— Як ми маємо з тобою вчинити, Гуку? — мовила Нічниця.
Хлопець поволі підвів очі, ковзнув поглядом на тих, хто зібрався навколо нього, і нарешті вимовив глухим хрипким голосом:
— Убити...
Нічниця, Перевидник і Щезник перезирнулися.
— Ніхто тебе не вбиватиме, — так само глухо бовкнув Щезник.
— Я не хочу далі жити. Вбийте!
— Ти просиш неможливого, — заперечив Перевидник.
— Тоді закуйте мене в кайдани і запроторте туди, де ніколи не ступає людська нога. Викиньте мене, як непотріб, бо я таким і є. Не дайте в мені знову проявитися тому звіру. Ви не розумієте: я боюся себе! То був не я — то був звір. Убийте! Хай разом зі мною загине й він! — Гук уже не просив, а кричав, волав про порятунок через смерть.
— Ми того не зробимо, — Нічниця кинулась обіймати небожа. — Не зробимо. Розумієш, ми не зможемо!
Гук, як мала дитина, тулився до тітки і плакав:
— То був не я, то був звір у мені, а я не міг пручатися, не міг, повірте! Я не міг...
— Знаю, дитино, знаю. Не плач. Уже нічого не зміниш...
— А що, коли звір у ньому захоче крові ще і ще? — втрутився Щезник. — Чи захоче вбити його самого? Мольфаре, чи можемо ми якось цьому запобігти?
— Гм, тре файно подумати. — Нечай сів за стіл і запалив свічку.
Довго на неї дивився, торкався її руками, і, здавалося, вогонь його не обпікав.
— Є єдна річ, але я ніколи ні на кому її не випробовував...
— Кажи, — мовив Щезник.
— Поставити на Гука тавро.
— Тобто?
— Є один прадавній знак, символ, що бере початок іще від сотворення світу, — духобор називається Якщо його вживити в Обмінника, він ніколи вже не зможе зашкодити людині: його пектиме зсередини, йно він стане небезпечним для когось.
— А як це зробити? — запитав Перевидник.
— Закляттям.
— Ти можеш це здійснити?
— Йо...
— Ти погодишся на таке? — запитав Перевидник тепер уже Гука.
— Робіть зі мною, що хочете. Для мене життя вже скінчилося...
— Тоді, мольфаре, берися до своїх замовлянь, — вирішив Перевидник.
Нечай поволі підвівся з-за столу, пошкандибав до запічка. Звідти дістав кілька свічок, надлив води з глечика. Пішов у коридор, висмикнув із-під стріхи кілька засушених гілок зілля і з тим усім повернувся в хату до стола.
Запалив усі свічки, у воду кинув зілля. Почав шепотіти...
Вода, яка мить перед тим була холодна, почала сама від себе кипіти і парувати. Свічки замерехтіли, ніби від сильного вітру. Мольфар дедалі голосніше промовляв заклинання над водою та над вогнем.
— Обміннику, сядь ту, біля мене. Буде боліти, пектиме зсередини, — попередив мольфар.
— Мені байдуже... — Гук сів на лавку, як звелів Нечай.
Мольфар продовжив шепотіти, вода завирувала ще сильніше, аж зашипіла. Раптом Обмінник скрикнув і вхопився за голову. Він кричав не своїм голосом і вивертався від болю. За мить прибрав долоню з чола, а на тому місці поволі почав проявлятися знак: вогонь випалював на шкірі символ духобора.
Здавалося, що шкіра горить. Язики полум'я ппсварчали на ній, але не запалювали волосся, яке було зовсім близько. Чоло хлопця палало незрозумілим вогнем, який глибше і глибше в'їдався й усе виразніше викарбовував знак. Гук зціпив зуби і корчився.
Нічниця затулила вуха, щоби не чути крику. Її тулив до себе Перевидник і мружився, щоби не піддатися слабкості й не видерти небожа з цього закляття.
Ще мить — і все стихло...
Мольфар замовк. Гук знесилено впав на долівку. Перевидник перший підскочив до хлопця:
— Він живий?
— Живий, лише знепритомнів. Дайте йому води, — підсунув глечик Нечай.
— Обміннику, ти чуєш мене? — Перевидник обтер Гукове обличчя зимною водою.
— Я живий, — ледве вимовив хлопець.
Він підвівся з підлоги, сів на лаву, лівою рукою торкнувся місця, де ще мить тому палав вогонь. Йому заболіло.
— Там великий шрам, — сказав Щезник, — не чіпай.
— Зара зникне, — буркнув мольфар.
— Як то зникне? — здивувалася Нічниця. — А навіщо було його робити?
— А ти думала, що він видимий, йо? Не, він буде всередині хлопця, пектиме зсередини, якщо тре буде.
Гук іще раз торкнувся рукою свого чола. Намацав грубий шрам, але цього разу пальців не забрав. Відчув, що під рукою наріст на шкірі зменшується, а за мить він узагалі щез. Обмінник іще раз попробував на дотик шкіру, та жодного сліду не знайшов.
— Духобор відтепер ніколи не дозволит тобі вбити будь-кого: чи то людину, чи себе. Запамітай то! — гаркнув мольфар.
Видно було, що Нечаєві не до шмиги те, що зробили з убивцею: занадто легко Обмінник відбувся. Та перечити духам мольфар не міг.
— Ходімо додому, — до Гука підійшла Нічниця. — Тепер час поховати Чугайстра.
Духи вийшли з мольфарової хати. Перевидник і Щезник несли тіло брата, прикрите білою льняною тканиною.
Розділ З
У цілковитій темряві вони понесли Чугайстра високо в Чорногору, де ніколи не ступала людська нога, куди забрідали тільки духи, — далеко від протоптаних стежок.
Чугайстир любив тут сидіти і споглядати світ. Це сюди він приніс сина, коли тільки відбив його від Бісиці. Він хотів показати Гукові найкраще місце у світі, де Сонце позолочує верхівки смерек, а цілий світ лежить унизу: хмари — й ті нижче за них.
Гук знав це місце, бо щоразу чекав, коли неньо візьме його зі собою сюди. Найкращі миті його життя було проведено тут, разом із батьком. Вони розмовляли чи просто сиділи і мовчали. Їм було добре. Тільки тут Обмінник почував гармонію зі собою та зі світом. У долині такої не буває... Тільки в горах...
Щезник і Перевидник поклали Чугайстра на землю й узялися копати могилу.
— Я сам, — Гук забрав лопату зі Щезникових рук. — Дозвольте мені хоча би це зробити.
Щезник мовчки відійшов. Так само зробив і Перевидник. Вони розуміли, що так буде правильно.
Гук викопував чорну землю. Задихався. У голові йому крутилися спогади про найдорожчу істоту в його житті — про того, хто колись дав йому дім, сім'ю та любов. Неньо любив його беззастережно, нічого не вимагаючи навзаєм, як справжній, по крові, тато. Чи знав неньо, що тоді, коли він узяв у дім Обмінника, то сам прирік себе на смерть? Певно, що знав, але таки зробив те... І від того на душі в Гука було просто пекельно...
Чугайстра поховали в темряві.
Замість могили наклали високий курган із каменюк. Він залишиться тут назавжди, бо ніхто з людей не спроможеться зрушити з місця важкі брили.
— Ходімо додому, — мовила Нічниця до Гука, витираючи сльози.
— Я не повернуся... — відступив убік Гук.
— Як то? Куди ж ти підеш? — злякалася Нічниця.
— Я не маю права бути біля вас. Я притягую біду і знищую тих, кого люблю, — невже ви не бачите?
— Не мели дурниць. Ми мусимо бути разом!
— Ні! І це — остаточно! — сказав Гук. — Я любитиму вас усіх, доки битиметься моє серце, та прирікати вас, як неня, не буду. Тому прощавайте!
— Але ж... — хотіла заперечити Нічниця.
— Не борони йому, — зупинив її Щезник. — Йому треба побути самому. Іди, хлопче! Коли будеш готовий повернутися, ти знаєш, де нас знайти.
— Бережи себе, малюче! — Перевидник обняв Гука.
Обняли небожа і Нічниця та Щезник.
Гук повернувся і зник у темряві...
Куди йтиме, як тепер житиме — того ще собі не уявляв. Знав одне: залишатись удома і прикидатися, ніби нічого не сталося, він не міг... Уже ніколи не зможе...
Майже опівночі у двері до мольфара Нечая негучно постукали. Старий підвівся з ліжка, невдоволено буркнув під ніс прокльони на шалений день, який ніяк не закінчиться, й от зараз іще хтось лізе до нього.
— Якого біса?!!
— Вуйку, відчиніть, порятуйте! — долинуло з-за дверей.
Нечай рипнув дверима. За ними стояло худеньке дрібне дівча, ще підліток. Воно налякано озиралося позад себе і трусилося: чи то від нічного холоду, чи від страху.