— Хвилька спокою, і чого ще хотіти? Ні, мовчуне? — зі заплющеними очима гукнула Олеся до Яреми.
— Мені у прохолодних горах ліпше, — буркнув хлопець.
— Мені — теж, але ж море час від часу — то теж файнезно. Як сказав би вуйко Любко: відпочивай, зозулько!
— Ех, сюди би вуйка Любка! Він би найперше не себе скупав в океані, а свою «ластівку». Загнав би на сам берег, обережно витріпав би килимки, ніжно похлюпав би її водичкою, бо то ж «ластівка»! А вона дорожча за дружину. «Рамантік!» — теж не розплющуючи очей, сказав Ярема.
— О, так, куди ж без «ластівки»! Слухай, пропоную нині до вечора займатися нічогонеробленням. Але тотальним! Нічого не плануватимемо на вечір, ніяких походів у місто — просто побудемо біля моря, гаразд?
— Домовилися! Ходи до води!
— Не зараз, хочу ще погрітися.
Та Ярема вже того не чув. Ухопив дівчину, як щось мале і невагоме, перекинув через плече й уже за мить шубовснув разом із нею у воду.
— Відпусти! Дурбецало! — репетувала й відбивалась Олеся.
— Помийся добряче, гуцулко з високих гір! — викрикав Ярема, не випускаючи її з обіймів.
Їхнє нічогонероблення виявилося напрочуд кайфовим. Без домашньої мережі в мобільному — лише роумінг і чужий оператор, через якого свій здирає зі земляка страшні гроші, бо то так «нормально». Можна було би, звісно, придбати вайфай за невеликі гроші, та обоє львів'ян категорично відмовилися від цього.
Їх аж нудило від безглуздих постів в інстаграмі й у фейсбуці на кшталт фотографій їжі, готельних номерів і селфі на тлі басейну чи квітів із дурнуватим виразом обличчя з витягнутими губками-качечками на ньому. Олеся та Ярема погоджувалися, що ліпше сяк-так спілкуватись очі в очі, ніж удавати в соцмережах неймовірну дружбу, від якої аж тхне самотністю, як писав польський класик.
Споночіло...
Вони сиділи на теплому піску. Старезне море майже нечутно полоскало хвилями узбережжя. Здавалося, цілий світ перекочував на ніч у галасливе місто. Там блимали стробоскопи, набережна гула сотнями різних голосів, а музика наввипередки вилітала на волю з кав'ярень, барів, пабів, забігайлівок, ресторанів, фаст-фудів і нічних клубів.
А тут, за кілька кілометрів од міського божевілля, час зупинився.
Було безлюдно. Широчезний пляж дозволив загубитися сотням відпочивальників, котрі могли навіть не перетинатись одні з одними, порозбрідавшись кожен у свій куточок.
Блаженна тиша...
Тільки хвилі, пісок і зорі над головами двох українських мандрівників. Вони сіли на лежаки, а в пісок устромили пляшку сухого аргентинського вина. Ярема налив червоний напій у паперові склянки.
— За море? — запропонував хлопець.
— За твоє перше море! — уточнила дівчина.
Терпкий трунок приємно розтікся тілом. Він пасував до невимушених розмов і до теплого вечора. Олеся підтиснула ноги, зігнувши їх у колінах, обхопила обіруч і насолоджувалася кожною секундою тепла.
— Ти коли-небудь почувався самотнім? — зовсім не до слова запитала Олеся.
— Як коли. Бували дні, місяці й навіть роки, коли хотілося вити від самотності.
— У тебе таке було? Ти ніколи мені про це не розповідав.
— Та припини. Кому треба вислуховувати чужі скиглення?
— Я би вислухала!
— То тільки ти, бо ти не така, як інші.
— Це тоді, коли ти втратив батьків?
— Так, тоді. Було важко...
Вона поклала свою руку в його долоню і легенько стиснула на знак підтримки.
— А я ніколи не знала почуття самотності.
Олеся не хотіла зараз вивертати душу й зізнаватися, що вона трохи дивачка. Ціле своє життя вона відчуває біля себе присутність іще когось. Воно не лякає, нічим не загрожує, просто так є і завжди було.
Вона звикла до цього відчуття, інакшого не знає.
Коли була маленька і розказувала батькам, що біля неї хтось є, мама і тато тривожно перезирались і казали, що то, певно, ангелик, який її охороняє. Бабуся з переляком в очах хрестила і примовляла: «Хай Бог милує». Потому то був уявний друг, із котрим Олеся розмовляла, бавилась і ділилась усім потаємним, про що не зізнавалася навіть найріднішим. Але які могли бути таємниці в дитини? Хіба що якийсь хлопчик сподобався в першому класі чи хтось подивився на неї косо.
Ні, вона ніколи нікого біля себе не бачила. То була радше уява. Утім, Олеся росла з постійним відчуттям чиєїсь присутності.
У підлітковому віці батьки навіть повели її до психотерапевта, щоби пересвідчитися, що то не хвороба якась. Дівчинку довго розпитувала поважна пані, котра здалась Олесі не зовсім із нормальним дахом. Питала дивне: чи вона хоче жити, чи не бувало суїцидальних думок, чи її принижують у школі, чи має злість на батьків. На всі ці нісенітниці дівчинка щиро та з подивом відповідала: «Ні». Часто навіть слів таких не знала, а не те, щоби думати про таке...
Походи до лікарів закінчилися нічим. Жодного діагнозу поставити їй не змогли, бо й закинути було нічого.
Та після того Олеся зробила для себе висновок: зізнаватися про свої відчуття нікому не можна. Якщо ти інакша, тебе не сприймають, лікують і всіляко намагаються змінити, а при тому власних дивацтв уперто не помічають.
Вона замкнула цю таємницю глибоко в собі, щоби здаватися «нормальною».
— Тобі пощастило, що ніколи не почувала самотності, — мовив Ярема.
— А як воно — бути самому?
— Страшно. Просто страшно. Отак живеш собі, а поруч жодного плеча, яке тобі могли би підставити у біді.
— Хочеш, я підставлю своє?
— Твоє крихітне плече? Та ти мале! — Ярема обняв дівчину за плечі.
— Мале, але сильне! То як?
— Чи я хочу мати двоє плечей: своє і твоє? Ну, по-перше, то негарно, а по-друге, та хто ж не хотів би?! — усміхнувся Ярема, а за мить нахилився ближче до неї і трохи тихіше додав:
— Хочу...
Він не випустив її з обіймів. Вона й не намагалася звільнитися. Щось притягувало в його погляді й у рухах. Щось таке, що пришвидшувало биття серця і змушувало затамовувати подих. Хлопець не відривав погляду від її очей, довго дивився, та не робив жодного руху назустріч, ніби боявся сполохати невидиму іскру, що проскочила між ними.
Вони були так близько одне від одного, як іще ніколи, а він усе вичікував. Першою піддалася магніту Олеся і наблизилася лише на крихітний міліметр до нього. Цього було досить. Він рвучко притягнув її однією рукою до себе і поцілував. Цілував пристрасно і жадібно, мовби припадав до забороненого плоду, якого довго жадав і тільки тепер дозволив собі до нього дотягнутися.
Цілий світ зупинився...
Були тільки зорі...
А ще шепіт морських хвиль...
Теплий пісок...
І тільки вони між зорями та землею...
Розділ 2
Наступний день в Олесі почався так:
— Розумієш, усе надто швидко для мене. Я мушу дати лад сама зі собою, бо завжди сприймала тебе як друга, а тут раптом усе змінилося. Мені потрібний час, аби зрозуміти себе.
Олеся вхопилася рукою за чоло, потрусила волоссям. Перед дзеркалом її внутрішній монолог здавався банальним і смішним.
— Якось тупо звучить. «Дати лад сама зі собою...» Наче якийсь підліток, плету. Фу-у-у, що ж робити?
Її зізнання дзеркалу перервав стукіт у двері.
Олеся відчинила. То був Ярема.
— Привіт! Уже прокинулася?
— Здоров! Заходь. Зараз одягнусь, і зможемо йти на сніданок, — Олеся намагалася говорити якомога невимушеніше, та її збентеження видавали руки, в яких вона безперервно крутила щітку для волосся.
— Зачекай, — Ярема взяв її за руку. — Треба поговорити.
— Слухай... — тільки почала речення Олеся, та її перервав Ярема.
— Вислухай мене, будь ласка. О'кей? Слухай, нині трохи незручно про це говорити. Учора ввечері ми якось трохи дозволили собі зайвого. Алкоголь, тепле море, інтимна атмосфера — все закрутило нам голови. А нині треба братися до роботи, і ледве чи вчорашня пригода допомагатиме нам під час зйомок, тому найліпше з'ясувати все зараз. Ми з тобою звикли бути колегами, добрими партнерами на роботі й навіть друзями поза офісом. Думаю, не варто наразі нічого змінювати й ускладнювати наші стосунки.