Він поцілував її й пішов у свій номер збиратись. А Олеся лежала і слухала кожну клітину тіла та душі. Клітини почувалися щасливими.
Хотілося літати...
Прадавні часи
Розділ 1
Гук лежав на долівці й важко дихав. Його обличчям час від часу стікали краплі сліз. Він був знерухомлений потужним закляттям мольфара Нечая. Не міг поворухнути жодною частиною тіла, лише зиркав очима по хаті, переводячи погляд то на мольфара, то на тітку Нічницю, то на вуйка Перевидника, то на вуйка Щезника. Поруч із ним лежав Чугайстир. Він уже давно не дихав, і така близькість із покійним батьком найбільше ятрила душу Обмінникові.
Він чекав на вердикт. Точніше, йому було байдуже, що з ним зроблять. Життя для нього припинилося, бо він щойно вбив — убив людину. А через це розколов світ навпіл і так зачорнив пів свого серця, що батько Чугайстир, який носив у собі саме ту половину, мусив піти зі життя.
Через нього...
Через сина...
Через сина віддав життя батько...
Через дурну лють пішла на той світ невинна людина...
Через миттєвий порив уже немає прадавнього світу...
Через нього...
— Що нам із ним робити? — порушила тишу Нічниця й опустила обважнілу голову на руки.
Вона сиділа за столом над свічкою. Від туги її темні очі стали ще чорнішими, ніж раніше, плечі знесилено опустилися, — здавалося, вона вмить постаріла, хоча це й було неможливо. Гук іще ніколи не бачив тітку такою. Поруч на лавці потупив погляд у долівку старий Щезник:
— Ти ж знаєш, що ми мусимо...
— Може, є інший вихід? — заплакала Нічниця.
— Не знаю, не знаю, — мовив Щезник. — Хтозна, що з нами буде завтра, чи ми взагалі існуватимемо. Через нього ми вже стали невидимі, напівсущі. Світ розколовся, і це — кінець для всіх нас.
— І що тепер? — запитала Нічниця.
Перевидник, який досі перебував у вовчій подобі, почав поволі повертатись у людське тіло. Він завив, вигнув спину, трансформувався. Повний місяць відходив, і вовкулака міг знову стати собою. За мить перетворення закінчилось і він сказав:
— Нічого вдаватися до самосуду. Обмінник — наша дитина, і ми не можемо прирікати його. Ясно? — гаркнув іще по-вовчому.
— Ми не каратимемо його. Хіба ти ще не зрозумів? — крикнув Щезник. — Але дозволити йому ще раз скоїти зло ми не маємо права, нехай він і рідна наша дитина.
— Послухайте! Є вищі сили, — хай вони і вирішують! — емоційно гукнув Перевидник.
— І справді! — пожвавилася Нічниця.
— Той, Що Є? — запитав Щезник.
— Так. Ходімо до нього. Тільки він має силу і владу чинити правосуддя, — підтвердив Перевидник.
— Тоді це треба зробити вже — не гаяти часу. То більше, не відомо, скільки його в нас є. Може, вже й нема, і це — кінець усьому, зокрема й усім нам. А що з Гуком? — Нічниця співчутливо поглянула на небожа.
— Він не зможе рухатися, доки я буду тут, — пояснив старий мольфар. — Не зробит нічього злого ні комусь, ні собі. Можете йти спокійно. Я му ждати на вас тут!
Нічниця схилилася над хлопцем, простягнула до нього руку, витерла йому очі від вологи і по-материнськи погладила по обличчю:
— Що ж ти наробив, малий? Як нам тепер із цим жити? Навіщо, скажи мені, навіщо було вбивати?.. Але я не залишу тебе. Обіцяю! Хай усі навколо кажуть, що ти став згустком зла — я в це ніколи не повірю, навіть після всього. Я знайду для тебе вихід — обіцяю. Ти нам рідний, навіть після всього, що накоїв.
Вона поцілувала Гука в маківку, як робила це, коли він був немовлям, і вийшла геть.
Тепер Обмінник залишився сам на сам із пекучим болем у серці. Його розривало почуття вини. Він не розумів, як скоїв такий переступ, як наважився на вбивство. Навіть достоту не був певен, чи то таки він учинив, чи хтось його руками, бо спогад був розмитий, немовби не його. Але тепер копирсатись у собі було вже запізно: жереб кинуто, і світ уже ніколи не буде такий, як колись. І нічого шукати винних, якщо провина тільки на ньому. Тільки на ньому...
Батько... Він знав, що прирікає себе, коли розділив своє серце зі сином. Гук це добре розумів, і від того його біль був іще пекучішим. Він зрадив батькову надію, став виродком, диким некерованим звіром. А все — через кохання... То воно... То все воно... І через людей: вони жорстокі. То вони звірі, вони відкинули його, як непотріб, не визнавали його одним із них. Хтозна, чи рідні батьки колись його не кинули? Чи варто вірити в Чугайстрові розповіді про його народження? Ціле його життя було несправедливістю і брехнею. Чи міг він учинити інакше? Але ж та образа на світ людей, на батьків, на Марічку, на Івана не була в ньому така величезна, щоб аж підштовхнути його до вбивства. У ньому не було стільки зла. То чому ж? Як він наважився на таке? Того Гук збагнути не міг... Він не розумів себе...
Нічниця, Перевидник і Щезник ішли темним селом. Після розколу на світ упала цілковита темрява, яка не минала вже понад добу. Було тихо, і ця тиша відлунювала моторошністю, не віщувала нічого доброго ні для людей, ні для духів. І ті, й ті завмерли в очікуванні чогось страшного.
Трійко духів поспіхом прямувало до джерела — витоку Чорного Черемошу, куди уже не раз їх кликав голос Того, Що Є. Річка несла темні води, як ніколи раніше, вона спустошувала стрімкою течією все на своєму шляху і зараз зовсім не здавалася життєдайною. Тварини, які пили з неї, падали мертвими, всіюючи своїми тілами обидва береги. Дерева всихали, трава в'яла...
Духи добралися до джерела і боязко зазирнули в нього. Зараз воно не пульсувало, його серцебиття зникло. Було схоже радше на рану в землі, з якої сочилася темнезна кров. Вона розпливалася руслом колись живої річки й отруювала все навколо. Розколений світ — поранена й земля.
— Той, Що Є, ми прийшли до тебе просити поради, щоби ти розсудив нас за переступ, — негучно вимовила Нічниця.
Прислухалися... Тиша.
— Ти тут? — запитала Нічниця вже гучніше.
— Не залишай нас! — крикнула жінка. — Ти не можеш щезнути! Ти мусиш існувати вічно, чуєш! Гук міг знищити цілий світ, але ж не тебе! Вийди до нас, благаю!
Нічниця впала на землю і заплакала. Ті сльози лилися від цілковитої безвиході. Єдиний, на кого вони сподівалися, хто міг урятувати світ, теж зник. Чи він загинув, чи так міцно спить, чи покинув їх напризволяще? Вона могла тільки здогадуватися, — правди все одно дізнатися було ніде.
— Його тут нема, Нічнице, — підвів сестру Щезник. — Нема до кого взивати.
— Але це неможливо!
— Можливо, як бачиш, усе! Ходімо. Дорогою вирішимо, як порятувати Гука від нього самого.
Щезник обняв сестру і повів її назад, у бік села.
Вони відійшли вже далеко і не почули, як із рани в землі, з того, що було колись життєдайним джерелом, вихопився негучний стогін...
Розділ 2
— Того, Що Є, вже нема, — Нічниця перша ввійшла в мольфарову хату.
За нею вбрели двоє братів.
— Тоді це — кінец, — приречено видихнув Нечай.
— Але ж ми досі існуємо, а це значить, що не такий уже й кінець. Щось іще тримає цей світ, — Перевидник опустився до Гука. — Як ти, малий?
— Я тримаю його, заки ви вирішите, шо з ним зробимо, — сказав мольфар.
— Ти можеш його визволити від знерухомлення? — запитав Перевидник.
— Але для чього? Ми ше не знаємо, шо з ним робити, — обурився мольфар. — Він небезпечний!
— Він уже нікому не заподіє зла, — заспокоїла старого Нічниця. — Подивися на Гука: він не може на світ дивитись, а не те, щоби накоїти щось. Знімай закляття!
— Мете самі відповідати за того скаженого, — буркнув мольфар.
Нечай схилився над хлопцем, ухопив старечими кістлявими руками його голову і зашепотів закляття. За кілька хвилин Гук заворушив спочатку руками, потому ногами, а далі сів, але з долівки не підвівся. Він важко спер голову на руки. Зовсім не виглядав на агресивного вбивцю, а тим паче на того, хто хоче повторити переступ.