— Йо! Так дідо казали! — безапеляційно мовив спозар.
— Чугайстрів уже нема, — стиха мовив Тарас.
— А то відки знаєш? — здивувався вівчар.
— Тут почув.
Вівчарі взялися до своєї буденної роботи, яка тільки чужинцям виглядала екзотикою, а для своїх була рутиною.
Кіночоловіки ще мали перед собою цілий день, адже до села планували повертатися лише ввечері. Вони неквапно бродили найближчими лісами, оглядали полонину, вишукуючи нові локації для зйомок.
Іван Миколайчук ішов, раз у раз озираючись назад:
— У вас немає дивного враження?
— Якого? — здивувався Іллєнко.
— Ніби ми тут не самі й за нами ще хтось іде, так наче спостерігає за нами.
— Та ні, я не відчув нічого дивного, — зізнався Параджанов. — Але тобі видніше: ти місцевий і знаєш ту всю чортівню...
— Не можу пояснити. Ви тільки не подумайте, що я хворий на голову! Просто маю якісь недобрі передчуття.
Чоловіки і далі йшли лісом, але тепер озирались усі четверо. За чверть години розбрелися, так, що зникли з ока один одного. Параджанов повільно чвалав, заклавши руки за спиною. Йому здавалося, що поміж цих дерев він уже проходив, і в нього виникло враження, ніби він ходить по колу.
— Як кажуть місцеві, вчепився блуд, — мовив уголос.
Раптом він почув чийсь голос, який загрозливо вигукував і шипів. Режисерові цей звук здався знайомим.
«Певно, наші хлопці зустрілись і не можуть чогось поділити», — припустив Параджанов.
Він пішов на звуки. Минув одну галявину, другу, зазирнув у гущавину. Побачив щось дивне і сховався за дерево.
— Іди звідки прийшов! — шипів чоловік.
— Що тобі до них? Не стій мені на дорозі! — сказав інший голос, але його власника не було видно.
— Ти їх не чіпатимеш!
— А то чого?
— Бо я їх боронитиму!
— Не будь дурний! Хіба люди хоч колись зробили тобі якесь добро? Де подівся всесильний вбивця Обмінник — той, котрого жахались усі: й люди, і духи?
— Не смій так на мене казати, Аріднику! Я вже давно не той!
— Що, розпускатимеш тепер шмарклі? Будь чоловіком: що зробив, те зробив! Живи, як я!
— Як ти? У суцільному мороку? У безнадії?
— Не я починав той морок, а ти! — мовив невидимий Арідник. — Ти відкрив той світ, і не тобі тепер бавитись у білого! У тобі нема світла!
Параджанов, нажаханий, стояв за стовбуром старого дерева і важко дихав. Звісно ж, він упізнав чоловіка, котрий говорив із якоюсь невидимою силою. Але ж як, звідки у звичайному студенті Тарасові, дрібному та непоказному «принеси-подай», узявся той «всесильний вбивця», як назвав його голос?!! Це неможливо!
— Мені нічого не вартує знищити тебе! — загрозливо сказав Тарас.
— Добре, візьми на свою душу ще одне вбивство! — глузував Арідник.
— Це те, на що від мене чекаєте всі ви? Ну, звісно ж, мною спантеличеним тобі було крутити легко, чи не так? Особливо тепер, коли тисячоліттями нічого не чути від Того, Що Є.
— Бо Його нема! Чи ти би хотів, аби він усе ще десь існував? Ледве чи він би погладив тебе по голові! Ти не менше зло, ніж я, — затям собі! — прогарчав Арідник.
— Ти мною не керуватимеш! Обмінника вже нема!
— Від того, що ти знайшов собі тимчасову іншу подобу, середина твоя не змінилася!
— Не маю наміру вести з тобою далі безглузду суперечку. Зачепиш когось із них, — Тарас махнув рукою в той бік, де мали би ходити лісом Миколайчук, Параджанов та Іллєнко, — і я не вагатимуся: зроблю з тобою те, що вже добре вмію!
— Побачимо! — то було останнє слово Арідника.
Усе затихло.
Параджанов іще якийсь час стояв, а тоді боязко визирнув зі свого сховку. Він побачив Тараса. Той сперся на смереку, обхопивши голову руками. Зараз він здавався звичайною слабкою людиною — зовсім не тим грізним «убивцею», котрий погрожував самому Арідникові й так відчайдушно захищав їх, чужинців.
Режисер обмірковував, чи вийти до Тараса, але тоді з чого починати дивну розмову про якесь потойбіччя? Чи захоче він відкритися, чи зізнається, що то він приходив із погрозами до Параджанова чи вві сні, чи насправді? І загалом, ця ситуація — якась маячня, навіть для такого фантазера, як він, Параджанов. Сергій усе ще важко дихав, плутаючись у думках. Тим часом за нього все вирішив Тарас: він повернувся і щез у темній гущавині, так і не помітивши, що за ним спостерігають.
Розділ З
Дорога з полонини була, звісно, значно швидшою, ніж підйом. Миколайчук та Іллєнко спацерували в доброму гуморі, безперервно балакали, реготали, згадували веселі випадки на знімальному майданчику. А от Параджанов і Тарас ішли мовчазні як ніколи.
— Маестро, ви чого? Яка вас муха вкусила? — запитав Миколайчук.
— Га? — неуважно мовив режисер. — А, та я в нормі, йдіть собі, йдіть. Я в голові вже малюю розкадровки.
— Навіть у вихідний день ти в роботі! Та дай мізкам відпочити! — Іллєнко поплескав Параджанова по плечу.
— Я так не вмію. У мене і робота — відпочинок, ти ж знаєш!
— Знаю, — мовив Юрій. — А ти, студенте, чого киснеш? Знову дістав на горіхи від режисера?
— Що ви? Ні, звісно ж! — відказав Тарас. — Просто наша мандрівка нагадала мені старі часи, навіяла спогади...
— Дитинство чи що? — усміхнувся Іллєнко. — Ти ще такий молодий, а вже є що згадувати?
— Я не мав нормального дитинства.
— Вибач, я не знав, інакше такого би не казав.
— Та все добре. Між вами я почуваюся нормальною людиною, не те, що колись, у дитинстві.
— Хто твої батьки, хлопче, — здалека запитав Параджанов.
— Мами я не знав, а батька вже давно нема, — коротко відповів Тарас, вирішивши не розвивати цієї теми.
— А як потрапив до нас на кіностудію?
— Почув, що набирають помічників для зйомок фільму в Карпатах. Гори для мене завжди були особливим місцем, то я і надумав спробувати попроситися на роботу і поїхати сюди. А ще й «Тіні...».
— Маєш до «Тіней» сентименти? — вивідував далі Параджанов.
— Маю! — Тарас поставив крапку в розмові.
«Принаймні чесний зі мною», — подумав режисер і попрямував лісовою стежкою вниз.
Наступні дні принесли стільки роботи, що не було часу думати ні про всіляку чортівню, ні про будь-що інше, крім знімального процесу. Гори рештками своїх сил утримували останні теплі дні літа, й «кіношники» хотіли встигнути якнайбільше, поки не задощило.
— Бабо Параско, — звернувся Параджанов до свого «сірого кардинала» — гуцулки, котра невтомно пильнувала, щоб у фільмі було дотримано всіх звичаїв горян. — А скажіть-но мені, з чим у вас перед війною ходили курви?
— Хто?
— Курви, жінки полегшеної поведінки.
— А, тоті потелінди? Або я знаю? Йно памнітаю, єк суда приїхали великі пани з міста, то попривозили зі собов таких панєнок, жи казали, шо то не конче їхні жінки, йно любаски.
— Коханки тобто?
— Най тобі буде «коханки». О. І ті любаски тут-во спацерували гет-назад, гет-назад і в руках все носили червоні парасолі.
— Червоні парасолі!!! — запалилися режисерові очі. — Геніально! Курви з червоними парасолями! Геніально!!! Лідочко, дістань мені червону парасолю, терміново! Я вже це бачу: Палагна пускає бісиків Іванові Палійчуку, злазить із коня з червоною парасолею і спокушає його. Геніально! Червона чужорідна пляма, що різко вибивається з природних кольорів гір. Він убитий життям, вона така собі легковажна панна, і їй нічого не варто заарканити простакуватого Івана. Червона парасоля — це воно! Бабуню, ви — геніальні! — Параджанов на емоціях заходився обнімати Параску Харук.
— Та йди гет! — відпихалася старенька. — Ади, яке пусте! Йди гет!
— Не піду, бабусечко, не піду, ріднесенька! Так, а на обряд вінчання мені треба ярмо, ярмо для волів!
— А то нащо? — спитала баба Параска.
— Будемо наречених упрягати в одне ярмо, символічно.
— У тебе в голові смалец ци що? Єке єрмо? Ніколи в гуцулів нієкого єрма не було.
— Бабцю, то образ такий! — пояснював Параджанов.