— О, в нас такий водій є, вуйко Любко, — підхопив Ярема. — Ото познайомити би їх, то стільки мали би спільних тем для розмов!
— Мені вже вуха в'януть від тих розповідей про карбюратори, двигуни, акумулятори, — вдавано втомлено сказав пан Петро.
— Зате вам не нудно живеться з такою дружиною! — заперечила Олеся.
— Свята правда! У мене живчик, а не жінка. Такої ще пошукайте!
— Старий, ти зовсім заговорив дітей. Не мороч їм голови, а ліпше клич до столу, — втрутилася пані Дарина. — Мій Петро готує, як бог із Олімпу, — зараз пересвідчитеся.
— Запрошую!
Стіл уже було накрито. Він, за доброю українською традицією, вгинався від наїдків і від питва. Вочевидь, аргентинських гастрономічних звичаїв Ковалі так і не перейняли.
Олеся розглянулася по кімнаті. Тут були розкішні білі меблі, картини в дорогих рамах і камін із фотографіями на ньому. Зі знімків білосніжними зубами усміхалися молоді люди і багато малюків.
— Маємо трьох дітей, — пояснила пані Дарця, — шістьох онуків і вже одну правнучку. Коли на свята всі сходяться, то хата двигтить. Але я то люблю, — родина має бути гамірна.
— У мене теж така: велика і гучна, — усміхнулась Олеся.
— А я завжди про таку мріяв, але ніколи не мав... — докинув Ярема.
— Шкода, синку, бо то така радість, — сказав пан Петро. — Та нічого. Дивися, яку маєш гарну дівчину! От із нею і створите велику гарну сім'ю.
— О ні, він мені не хлопець, — знітилась Олеся.
— Ми не, е-е-е... ми не пара, — пояснив Ярема. — Ми разом працюємо.
— А, тоді перепрошую, — сконфузився пан Петро.
— Не встидай дітей, старий. Завжди ти щось ляпнеш! — штурхнула чоловіка пані Дарина. — Ну все, сідаймо, бо діти вже голодні.
Бесіда точилася вельми невимушено. Було враження, ніби ці четверо зналися сто років. Пані Дарина знову згадала своїх батьків, пан Петро — рідне село, яке дотла спалили енкаведисти, переодягнуті упівцями. Розповідали про дітей, про внуків, про життя в Аргентині, яке тільки на перший погляд видається таким сонячним і забезпеченим. Насправді сотні українців так і залишилися за межею бідності, й лише їхні діти, а то й онуки почали вибиратися зі злиднів. Адже ніде просто так грошей не дають: чи то по той бік океану, чи по цей.
Після вечері пан Петро покликав Ярему в підвал, аби вибрати пляшку доброго вистояного вина. Виявилося, що Ковалі мають виноградник і щороку роблять домашній трунок — не на продаж, а лише для себе. Бочки в підземеллі стояли поскладані одна на другу, а поруч — стелажі зі закоркованими пляшками. Пан Петро професійним оком вибрав вино. За його словами — з найкращого урожаю. Господар вручив вино Яремі:
— Оцю вип'ємо зараз, а оцю, — взяв у руки ще одну пляшку, — візьмете зі собою. Будете мати до вечері.
— Дякую! Дуже гарний подарунок, — відповів Ярема, і чоловіки вийшли з підвалу.
Пані Дарина і Олеся вже чекали на них у літній альтанці, яку рясно обплели квіти й екзотичні рослини. Сутінки ще більше посилили їхні пахощі.
— Добре вино від пана Петра, — оголосив Ярема і показав пляшку з наліпкою, на якій зрозуміти можна було тільки слово «Koval».
— Розкорковуй, хлопче. Посмакуєте справжнім вином, а не порошками, якими торгують в українських магазинах, — підхопив пан Петро.
— Свята правда, — підтримав Ярема. — Справжнє у нас треба добряче пошукати.
За вином розмова текла неквапно і ще більше по-домашньому, ніж у хаті. Олеся раптом уперше по приїзді пригадала, для чого насправді вона сюди прибула:
— Пані Дарцю, а ви часом не знаєте такої Оксани Ричардсон?
— Божевільної Ричардсон? Та чого ж не знаю? Вона живе тут поруч.
— Справді? — зраділа Олеся і багатозначно поглянула на Ярему, бо тільки він знав цілу історію.
— Навіщо вам та дивачка, голубонько?
— Вона, кажуть, моя далека родичка.
— Ото послав Бог вам родичів, спаси і сохрани!
— А що з нею не так?
— Та, може, вона й добра людина, тільки того ніхто не відає. Відколи я її знаю, вона живе відлюдницею, вікна завжди зачинені, нікого не впускає до своєї хати, хіба лише жінку, котра варить їй їсти і приносить харчі. Чоловік умер, дітей вони не мали, ото вона так одинокою і залишилася. Колись, кажуть, ходила на роботу, була між людьми, а потому геть здичавіла. Дуже дивна... Я її бачила всього кілька разів за ціле життя, та й то тільки через паркан. Якось спробувала заговорити, але Оксана налякано подивилася на мене і щезла за дверима. Може, їй би помогли лікарі, вилікували б, але ж вона їх не допустить до себе, а привести їх нікому. Так і живе. А всі навколо прозвали її «божевільна Ричардсон».
— Яка бідна жінка, — вражено мовила Олеся.
— Так, мені її теж шкода, — зітхнула пані Дарина. — Бо вона нікого не чіпає, зла нікому не робить, не агресивна. Просто живе так, як дикий бур'ян.
— Зрештою, — втрутився пан Петро, — кожен має право жити так, як йому пасує. Хто сказав, що норма — це бути серед людей, ходити по театрах і музеях, на вечірки? Для когось нормальним є спокій і затишок. Я її не засуджую. Кожен живе, як хоче.
— Та і я так кажу, — підтвердила пані Дарина.
— Мені її конче треба побачити, пані Дарцю. Як це зробити? — запитала Олеся.
— Думаю, то неможливо, голубонько. Вона не впускає до себе нікого зі сусідів, а не те, щоби незнайому людину.
— Але ж мусить бути спосіб.
— Навіть не знаю, як допомогти... Може, я спробую подзвонити в її двері, й вона мені відчинить як сусідці?
— Дуже прошу вас спробувати! То для мене важливо. Справді! — благала Олеся.
— Гаразд, ходімо. Та підемо тільки ми вдвох із вами, Олесю. Чоловікам вона точно не відчинить.
— Добре. Я зачекаю на тебе тут із паном Петром, — погодився Ярема.
— І ми принесемо ще пляшку винця. За нас не хвилюйтеся, панянки! — підморгнув пан Петро. — Клопочіться своїми справами, скільки буде треба, — ми тут не пропадемо. З такими запасами в діжках можемо розмовляти ще сто років.
Розділ З
Двоє жінок вийшли з території білої вілли і попрямували бічною дорогою. Вона відмежовувала довгий ряд особняків од піщаного пляжу й океану, і нею рідко їздили автівки. Дорога була схожа на всі прибережні вулички, де живуть заможні мешканці. З маєтком Ковалів сусідили ще три такі самі розкішні будинки з оазами навколо них. А за ними визирав непоказний особняк, вельми скромний, порівняно зі сусідніми. Він не мав ані двору, ні паркана — звичайна двоповерхова хата. Вона здавалася добряче занедбаною, навіть закинутою, наче там ніхто не жив. Вікна було наглухо затулені віконницями.
— Я підозрюю, що ми вже прийшли, — прошепотіла Олеся.
Їй здалося, що зараз вона має зазіхнути на чужу власність, немовби злодій, бо для себе дівчина вирішила будь-що потрапити до помешкання божевільної Ричардсон, навіть якщо їй тут і не зрадіють.
— Ви вгадали, голубонько! Що ж, спробуймо!
Дарина Коваль боязко підійшла до дверей і натиснула на ґудзик. Усередині пролунав дзвінок, а далі — тиша. Не чути було жодних кроків, аніякого руху. Жінка подзвонила ще раз, потому ще. Вони все чекали, та, здавалося, хата була геть порожня. Нарешті з домофона долинув хрипкий низький жіночий голос:
— Quién está ahl?
— Не бійся, Оксано. То я, Дарця Коваль, твоя сусідка, — вирішила відповісти українською, — може, рідна мова прихилить до гостей цю відлюдницю?
— Я тебе не кликала! — почули вони з хати.
— Маю до тебе справу. Тут тебе хоче побачити одна панянка з України. Просто поговорити!..
— Мені нема до неї діла. Хай забирається геть!
— Але ж я ваша родичка. Я теж із Гутенюків, — Олеся вирішила вдатися до вагомих аргументів.
— Гутенюки мене забули, і я їх — теж! Іди геть, кажу!
— Мені конче треба з вами поговорити. Я півсвіту пролетіла, щоби побачитися з вами!
— Геть!!!
Олеся розгублено стояла під дверима. Невже стільки зусиль надаремно?! Невже та вперта жінка так нічого їй не скаже. Але ж вона остання Олесина надія дізнатися бодай щось про всю ту містику. А може, Оксана Ричардсон і справді божевільна й у її голові вже давно нема жодної адекватної відповіді на Олесині питання?!