Олеся ошелешено спостерігала за нахабною столичною дівицею.
«Невже він поведеться на такі дешеві вихиляси? Це ж початковий рівень, примітивне зваблення!» — крутилося в Олесиній голові.
Та Ярема, здавалося, був зовсім не проти таких прямолінійних загравань. Він охоче розмовляв із Тетяною, навіть пішов танцювати, хоча, за Олесиної пам'яті, такого з ним іще не траплялося. На всіх корпоративах він робив усе, що завгодно, тільки не танцював. Щоправда, перш ніж податися на танцювальний майданчик, Ярема все-таки приніс Олесі обіцяне мохіто:
— Мала, то тобі! — й поплентався за Тетяною.
Олесю це якось боляче вкололо.
— Що, богине, пошвендяв кудись твій коханий? — до неї на диван гепнувся Толик, якого вже геть розвезло.
Мокрий одяг давно висох просто на ньому.
— Він мені не коханий!
— А, ну так, як скажеш! Але чомусь мені здається, що ти прибріхуєш — не мені, собі! Знаєш що, я запрошую тебе до танцю: якраз почався повільний. Рамантіка...
— А знаєш що? — відповіла в тон його запрошенню. — Ходімо!
— От і чудесненько!
Толик вивів Олесю на танцпол, притиснув до себе. Виявилося, що він вельми вправний танцюрист, відчуває і ритм, і свого партнера. Дівчині це сподобалось, а ще більше — те, що Толик не дозволяв собі зайвого і поводився цілком пристойно й адекватно, незважаючи на його хмільний стан. Він пристрасно закрутив Олесею, немовби невагомою річчю, в ритмі аргентинського танго. Вона кинула оком на Тетяну та Ярему, які танцювали поруч значно стриманіше, ніж вони. Олесин і Яремин погляди зустрілися: її — з удаваною байдужістю, його — із зацікавленням.
Цей танець закінчився, і почався наступний.
— Обмінюймося партнерами! — зненацька скомандував Ярема, віддав Тетянину руку Толикові й потягнув до себе Олесю.
— Що ти робиш? — запротестувала Олеся.
— А що, хіба так не можна?
— А навіщо? — роздратовано спитала Олеся.
— Може, будемо танцювати, а не сваритися?
— Я не маю настрою. Відпочивай, а я пішла!
Олеся вивільнилася з його обіймів і попрямувала до виходу. Вона стрімкою ходою минула червону доріжку і далі піском пішла у бік готелю. Її все дратувало, і вечір для неї скінчився.
Раптом хтось схопив її за зап'ястя:
— Зачекай! — то був Ярема.
Він тримав її за руку й... усміхався. Це роздратувало дівчину ще сильніше.
— Чого тобі? — буркнула вона.
— Та зачекай! Чого ти вибігла?
— Бо так захотіла! Чого усміхаєшся? Що тут такого смішного?
— Ти ревнуєш мене, — спокійно та з упевненою усмішкою на обличчі сказав Ярема.
— З якого це дива?
— Ти ревнуєш!
— Зовсім ні. Щоби ти знав, мене аніскілечки не зачепила та Тетяна, яка вішалася на тебе, а тобі це, здається, подобалося.
— Ну от, я й кажу, що ревнуєш. А знаєш, чого?
— І чого ж?
— Бо я тобі не байдужий, хоча ти й не визнаєш цього! — так само незворушно і з усмішкою констатував Ярема.
— О, та певно!
— Але ж ти вперта! Як осел. Ти ж сама собі перечиш. Може, годі прикидатися! — він рвучко притягнув її до себе.
— Ми тільки друзі, — крижаним голосом мовила Олеся.
А далі слово у слово процитувала його фразу, бо надто добре вона закарбувалась у її пам'яті:
— «Ми з тобою звикли бути колегами, добрими партнерами на роботі й навіть друзями поза офісом. Думаю, не варто зараз нічого змінювати і ускладнювати наші стосунки».
Ярема поволі опустив її руку, з його обличчя щезла усмішка. Він її відпустив. Його погляд видавався аж надто серйозним. Олеся повернулась і пішла геть.
Вона йшла понад нічним океаном і втирала сльози. Надто гірко закінчився цей дурнуватий вечір. І взагалі ціла поїздка вийшла зовсім не такою сонячною, якою могла би бути.
Олеся почвалала на звук негучної музики, яка долинала з їхнього бару над басейном. Там іще світилося, та відвідувачів уже не було. Вона повернула туди:
— Агов, ви ще працюєте?
У відповідь бармен усміхнувся, не зрозумівши ні слова українською мовою.
— Wine, please, — попросила Олеся. — Hole bottle!
Бармена двічі просити не довелося. За мить перед дівчиною стояли пляшка сухого червоного вина та бокал. Олеся зайшла за шинквас, вийняла з-під поли ще один бокал і налила в нього бордового трунку:
— Це тобі, друже! Не самій же мені пити, — простягнула вино незнайомцеві.
Мова жестів — універсальна. Перекладати йому нічого не довелося. Так, це суперечило правилам його роботи, але часом і йому можна порушити приписи з гарненькою рудою незнайомкою.
— Який він усе-таки козел! Як тебе звати? Ке номе?
— Alejandro!
— Ну, звісно, хіба могло бути інакше! Слухай, Алехандро! Він козел, розумієш? Не розумієш... Звідки тобі знати українську мову? Ну, та байдуже! Я думала, він до мене щось почуває і ми після всього не чужі, проте помилялася. Бачиш, як воно буває, Алехандрику! Досить потрусити перед вами великими цицьками — й усе, бац, мозок вимикається! «Шит гепенз», як то кажуть на вашому боці планети.
Вона налила червоного трунку з пляшки у свій бокал по самі вінця і знову хильнула. І ще раз, і ще, і пляшка спорожніла, як і рештки Олесиної тверезості.
— Моя ти п'яничко-колядничко! — почула за спиною.
— Ви подивіться, хто прийшов! — в'їдливо прокоментувала захмеліла дівчина. — Алехандро, знайомся: це той, про кого я тобі розповідала.
— Ходімо вже, тобі досить, — усміхався Ярема. — Я вирішив дати тобі час, аби ти охолола, та бачу, що ти собі дала раду в інший спосіб. Ходімо, я тебе відведу.
— Ще чого? Хіба я сама не зайду до номера?
— Ходи вже, — хлопець обійняв її за талію і повів у готель.
Вона мовчки виконувала його волю, а про себе таки раділа, що він прийшов по неї.
— Ну все, п'яничко, прийшли, — Ярема підвів дівчину до її дверей. — Ось твоя картка, відмикай і йди спати. Завтра на нас чекає довгий переліт.
Він цьомкнув Олесю в щічку:
— До завтра!
Розвернувся, щоб іти. Але вона вхопила його за руку:
— Зачекай!
Олеся підійшла до нього впритул:
— Не йди!
Його обпекло жаром:
— Ти завтра протверезієш і пошкодуєш...
— То буде завтра...
Вона наблизила губи і запаморочила його поцілунком. Ярема рвучко вхопив її на руки, вона обхопила його талію ногами, наосліп штовхнула двері й зачинила їх за собою...
На ранок вона розплющила очі, повернула голову ліворуч. З сусідньої подушки на неї дивився Ярема.
— Привіт! — перший мовив він.
— Привіт! — усміхнулася вона. — Слухай... То якась фігня, я знову наступила на ті самі граблі. Такого вже не повториться, — вона ніяково сіла. — Нема в мене сили волі, коли ти поруч, почуваю себе останньою...
— Я люблю тебе, — спокійно мовив Ярема...
— Мені стрьомно... Що? Що ти щойно сказав?
— Люблю тебе...
— То... то?..
— То правда, — закінчив за неї Ярема. — Я люблю тебе і завжди любив, відколи тебе знаю.
— Ти не жартуєш?
— Ані грамульки.
— Чесно?
— Чесно.
— А я стільки часу не помічала твоїх почуттів? Певно, робила тобі боляче...
— Ти мене робила щасливим. Я був собою тільки біля тебе.
— Люблю тебе, — вимовила дівчина.
Вона відкинулася на подушку, зачудовано втупилась у стелю і додала:
— А я й не усвідомлювала, чому завжди хотіла бути поруч із тобою. Певно, я любила тебе ще тоді, коли й сама про це не здогадувалася.
— Ну що ж, морський клімат робить чудеса, — Ярема обняв Олесю. — Час прощатися з морем. Їдемо додому.