— Забирайтеся, сказала! — гаркнув погрозливий голос.
Олеся вирішила йти ва-банк:
— Я знаю про Обмінника!!! — крикнула дівчина.
Запала тиша...
Пані Дарина здивовано зиркнула на дівчину, не зрозумівши, про що мова.
Якщо вже це не поможе, то достукатися до божевільної й справді неможливо. Олеся прислухалася. По той бік дверей ніхто ані не ворухнувся. Здавалось, Оксана завмерла...
Далі тиша...
Минуло ще кілька секунд...
Клац...
Замок у дверях прокрутився. Олеся боязко взялася за клямку, натиснула, причинила вхідні двері й зазирнула всередину.
Звідти прямісінько на рівні її очей стирчало дуло мисливської рушниці. У приціл заглядала стара баба з розтріпаним сивим волоссям. Вона була вдягнена в незрозуміле сіре лахміття і вороже важко дихала. У приміщенні панувала цілковита темрява.
— Я Олеся, ваша родичка, не стріляйте, — дівчина інстинктивно підняла руки вгору.
— Заходь і зачини за собою двері... Я впущу тільки тебе! — прохрипіла Оксана Ричардсон.
— Я зачекаю на тебе на пляжі навпроти хати! — гукнула пані Дарця, яка чула розмову жінок, але не бачила рушниці. — Усе гаразд, не поспішайте. Говоріть, скільки вам треба!
Олеся мала вирішити, чи ризикнути і залишитися наодинці з озброєною божевільною, котра у будь-який момент може натиснути на гачок, чи втекти, наздогнати пані Дарину і назавжди забути про карпатські перипетії. Вона вибрала перше.
— Опустіть рушницю. Я вам зла не заподію. Обіцяю, — з усе ще піднятими руками якомога делікатніше мовила Олеся, хоча її голос тремтів од страху.
— Звідки мені знати, що ти кажеш правду? — не опускаючи зброї, просичала жінка.
— Бо чужий не знав би про Обмінника. Я та, котра його бачила.
Божевільна Ричардсон не відповіла, тільки вказала рушницею на двері до кімнати. Олеся обережно зробила кілька кроків, не повертаючись спиною до розпатланої баби. Стара махнула рукою в бік канапи, що стояла посеред покою.
— Сідай!
Дівчина зробила так, як їй звеліли. Оксана присіла на краєчок фотелю навпроти дівчини.
— Розказуй! — гаркнула стара.
Олеся мусила зібрати докупи розбурхані думки, проте, з чого почати, вона й гадки не мала. Чи могла собі уявити, що розмовлятиме про такі особисті переживання з божевільною та ще й під дулом рушниці? Якийсь сюрреалізм, а не реальність. Даремно вона не взяла зі собою Ярему. Утім, при сторонньому до Оксани точно не вдалося би достукатися.
— Ти прийшла до мене помовчати? — прохрипіла баба.
— Ні, ні, я вже, вже розказую, — витягнула руки перед собою Олеся. — Я була у Криворівні й зовсім випадково дізналася, що я з роду Гутенюків.
— І що з того?
— А потому, потому мольфар Нечай сказав мені, щоби я остерігалась Обмінника, бо на мені лежить якесь родове чи то прокляття, чи то, навпаки, якась місія, — я нічого не зрозуміла...
— Ти сказала, що бачила ЙОГО!
— Бачила... Слухайте, опустіть зброю. Мені так легше буде думати, ну їй-богу!
На диво, божевільна Ричардсон послухалась і поклала рушницю собі на коліна, залишивши, щоправда, вказівний палець на гачку.
— Ну? Я чекаю! — неприязно буркнула розпатлана баба.
— Я познайомилася з хлопцем: молодим, привітним, красивим. Він назвався Андрієм. Ми часто бачились, а потому він зник. Але не це дивно. Усюди, де ми з ним бували, люди казали, що бачили тільки мене, хоча поруч тоді завжди був і він. Його ніхто не бачив, тільки я та мої напарники з роботи. Відтоді я просто божеволію: ніхто не може мені нічого пояснити. Щойно я дізналася, що одна з Гутенюків мешкає в Аргентині, примчала до вас. Розкажіть, що знаєте, — я вас благаю! Що воно таке — той дух? Що мені загрожує? Ви теж бачили Обмінника?
— Тільки один раз, і з мене того вистачило. Моя мама бачила. Він теж з'являвся їй.
— Він заподіяв щось лихе?
— Не знаю, що було в нього на меті, але він просто час від часу поставав перед мамою, беручись нізвідки. Вона щоразу втікала від нього, бо чула від старших, що Обмінник хоче помститися нашому роду, бо має на нас якусь образу і переслідуватиме, аж поки знищить усіх Гутенюків, до останнього. А мені він привидівся тільки раз: стояв у кімнаті й дивився на мене. То не було щось загрозливе чи страшне, та мені вистачило на ціле життя. Я так налякалася, що трусилася цілу ніч, потому мені зливали віск, відшіптували, давали заспокійливе, проте нічого не помагало. Дивися, що він зробив зі мною! Поглянь на мене! Я відлюдькувата, я занедбана, — думаєш, не розумію того?
— То це все — через нього?
— А ти думала, чого?
— Але ж він вам нічого не зробив. То все — ваш страх! Ви самі довели себе до такого стану!
— Що ти знаєш, дівчино?
— А може, він не бажав вам зла?
— А що, поговорити приходив? Не будь дурна, дівко! Рятуйся, поки не запізно. Донині я думала, що залишилася єдина з нащадків, але тепер бачу, що є ще ти. Тепер бери на себе того духа!
— Але ж мене ніхто не переслідує! Я не хочу ставати параноїком і накручувати себе, як...
— Як я? Дурна ти дурна, а ще надто легковажна. Ховайся, поки можеш.
— Я не буду ховатися, не кластиму себе добровільно в могилу, як це зробили ви.
— Тоді загинеш!
— Тоді загину, але життя свого власноруч не поховаю.
— Бачу, що розуму в тебе катма, дівко. Ну, що ж, я тебе попередила, а тепер роби, як знаєш.
Стара встала і пошкандибала кудись углиб кімнати. Почала копирсатись у шухляді старомодного письмового стола. Аж тепер Олеся розглянулася. То було помешкання з обшарпаними стінами, ремонт тут робили востаннє ще, певно, в Оксаниній молодості. Меблі, вкрай зношені, припали товстим шаром пилюки.
Було помітно, що їх ніколи не витирали. На припорошеній тумбочці стирчала стара чорно-біла фотографія. З неї усміхалася щаслива сім'я: молоді чоловік і жінка тримали на руках світловолосу дівчинку. Олеся приглянулася до дитини: так, то, без сумніву, була Оксана. Колись оточена любов'ю і турботою — тепер покинута і самотня. От до чого доводять людину внутрішні страхи та немічність перед вірою в забобонний світ.
— Ось, тримай, уперте дівчисько! — стара підійшла до дівчини, простягнула руку і розтулила долоню.
На ній лежала мідна підвіска у формі якогось прадавнього символа, який трапляється на українських вишиванках.
— Що це?
— Духобор! Знак, який викарбували ще в ті часи, коли землю разом населяли люди та духи. Знаю, що ти мені не повіриш, але вислухай, навіжене дівчисько! Знак духобор захистить тебе від Обмінника. Носи його на шиї постійно або надягай, коли передбачатимеш небезпеку. Обмінник не зможе наблизитися до тебе, поки символ на тобі, чула?
— То ви його носили, так? А чому нині віддаєте?
— Бо дізналася, що не я остання з прямих нащадків Гутенюків. Тепер йому буде потрібна не я, а остання. Я вже стара, а в тебе ще все попереду. Візьми!
Олеся несміливо простягнула руку, і баба поклала їй на долоню викуваний знак. Він видавався старим як світ, принаймні вже вкрився зеленню, якою з часом вкривається мідь. Був схожий на сваргу, та мав кінці, закручені в різні боки.
— Він символізує внутрішній вогонь. Духа пектиме цей вогонь зісередини щоразу, як ти надягатимеш той знак. Не нехтуй силу символа: вона могутня.
— Чому ви так боїтеся його, Обмінника?
— Уже не боюся, бо є ти, — криво усміхнулася божевільна Ричардсон.
Олесі від тієї усмішки, яка радше нагадувала оскал, пробіг по плечах холодок. Ну й родина!
— А тепер іди! Нічим іншим я тобі не поможу!
Дівчина витиснула зі себе «дякую» і попрямувала до виходу.
— Гей, навіжена! — гукнула стара.
Олеся обернулася.