— Я ті зара дам образ! Образ — то Матка Божа і Сьвітий Миколай!
— То я так висловився, метафора така!
— Я ті зара єк упережу по крижах — будеш знав, єк гуцулам єкес єрмо пхати! Гибай з моїх очей, кара моя Господна!
— Тихо-тихо, бабусечко, все буде чотко! — режисер відскакував, аби його не зачепила палиця, якою надто вправно орудувала згорблена бабуся.
— Йди відтий, бо ті пальну! «Чьотко», дивиси, буде мені ту чьоткати! Я не подивлюси, шо ти пан, — упережу межи вони, і по всім!
— Не треба, хочу жити! — підколював далі войовничу Параску.
— Людоньки, дайте мені ґвера, най пальну в сего банєка!
Та хоч як баба Параска «вмовляла» Параджанова не додавати вигадок до звичаїв, режисер твердо вирішив, що творчий хід у цій сцені мусить бути і що цим ходом точно є ярмо. Щоправда, після такої сцени Сергій мусив іще довгі тижні обходити десятими дорогами Харукову бабцю, бо щоразу вислуховував від неї неабияку свіжу для іноземного вуха лексику. Та споріднені душі — то річ серйозна, тому надовго гуцулчиного гніву не вистачило і вона повернулася до нормальних вечірніх посиденьок із «дивакуватими» «кіношниками».
Наші дні
Розділ 1
Нагода продовжити пошуки своїх коренів їй підвернулася дуже скоро.
До ювілею фільму «Тіней забутих предків» одна модна столична галерея зробила величезний і крутий музейний проект: знайшла на кіностудії імені Довженка костюми, в яких знімалися головні герої, позбирала свідчення очевидців-гуцулів, котрі брали участь у масових сценах, відшукала унікальні папери, де Параджанов власноруч намалював розкадрування до стрічки, і ще цілу купу цікавинок, які, здавалося, мали би за півстоліття просто розчинитись у просторі й щезнути навіки. Але на те воно й геніальне кіно, щоби його слід іще довго пускав кола на воді часу.
Так-от, із цим проектом галерея їздила містами України, а на завершення організувала прес-тур для журналістів у місця, де в 60-х роках минулого століття «Тіні забутих предків» мали шалений успіх і куди кагебісти навіть на деякий час випустили головних героїв фільму. То були Аргентина і Франція. Аргентина!!!
У редакції всі знали, що Олеся була просто «повернута» на цьому кіно, тому, коли редактор оголосив, що є поїздка зі столичною галереєю місцями «Тіней забутих предків», ніхто навіть не мав сумніву, хто має поїхати. Були, звісно, й такі, що перманентно перебували у стані обурення — байдуже, через що. Обурення було в них у крові, й часто вони завдавали собі шкоди, витрачаючи на бідкання купи часу, які могли би використати на щось приємніше. Натомість затуляли собі заздрощами півсвіту, а могли ж би встигнути побачити інші пів! Отакі й шепотілися: чому вона їде? Хіба ми не змогли би зняти такої «мури» про якийсь там ретрофільм?
Але Олеся всього того навіть не помічала: її думки були вже далеко. Вона нетямилася від радості, що, можливо, їй пощастить бодай на міліметр наблизитися до розгадки найбільшої таємниці цілого її життя. До Франції вона була цілком байдужа, а от Аргентина — інша річ: десь там мешкає, можливо, її родичка, котра мала би допомогти в пошуку гутенюківських коренів.
Париж зустрів Олесю дощем і вкрай неприємною погодою. Тому вона не особливо покайфувала від цієї поїздки. Та і програму перебування було так тісно розписано, що поза зйомками журналісти світу Божого не бачили. Їх щодня возили в місця, пов'язані з фільмом, знайомили з людьми, котрі пам'ятали шалений ажіотаж, спричинений прем'єрою стрічки в місті над Сеною. Ото й усе. Вільного часу, щоби побачити той-таки Париж, у них залишилось обмаль. І його Олеся використала на те, щоби сховатися від цілого світу, залізти в тепле ліжко і добряче відіспатися.
— Я таки теплолюбна тваринка: від холоду я впадаю в сплячку, — то було останнє, що вона бурмотіла перед тим, як засинала.
Кому бурмотіла? Питання зайве. Звісно ж, своєму вічному напарникові. Він незмінно усміхався на її зізнання в теплолюбові й ішов у свій номер.
Хто ж інший міг супроводжувати Олесю в цій поїздці, як не Ярема? Коли «намалювалося» відрядження, відразу призначили оператором саме його, бо ніхто на роботі не сумнівався, що Ярема нерівно дихає до Олесі. Та ні вона, ні він того не визнавали...
І нарешті, після кількох днів мерзлоти і дощу, журналістська братія наблизилася до спекотної Аргентини. Кроком назустріч сонцю став виліт із аеропорту Шарля де Ґоля. Ну то й що, що треба було летіти з пересадками: з Парижа до Буенос-Айреса — 9 годин, а потому ще добру годину з Буенос-Айреса до Мардель-Плати, в аеропорт імені Астора П'яцоли. Ті години варті кавалка сонця!
То було курортне місто, що притулилося на узбережжі Аргентинського моря, а те натомість було частиною Атлантичного океану. Щойно подорожні вийшли з літака, на них війнуло розпеченим повітрям зі солоним присмаком. Чомусь так є, що чужинець зі суходолу може безпомильно відчути запах моря, навіть якщо воно за кількадесят кілометрів. Так було і з Олесею та Яремою. Народжені біля гір, а не біля великої води, вони відразу вловили йодо-сольові пахощі.
— Відчуваєш? Це ні з чим не сплутати, — вдихнула Олеся.
— Напевно, — принюхувався Ярема.
— Чекай-чекай. Ти що, ніколи на морі не був?
— Вгадала.
— Офігіти можна! Як так? Що ти робив на літніх канікулах усі шкільні роки?
— Тинявся.
— Тобто???
— Та відчепися, — буркнув Ярема. — Я ніколи не мав сім'ї, яка би вивозила своїх спиногризів на море, яка би переймалася мною. Після загибелі батьків усім узагалі було наплювати на те, де я і з ким. Добре, що хоч у «Пласт» потрапив, а так би взагалі став вуличним гультіпакою.
— Вибач, не знала, — знітилась Олеся.
— Усе о'кей. — Ярема перевів розмову у зручніше для нього русло. — Ходімо забирати наш багаж, бо з моїм щастям саме моєї торби і бракуватиме.
Хлопець як у воду дивився. На багажну стрічку виїхали всі валізи, навіть Яремина сумка, а от кофра зі штативом до камери не було ніде.
— Йоханий бабай, завжди одна і та сама історія, — вилаявся Ярема. — Уявляєш, мала, — звернувся до Олесі, — хоч би куди я летів, хоч би в якому аеропорту чи в якій країні опинився, завжди штатив щезає! Видно, коли прикордонники його бачать, у них збоїть система в головах і вони його додатково перевіряють.
— І що робити? — Олеся роззирнулася навколо.
— Чекати, а хвилин за п'ятнадцять-двадцять шукати по кутках.
— Ти це серйозно?
— Так завжди закінчуються історії зі зникненням штатива.
Ярема розвернувся і таки пішов шукати по кутах великого холу. Людей там були сотні, тож Олеся втратила напарника з ока. Та за кілька хвилин побачила: спочатку широку усмішку, а вже потім — оператора зі штативом на плечі.
— Хіба я не казав! — переможно гукнув здалека.
— У них точно страшний безлад — у тих аеропортах.
— Я вже звик. Ходімо доганяти наших.
«Наші» вже чекали в автобусі, який мав довезти всіх у місце, де журналістів селили на тиждень.
Зйомки починались аж наступного дня, а з летовища до готелю на березі моря вони прибули близько обіду. Тому півдня мали для того, щоби вимкнути мозок і лінивими овочами вилежати боки на теплому узбережжі.
Олеся вляглася на лежак поза солом'яною парасолькою, щоби нічого не затуляло сонця. Підставила йому обличчя, ловила кожен промінь, який щедро поливав теплом усіх на тому боці Землі, що був навпроти її рідного. Удома було зимно, пізня осінь, а тут — літо в розпалі.
Пообіднє море тихо жебоніло хвилями, ледь-ледь ударяючись об берег із дрібною галькою. Гучно кричали чайки. Сміялись і плакали чужими мовами діти, голосно кликали мам, не вимовляючи ще й половини звуків. І, на відміну від азійсько-європейських курортів, ніде не було чути жодної слов'янської мови.
«То дуже добре», — подумала Олеся. Колонки двигтіли латиноамериканськими ритмами, які напрочуд гармонійно лягали на українське вухо.
Ярема сидів у затінку парасолі: не надто любив шкваритись, — а от Олеся почувала гостру потребу вітаміну D, якого їй так бракувало щороку в листопаді-грудні. Це — сіра пора, коли денного світла людському організму замало, — тому, певно, саме на той час призначили свято Миколая: щоби хоч якось підбадьорити вразливу душу. Та ця осінь і взагалі цілий рік в Олесиному житті були особливі.