— Чого тобі?
— Поможіть... Тепер він може прийти і по мене! — прошепотіла дівчина.
— А то чого по тебе?
— Через кров!
— І чого ти хочеш від мене?
— Дайте мені той сам знак, який випалили на ньому...
— Звідки ти...
— Я все бачила! Дайте! Вичаклуйте мені те, що оберігатиме мене! Бо він звір, він уже не людина!!! Мене захистить лише духобор! Прошу вас! — дівча впало на коліна й ухопилося за старечі руки мольфара. — Благаю!
Нечай розгублено зиркнув на дівчисько, почухав потилицю, поправив перекошені окуляри, які трималися за вухами лише завдяки зав'язаній мотузці, вивільнився від рук малої й зробив кілька кроків до стола. Задивився на полум'я свічки.
— Добре, най буде так... — нарешті вимовив мольфар.
60-ті роки XX ст.
Розділ 1
Він розплющив очі, й те, що побачив, неабияк його здивувало.
Він сидів на краєчку старої довоєнної обсерваторії на горі Піп Іван. Навколо, скільки оком кинь, синіли гори. Одні затуляли інші, ті височіли, а ті ховалися за них, і так не було їм кінця аж до небокраю. Він повернув голову ліворуч і здивувався ще дужче.
Біля нього сиділа стара гуцулка. На голові мала намотану різнобарвну хустину, з-під якої визирали хвацько накручені пасма волосся. Ще й замаїлася стара живими польовими квітами, наче дівка на виданню. Гуцулка була вбрана у вишиту полотняну сорочку, у сердак із овечої шкури, розшитий чорними пасмами вовни та кольоровими пацьорками. Шию прикрашали круглі монети-дукачі й кілька разків червоних коралів. У старечій руці, на якій виблискував перстень — певно, обручка, — бабуся тримала палицю. Ліва рука гуцулки завмерла біля обличчя, притримуючи люльку.
Стара поклала палицю з правиці, натомість потягнулася до пояса-крайки. З-під неї вийняла сірники, скоцюрбленими руками видобула сірник і впевненим рухом черкнула головкою об край коробки. Спалахнув вогник. Він дрібно миготів на сильному вітрі, який розгулявся не на жарт і міг запросто знести шапку з голови, проте вогню чомусь не гасив. Гуцулка підвела сірник до люльки, прицмокнула і за мить смачно зафайкотіла димом, який клубочився навсібіч і з люльки, й зі самої баби.
— Ви хто? — вражено мовив Параджанов.
— Чукутиха. — Спокійно відповіла жінка, ніби то мало бути і так зрозуміло.
— Чукутиха? Яке дивне прізвисько, — режисера почала заворожувати незвична співбесідниця.
— То так мене люди кличут, хто єк хоте, а хрещена я Марія. Але можеш мене, синцю, кликати Чукутихов — то мені не шкодит.
— Бабцю, а як ви вилізли сюди? Та ж то гора-двотисячник!
— Синцю, я виросла тутка-во, — чи ж то для мене єкас кичера може бути дивинов!
— А що ми тут робимо? — витріщив очі режисер.
— Куримо люльку... Бери, — стара ще раз затягнулася тютюновим димом і простягнула люльку Параджанову.
Він нічого не розумів, але не хотів припиняти розпочату гру, тому прийняв її правила: нічого не розпитувати, а просто проживати з насолодою цей момент. Сергій затягнувся з її люльки, видихнув, обвів поглядом гори:
— Кажуть, гори продовжують рости.
— Може, так, а може, і не, — незворушно відповіла гуцулка. — Та головне не то, а то, шо вони жиют.
— Живуть?
— Йо! Ота Чорна Гора точно дихає.
— А що то таке Чорна Гора?
— Та ота, на якій ми сидимо. Ви кажете нині Піп Іван, а віддавна то була Чорна Гора. Непрості на Купала донині ходе сюди на паломництво, приносе на жертовник дари, аби лісових духів прихилєти до себе.
— Таке буває?
— Ну та певно! То шє моя бабуня казали, шо назву горі дав опришок Олекса Довбуш. Пас він єкос вівців десь отут і побачив на камені, який стояв на вершині гори, чорта. Знав Довбуш, шо тому, хто вб'є «чорну біду», Господь дасть велику винагороду. Тому Олекса й убив того дідька, за шо отримав від Бога надлюдську силу. Нечиста кров, шо стекла по тому каменю, почорніла. І відтоді люди зачєли називати цю вершину Чорнов Горов. Але я своїй бабуні не вірила. Думаю, Чорнов та гора була від предвіку, відколи Пан-Біг махнув правицев — і налилиси моря, а лівицю піднєв — і виросли гори. Я в то вірю. А у шо віриш ти?
— Я? — перепитав заскочений зненацька режисер. — Я вірю в красу, в Бога, у диво.
— У диво? Думаєш, люди вміют літати ци шось таке?
— Ні, у фантастику не вірю, а от у чудо вірю.
— Чудний ти, чоловіче! — Чукутиха відібрала назад свою люльку. — Віриш у духів?
— Спробуйте тут, між вами, гуцулами, не повірити в духів. Вони мені вже й увижаються.
— Чудний, ой чудний! — засміялася беззубою усмішкою баба.
— А хіба може бути, що такий досконалий Всесвіт, а ми тут самі? І ще й так мало розуміємо. Мозок-бо не здатний збагнути і десятої частини Всесвіту. То, може, є місце і для духів...
— Захтіли би — могли б і ми літати...
— І я так думаю, бабцю!
Політ думки старезної гуцулки чомусь здавався режисерові вишуканим потоком свідомості. Інший сприйняв би те за перемелені нісенітниці, а для митця воно стало скарбом народної мудрості.
Параджанов знову заплющив очі. Радів, що він є тут і зараз. Глибоко вдихнув і відчув, як хтось термосить його за плече:
— Гей, шефе, може, досить?
Розплющив очі.
— Не куріть тої люльки. Хтозна, що там намішали гуцули в той тютюн...
Він сидів біля багаття з компанією своїх кінопобратимів. Потріскував вогонь, точилися веселі бесіди, з рук у руки переходила люлька.
Іван Миколайчук тримав режисера за плече:
— З вами все добре? Ви затягнулись і, здається, поринули у спогади чи що. Солодко усміхалися зі заплющеними очима.
— І довго я так був «у собі»?
— Та хвилини зо три, може, — відповів Миколайчук.
— То я говорив із підсвідомістю, — режисер розтягнув обличчя в задоволеній усмішці. — Ех, та Гуцульщина! Ет, Чукутиха, Чукутиха! — розреготався Сергій.
Перевів погляд на Тараса. Той зиркнув у бік Параджанова, підозрюючи, що режисер таки щось бачив тієї ночі на полонині. Та Параджанов лише по-доброму підморгнув незбагненному хлопцеві: хай собі буде якийсь надприродний. Де таке написано, що всі мають бути однакові? І режисер сконцентрувався на вогнищі. Воно шипіло, потріскувало, викидало іскри та вибрики в головах присутніх...
Розділ 2
— Петре, ви вмієте трембітати?
— А хто ж то не вміє? — Петро Сорюк рубав дрова посеред подвір'я.
— То поїдете зі мною до Києва.
— Ци ти здурів? Нашо мене в тім Києві? Шо я там не виґів?
Сорюк витріщився на Параджанова і намагався второпати, чи режисер жартує, чи — прости, Господи — справді кличе його до столиці.
— Та не жартую я, вуйку! — всміхався Сергій.
— О, то шє такої публіки мені бракувало: на старість перти за такі сотки кільометрів! Е нє, маю в селі теплу хату — чого мене до панів? А чо' ти собі таке придумав, чоловіче?
— Та розумієте, в кіно так є, що спочатку ми знімаємо відео, а потім, у студії, вже окремо записуємо звук і накладаємо його на картинку.
— Ну?
— Ну. Ото відео трембітарів ми зняли...
— Ну?
— Ну, а звук іще треба записати. І писати ми мусимо у професійній студії в Києві.
— Ну то чо' ти до мене, старого, причепивси? Є купа молодих файних леґінів, котрі поїдут до дідька лисого, не то, шо у ваш Київ. Хочеш, то я ті скличу тут-во до нашої хати трембітарів?
— О, то було би фантастично!!! — режисер уже малював собі в голові тих музик із триметровими трембітами й у гуцульських строях.
Його очі палахкотіли від побаченого в уяві.
— Ну то завтра на ране поприходє до нас.
Наступного дня, щойно засіріло небо, а перші півні ще й не думали прокидатися, Параджанова розбудила метушня. Безліч чоловічих голосів під вікном бубоніло, реготало і перегукувалося.
— Панусю!!! — у дверях зробилася щілина, в яку втиснув голову ґазда хати Петро. — Панусю, вставай! Трембітарі прийшли. З усіх присілків!