Олеся широко розплющила очі: була справді приголомшена Яреминою промовою. Зовсім не на таке чекала від нього. Думала, він бігатиме за нею, як і всі Ті попередні хлопці, обіцятиме Місяць із неба — тільки би вона була з ним. То більше, що на роботі підсміювалися, нібито Ярема без неї жити не може. А тут — цілком протилежне: він не хоче мати з нею нічого більшого, ніж було до вчора. Це якось неприємно кольнуло в серце Олесю, і вона з подивом констатувала це в собі.
— Так, так, — нарешті видушила зі себе Олеся. — Я теж так думаю. Так буде найліпше. Звичайно. Авжеж. Безперечно. Так точно, сер, — їй забракло словникового запасу, щоби довести Яремі, що вона таки погоджується з ним, і щоби він — борони, Боже — не подумав, що їй було неприємно це почути.
— Усе добре? — Ярема помітив, що дівчина якось надто активно підтакує.
— Цілком, — силувано усміхнулась Олеся.
— Тоді вдягайся, а я чекаю на тебе внизу в ресторані, — Ярема цьомкнув дівчину в щоку — зовсім по-дружньому — і зник за дверима.
Олеся сіла на ліжко.
«Ну що ж, мене випередили. То я мала молоти всіляку дурню, а вийшло, що відшив мене він. Молодець, Олесю, молодець. Чого хотіла, те й маєш», — крутилось у її голові.
— Як так, то так. Сама не буду напрошуватися, — лише сказала вголос і пішла одягатися.
Журналістську братію того ранку організатори насамперед повезли в кінотеатр «Неґаро», де 1965 року на кінофестивалі відбувся показ «Тіней забутих предків». Фестиваль у Мар-дель-Платі належить до найвищої категорії — категорії «А» — Міжнародної федерації асоціацій кінопродюсерів FIAPF і не поступається за рівнем та розмахом славнозвісним кінофорумам у Каннах, у Берліні й у Венеції.
Назустріч українцям вийшов ставний чоловік у темно-синьому костюмі, у білій сорочці та з хустинкою, обв'язаною довкола шиї.
— Вітаю, шановні! Як долетіли? — через перекладача іспанською запитав чоловік. — Мене звати Дієґо Алонсо, і я директор кінофестивалю. Дуже сподіваюся, що ми розписали вам насичений, але зручний графік, тож ви зможете попрацювати так, як це буде потрібно вам.
— Дуже дякуємо! — відповів керівник групи Павло. — Нас передусім цікавлять місце прем'єри «Тіней...» і очевидці, котрі пам'ятають фестивальний показ.
— Так-так, ми взяли це до уваги і знайшли всіх героїв. То що ж? Запрошую вас у кінотеатр «Неґаро». Уявіть собі: 1965 рік, міжнародний кінофестиваль, куди потрапляють лише найкращі стрічки людства, і сюди вперше прибуло українське кіно. При попередньому відборі після перегляду критики були ошелешені «Тінями забутих предків». То було щось таке, що не вписувалось у жодні стандарти, в жодні відомі жанри кіно, щось шалено геніальне! Стрічка їх зачарувала, і вони визнали її однією з найкращих, що їх лише створили земляни. Так, мої дорогі, є й дотепер. Ваші «Тіні забутих предків» і нині тримаються в сотні найвидатніших фільмів усіх часів і народів.
Дієґо відчинив двері й запросив усіх усередину кінотеатру. Приміщення було доволі звичайне, ніщо не вказувало на те, що тут щороку відбувається така потужна подія кіноіндустрії. Прилавок із поп-корном, квиткова каса, кілька входів у різні зали — ото й усе. Дивними були хіба що афіші, трохи смішні для українців. З афіш миловидо усміхалися пари напудрених головних героїв, на чиїх зображеннях було написано прізвища акторів: Хуан Родригес Торро, Педро Мартинес, Марія Сильвія Мухерас. Одразу навіювало спогади про 90-ті роки з їхніми латиноамериканськими серіалами, які йшли на всіх каналах скромного на той час українського телебачення, повторюючись по тричі на день, і викликали масову істерію серед глядачів. В одному з галицьких сіл парафіяни навіть просили свого панотця перенести Службу Божу на годину пізніше, щоби віряни могли додивитися чергову серію мильної опери. І тоді, після огляду пригод улюблених героїв, із почуттям виконаного обов'язку чесні християни йшли до церкви, ревно били лобами об землю і молилися за здоров'я рідних та енергетиків, аби ті не вимикали світла саме тоді, коли на голубому екрані розгортатимуться неземні пристрасті бразильців чи мексиканців... Але то було давно і, на щастя, закінчилося: ми таки припинили купувати латиноамериканські серіали.
Найбільший зал кінотеатру «Неґаро» був велетенський. Він мав, певно, тисячу чи майже тисячу місць. Усередині на українців уже чекало кілька літніх пань. Вони широко усміхались і по-дружньому махали руками чужинцям.
— А це — прошу познайомитися — наші герої, котрі тоді, в 65-му, особисто були на показі стрічки. Вони так хочуть вас побачити, бо ви їхні земляки, адже то — українці, котрі емігрували до Аргентини вже давно.
Журналісти зійшли до перших рядів і почали знайомитися з усміхненими бабцями.
— Добридень, дорогі земляки, — українською, проте зі сильним акцентом, мовила одна пані. — Як я тішуся з того, що ви приїхали до нас! Кожен гість із рідної землі — то тут як подих свіжого повітря, бо, хоч би скільки ми тут жили, для нас це — чужа земля, а своя — там, за океаном, — бабуся витягла хустинку і втерла сльози, які набігли на старечі очі.
— А коли ви виїхали з України? — запитала Олеся.
— Ой, дитинко, ще під час війни. Я тоді була мала дитина. Батьки мусили емігрувати не від добра. Ще зовсім юними вступили до лав УПА: мама була медсестра і рятувала поранених хлопців, а тато відав таємною канцелярією. Та почалися репресії, масові розстріли, табори — і мусили втікати за кордон. Могли би лишитись і продовжувати боротьбу, якби в них не було мене. З дитиною вже не підеш у ліс, а лишитись у хаті — це означало купити собі квиток в один бік, до Сибіру.
— Вас тоді багато виїхало?
— Так, у нас дуже велика діаспора в Аргентині — десь триста тисяч. Найбільше емігрантів сюди прибуло ще на початку двадцятого століття і навіть раніше, наприкінці 1890-тих років. Але ми не забуваємо, хто ми і звідки, — бабуся тремтячими зморшкуватими руками показала на свою вишиванку й погладила ґердан на шиї.
Для неї ці атрибути означали набагато більше, ніж для українців в Україні, де до вишиття звикли і навіть часом дозволяли собі називати це несмаком і шароварщиною.
— Ми з чоловіком зберегли свої традиції й тільки завдяки цьому не асимілювалися. Звичайно, донь цю, наші діти й онуки вже не мають такої пов'язаності з Україною, як ми, старше покоління, — та мову знають і Різдво святкують 7 січня. Тільки сприймають то як таке, до чого їх змушують батьки. Не знаю, чи триматимуться того, коли нас не стане... Але в нас добрі діти, і вони ще колись ті гени відчують, — я в то вірю.
— Так і буде, — підтримала стареньку Олеся. — До речі, я називаюсь Олеся, то — Ярема.
— Які гарні наші імена! А я Дарина Коваль. Будемо ще не раз бачитися, поки ви тут. А тепер мусимо сідати, бо тут хочуть, аби ми, очевидці, трохи позгадували про приїзд Миколайчука і Кадочникової.
— А зможемо потому з вами ще прогулятись і записати ваші спогади? — запитала Олеся.
— Легесенько. Скільки вам треба буде, стільки говоритиму, мої дорогенькі.
Дієґо почав офіційну зустріч. Представив кожного з глядачів, котрі в 65-му скористалися нагодою вихопити в касі квитки, втиснулись у переповнений зал кінотеатру і з подивом оглядали щось до болю рідне.
— Я прибігла на фестиваль просто зі занять в університеті, — почала свою розповідь Ірина Рудь. — Була я тоді гарна і молода, не така, як тепер. Пам'ятаю: зал був такий переповнений, що я настрашилася, що не потраплю всередину. А між нашими діаспорянами пішов поголос, що вірменин Параджанов зняв щось неймовірне про українців. І ми хотіли будь-якими правдами чи неправдами це побачити. А коли почули, що ще й будуть наші артисти, то взагалі мови не могло бути, щоби ми з ними не зустрілися.
— Я дозволю собі одну ремарку, до слова, — втрутився Дієґо. — Річ у тому, що на кінофестиваль організатори запросили трьох людей: Сергія Параджанова, Ларису Кадочникову й Івана Миколайчука. Їм про це й оголосили партійні діячі. А ви ж знаєте, що тоді була залізна завіса і виїхати за кордон було реально тільки після мільйона узгоджень із владою і лишень у супроводі її представника. Так-от, коли про поїздку оголосили артистам, Параджанов на кіностудії жартома сказав: «Тоді купіть мені квиток в один бік». Усе! Цього вистачило, щоби його не взяли у відрядження й узагалі зробили невиїзним. Отак через невинний жарт Параджанов не потрапив на кінофестиваль. Приїхали тільки Миколайчук і Кадочникова.