— А бачили би ви, які вони були залякані, — підхопила Дарина Коваль. — Певно, їм добре голову продовбали своїми моралями ті проклятущі кагебісти. Вони артистів переконали, що ті тут нікому не потрібні, що їх ніхто не прийме, а кіно взагалі провалиться, бо ніхто його не зрозуміє. Крок у крок за ними ходив кагебіст, аби — борони, Боже — не залишилися тут і не наговорили чого злого на совітську владу. Іван Миколайчук, такий молоденький і красивий, був бідний наче церковна миша. Приїхав у позиченому костюмі, зі собою мав тільки светрик і сорочку. А Лариса Кадочникова теж в одному платтячку, в одних мештиках... Зробила собі звечора зачіску і, щоби не розвалилася, спала перед показом майже сидячи. Вони навіть не уявляли, в якому розкішному одязі виходять на червону доріжку голлівудські зірки! Та і звідки їм було про те знати? Жили, бідолахи, за таким страшним муром. Ніхто з них навіть не сподівався, що їх зустріне повнісінький кінотеатр. Як нині пам'ятаю, вони двоє стоять у куточку тут, біля сцени, — такі скромні, налякані — і з жахом чекають на закінчення фільму та на реакцію публіки. І тут нарешті кінець, ідуть фінальні титри, зал підводиться і стоячи аплодує. Ні, навіть не аплодує, а виє! Людоньки, ви собі не уявляєте, що тоді робилося! Публіка їх купала в аплодисментах. І все — від того моменту з ними тут поводилися, як зі зірками. Усюди їх возили, показували місцеві краєвиди, водили по ресторанах. І нам теж пощастило зустрітися з ними. Ми запросили Ларису й Івана в наш Український дім. Вони втішились і дуже довго сиділи у нас, розказували, як там удома, як вони знімали кіно в Карпатах, про гуцулів, про їхні ритуали. Ну то була незабутня зустріч, повірте мені! А про Івана Миколайчука я могла би годинами говорити. Який то був справжній українець: чесний, порядний, говіркий! Так шкода його, Царство йому Небесне!
— І, як ви розумієте, — продовжив Дієґо, — такий успіх українського фільму на фестивалі не залишився без нагород. Стрічка отримала найвищий приз — «Південний хрест», — а також приз ФІПРЕССІ за колір, світло та спецефекти. Далі фільм здобув Кубок кінофестивалю в Римі, Золоту медаль для Сергія Параджанова на кінофестивалі в Салоніках. Ну, і ви вже, певно, мільйон разів чули, як висловився про «Тіні» сербський режисер Емір Кустуріца: «Найкраща стрічка, знята у світі». А в Гарвардському університеті це кіно є в обов'язковій програмі навчання кінокритиків. Тому наш кінофестиваль із приємністю згадує рік показу такої знакової роботи.
Після короткої офіційної частини Дієґо запросив усіх присутніх на фуршет — тут же, в кафе кінотеатру. Журналісти записували інтерв'ю, домовлялися про зустрічі з українцями, словом, кожен працював над матеріалом у свій спосіб.
Олесі сподобалась уже знайома їй Дарина Коваль, тому шукати іншої героїні журналістка й не хотіла.
— Ну що, дорогенькі, я запрошу вас до себе додому. Там, якщо захочете, зможете записати інтерв'ю, а я почастую вас чимось смачненьким, — запропонувала пані Дарина після того, як її познімали в кінотеатрі.
— Ой, із великою приємністю, якщо це не завдасть вам клопоту, — зраділа Олеся, бо, крім особистої приязні до пані Дарини, мала ще ідею познімати її в хаті.
— Та що ви, які незручності? Я на пенсії, маю цілу купу вільного часу, діти по роботах цілими днями, то мені щастя — з кимось поговорити, а особливо — зі земляками.
Пані Дарина повела Олесю та Ярему до виходу й указала їм на припарковану поруч автівку:
— Ото моя!
— Вона сама кермуватиме? — пошепки запитав Ярема Олесю.
— То тільки в нас бабусі їздять трамваями і вимолюють пільговий проїзд, а за кордоном пенсіонери живуть по-людськи, — так само пошепки відповіла Олеся й сіла на переднє сидіння.
— Ну так, я й забув, що ми не вдома.
Тим часом бабуся хвацько всілася за кермо, надягнула темні окуляри і з виглядом водія зі сторічним досвідом управно виїхала заднім ходом на дорогу. А далі набрала швидкість і помчала трасою в бік свого містечка. Пані Дарина жила за містом, лише за 20 кілометрів од межі Мар-дель-Плати. За аргентинськими мірками, як уже й за нашими, така відстань була дріб'язком, а мешкати за містом — це тут уважали найпрестижнішим.
Дорога звивалася серпантином над морем. Пані Дарина легко петляла шляхом, устигаючи розмовляти з гостями, на ходу перепрограмовувати GPS, тицяти в мобільний телефон і зиркати у бокові дзеркала. Ярема здивовано усміхався, дивуючись, як така, на перший погляд, бабця-дрибця виявилася рок-н-рольною чувіхою і шумахерує на дорозі. Їй бракувало тільки цигарки та шкіряних байкерських рукавиць, але вони б уже дисгармоніювали з вишиванкою і з ґерданом.
— Я на старість теж такий буду, вирішено! — гукнув зі заднього сидіння Ярема до Олесі.
— Прошу? — перепитала пані Дарина.
— Нічого. Кажу, що хочу бути такий крутий, як ви!
— Та що ти, синку, я звичайна!
Жінка натиснула на гальма біля входу в заквітчані ворота. Навколо височів мурований двометровий паркан. Пані Дарина натиснула ґудзик на в'їзді — і брама відчинилася.
— Ласкаво просимо до нас! Старий буде тішитися!
Автівка в'їхала на величезне подвір'я. Олеся та Ярема вийшли й аж оніміли від розкоші навколо. Двоповерховий білий особняк мав тераси та балкони, був зусібіч оточений підстриженими деревами, кущами, а перед ним виблискував яскраво-синьою водою басейн. Навколо тулилися шезлонги, столики й біла альтанка.
— Нічого собі! — присвиснув Ярема.
— Не дивуйтеся, дітоньки. Слово «емігрант» не завжди означає «заробітчанин» і «безхатченко». Так, спочатку, по приїзді сюди, мої батьки страшенно бідували. Тато працював на будові, мама прала і варила їсти багатіям Кастильясам. Ми в них навіть жили як прислуга. А потому сталося так, що в наших господарів загинув єдиний син, який ще не мав своєї сім'ї, тож старі залишилися геть самотні. Жодної родини Кастильяси не мали. Вони страшенно тужили за сином, горе роз'їдало їх зсередини. А тут на подвір'ї завжди бавилася я, ще мала дитина. То вони до мене і прикипіли, полюбили, як рідну. Відтак і моїй мамі вже не загадували надто багато роботи. Біда зробила їх людяними. І так поступово ми стали для них єдиною сім'єю. Коли Кастильяси померли, ми з батьками зібрали речі й уже було шукали собі іншого прихистку та роботи. Аж тут прийшов до нас поважний пан, нотаріус, і зачитав нам заповіт покійних, згідно з яким вони залишили свій маєток мені. Спочатку ми подумали, що то якийсь невдалий жарт, бо що ж ми за одні, щоб отримати такий спадок? Але виявилося, що це — правда і що я стала власницею дому Кастильясів! Отака наша історія. А тепер, коли батьків не стало, наші діти повиростали і порозповзалися по своїх квартирах, у величезному маєтку лишилися тільки ми зі старим.
Жінка обернулась у бік хати і гукнула:
— Петре, ми вже є! Ходи до нас!
З вілли поспіхом вийшов сивочолий пан в окулярах і у білому капелюсі.
— Вітаю вас, дорогі земляки! Як добре, що ви до нас заїхали!
Пан Петро кинувся обнімати Олесю та Ярему, як рідних.
— До нас так рідко доїжджають українці, — зізнався Петро. — Жили би ми у Європі, було би ближче додому — то, може, хтось би частіше потрапляв у наші краї. А так, самі бачите, інша півкуля: летіти і летіти.
— То правда, — відповів Ярема. — Ми так довго добиралися, через Париж. Але не шкодуємо. Нам тут подобається.
— Та ще й зустріли таких привітних людей, як ви, — додала Олеся.
Заходьте, голубонько до хати, заходьте, — пан Петро взяв Олесю під руку, Ярему по-чоловічому поплескав по плечу й повів їх у дім. — Дарцю, ходи вже, потому припаркуєш свою машину. Відкрию вам таємницю: моя жінка любить ту автівку більше, ніж мене. Чисто з нею звар'ювала.