стосунки, проте у відрядженнях він почував відповідальність за неї, так ніби наглядав за молодшою сестрою.
— Насамперед пропоную скочити до Верховини — в музей фільму «Тіні забутих предків». У тій хаті під час зйомок жив режисер стрічки Сергій Параджанов.
— Було би добре, та сьогодні ми не маємо, чим «скочити», бо наша автівка «здохла».
— Не проблема: я вас підвезу своєю, — відповів Андрій.
«Піжон», — знову подумав Ярема.
А Андрій сказав і зробив. За лічені хвилини вони вже в'їжджали у високогірний райцентр із такою самою горянською назвою — Верховина. У самому центрі Андрій звернув ліворуч на міст через Черемош. Тоді ще раз ліворуч, а перед АЗС крутнув кермом праворуч і за кілька метрів різко пригальмував.
— Приїхали, — зі широкою усмішкою мовив криворівнянський Бред Піт.
Знімальна група вийшла, і Ярема відразу розклав камеру, штатив. Професійна звичка — завжди бути напоготові.
Праворуч до дороги тулилися дерев'яні ворота, а за ними стежка збігала вниз, ведучи до такої самої дерев'яної хати, якій на вигляд було щонайменше сто років, — іще один музейний експонат просто неба.
Назустріч їм вийшла симпатична жіночка в гуцульському строї. Вишита гарячими барвами сорочка, така сама яскрава плахта, постоли, крайка, хустка — все було в помаранчевих кольорах, що є яскравою ознакою гуцульського народного одягу. Такі строї зазвичай носили в Космачі, де помаранчевий став домінантним. Адже, як кажуть місцеві, там найбільше сонячних днів у цілій окрузі. Ото й перенесли частину вічного сонця на свій одяг і всі гуцули.
— Ласкаво просимо! Я Ірина, завідувачка музею.
— Дуже приємно. Я Олеся, це — Ярема. Вас, напевно, попереджали, що ми хочемо зняти програму.
— Так-так. Кажіть, чим допомогти?
— Ну, то відразу до справи. Пані Ірино, ми вчепимо на вас мікрофон-петличку, щоби ви могли вільніше почуватися, ніж зі звичайним великим мікрофоном.
— Як скажете. У нас тут знаєте скільки було вже журналістів!
— Я собі уявляю! Це ж цікава тема.
— А тим паче зараз, коли ювілей фільму і кожен хоче почути щось нове, а бажано — ще й містичне. То що, готові? Можу розказувати? — жінка зайшла до кімнати ліворуч від коридору, де було чимало фотографій творців фільму, костюми, які вдягали герої стрічки, і ще купа цікавого. — У тій хаті жили ґазди Петро і Євдокія Сорюки. У них під час зйомок фільму квартирував Сергій Параджанов. Які ж про нього лишилися гарні спогади тут! До чого то був добрий чоловік, а як любив усе українське! Ходив на наші танці!!! Так-так, на танці. Та ліпшого танцюриста важко було знайти навіть серед гуцулів! Кожна жінка тільки чекала, щоби Параджанов узяв її до танцю.
— То, може, тут і якусь любов закрутив? — підморгуючи, запитала журналістка.
— А чо ж нє? — так само підморгнула пані Ірина.
Вона показала автентичні сорочку та верхній одяг ґуґлю, в яких знімався Іван Миколайчук. Вони й досі виглядали так, мовби тільки нині їх убирали. Було щось дивне і моторошне в речах, чиї власники вже давно пішли в могили, а частина їхнього світу продовжувала жити. Колись ґуґля дихала одним повітрям із Миколайчуком, а нині залишилася серед нечисленних свідків його присутності на землі...
Розмова з пані Іриною могла би бути нескінченною — так цікаво та невимушено оповідала музейниця деталі про головних дійових осіб на зйомках фільму. Але треба було встигнути потрапити всюди, куди Олеся запланувала, тому довелося швидко розкадрувати раритети, записати кілька «стенд-апів», що на тележаргоні означає виголошення журналістського тексту в кадрі, зняти загальні й адресні плани музею і їхати далі.
Наступною зупинкою була — вже у Криворівні — хата-ґражда, де знімали «Тіні забутих предків». Ту будівлю бережуть донині: надто велика реліквія і для місцевих, і для всіх українців, бо ж фільм став легендою і сам обріс окремими легендами. Подейкують, що власниця хати-ґражди Параска Харук, яка у 1963-му дозволила Параджанову знімати в неї фрагменти стрічки, була знайома ще з Іваном Франком!
До хати-ґражди від головної дороги вів міст через Черемош. П'ять хвилин пішки — й уже посеред лугу височіє цілий комплекс-подвір'я, який гуцули називають ґраждою, бо з усіх боків його загороджено стінами. Усередині є стайня, господарські приміщення, двір і хата.
Телевізійники зазирнули всередину, оглянули реманент. Олесина уява миттю народила асоціацію: гуцульська хата-ґражда нагадала їй Ноїв ковчег. Там було все необхідне для родини, щоби перебути і люту зиму, і спекотне літо: комора, повна запасів харчів для людини та для худоби, стайня, прилаштована під потреби кожної тварини. Що вже й казати про хату? Традиційно така ґражда була розрахована на три покоління гуцулів: дідо-баба, мама-тато й діти. Старі мешкали в лівій половині, молоді з дітьми — у правій. Кожен мав своє місце й у хаті, і в обов'язках. Життя у селі мало чіткі споконвічні правила, яких дотримувалися з діда-прадіда. Нині все вже не так...
— Поглянь, оці кухлі, певно, тримав у руках сам Іван Миколайчук, — мовила Олеся, коли вже записали інтерв'ю з працівницею музею і тепер знімали відео хати.
Олеся мала сентименти до цього актора.
— Не тримав, — лаконічно відповів Ярема.
— Звідки знаєш? — здивувалася дівчина.
— Бо слухав інтерв'ю директорки музею, — посміхнувся Ярема.
— А в мене таке враження, ніби я особисто був у тому часі, коли тут ходив Параджанов, — долучився до розмови Андрій.
«Всюдисущий ти наш», — подумав Ярема.
— Дивні у тебе враження, — мовила Олеся, яка вже перейшла з Андрієм на «ти». — Віриш у переродження, реінкарнацію?
— Не знаю... Напевно, все-таки ні, бо я християнин, — відповів Андрій.
— Я теж християнин, але хто його знає, як воно може бути, — Ярема висловив свої думки вже вголос. — За вашими гуцульськими повір'ями, все можливо.
— Що ти маєш на увазі? — запитав Андрій, «тикаючи» вже і Яремі.
— Ну, ви ж ходите до церкви, але при тому вірите, що в певний день не можна працювати, бо вас за це вдарить громом. Чи маєте забобони, що дівчина здатна причарувати хлопця, ходите до мольфарів, не заносите до хати води після заходу сонця. Хіба ні? — сказав Ярема.