— Ого, багато їх, певно? — потягнувся в ліжку режисер.
— Та десь сорок-підисєт.
— Скільки?!! Та мені треба тільки десять-п'ятнадцять.
— Ну, то вже сам вибирай. Моє діло було закликати всіх, кого знаю.
— Дякую! Уже вибігаю! — Сергій вискочив із-під теплого ліжника у прохолодне ранкове повітря (в Карпатах навіть улітку ночі та ранки бувають зимні), опустив голову в миску з холодною водою, протер очі рушником і вибіг на вулицю.
— Ву-у-у-уйку! Дай Боже! — загуділа ціла ватага чоловіків.
Вони і справді, як і у фантазіях Параджанова, були в повних строях, хоча знали, що знімати їх не будуть, а в руках тримали триметові трембіти.
— Дай Боже, хлопці! — невимовно зрадів Параджанов.
Любив він красу, любив. Був чи не найвдячнішим її поціновувачем.
— То що, до роботи?
Двічі повторювати гуцулам не довелося. Вони одночасно підняли музичні інструменти і відчайдушно загуділи. Дмухали щосили, щоби вірменин оцінив кваліфікацію кожного з музикантів. Різноголоса какофонія заповнила кожен куточок подвір'я. Та що там подвір'я! Вона накрила цілу Верховину з її околицями.
— Певно, хтось дуже поважний вмер! — сплеснула в долоні жіночка в сусідньому селі, почувши трембіти, які в той час переважно сповіщали про похорон.
Вона почала рясно хрестити лоба, примовляючи:
— Царство Небесне грішній душі!!! Прости, Господи, всі гріхи, вольнії і невольнії!!!
А тим часом Параджанов заплющив очі й ловив кожен звук розладнаного оркестру.
Він радів, як мала дитина, з того дійства, яке розгорталось у дворі Сорюків. Коли хлопаки видихнулись і набрали повітря, щоби знову видмухати все, що вмістилось у легенях, режисер їх зупинив:
— А як же мені вибрати, кого з вас повезти до Києва? Ви всі прекрасно граєте!
— До Києва? Сорюк нам не казав ні про який Київ, іно покликав, аби ми вам затрембітали! — озвався кремезний музикант.
— Мені треба записати трембіту в студії, а найліпша студія — в Києві.
— А нє, я не можу, в мене косовиця зачинаєси, — махнув рукою кремезний гуцул.
— І я не можу: телє якраз має си народити, — похитав головою інший.
— А я женюси скоро, то маю купу роботи, — кинув іще один.
— Тоді пропоную так, — у Параджанова з'явилась ідея. — Нехай їдуть ті, хто може. Так і вам буде добре, і мені, бо не доведеться вибирати і когось образити. Ну, як?
— Голова в нашого вуйка, голова-а-а-а!!! — загуділо подвір'я.
— Я можу їхати!
— І я!
— Та й мене беріт! — охочі виходили на середину кола.
— Добре, хлопці, поїдемо. Але мені ще треба кілька жіночих голосів, аби озвучити сцену оплакування і розмови гуцулок про Івана, коли він почав поневірятися. Може, запросимо тих ґаздинь, котрі знімались і так файно голосили?
— О, ті поїдут на край сьвіту! Вони дуже вас люб'ят! — підтакнули трембітарі.
— Тоді все вирішили. Зараз порахуємося, і я замовляю квитки на літак.
— Йой!
— Що таке? — здивувався Параджанов.
Ті добровольці, котрі вийшли на середину кола, почали задкувати:
— Шось я собі нагадав, шо не зможу їхати, — сказав один молодий хлопець.
— Та й я нє, — озвався інший.
— Зачекайте! Ви що, злякалися літака? — здогадався Параджанов.
— Ну чо' відразу злєклиси? Нє, просто не дуже хочеси вмирати молодим, — потупив очі в землю юнак.
— Чого ж умирати? — засміявся режисер. — Подивіться на мене: я літав десятки разів, і от стою перед вами живий і здоровий! То тільки перший раз страшно, а потому будете сміятися з того. Чесно! — поплескав по плечу одного і другого страхопудів.
— Йой, вуйку, шось троха страшно!
— Не бійтеся, вип'ємо по сто грамів самогонки перед польотом — і навіть не помітите, як опинимось у Києві.
— Ну то най так буде. Ми вам віримо, вуйку! — нарешті погодилися хлопаки.
— То збирайтеся. Коли вилітаємо — дам вам знати, — попрощався Параджанов.
Не минуло й тижня, як автобус із «кіношниками» та з п'ятнадцятьма гуцулами і гуцулками викочувався з Верховини. Дорога була далека: спочатку майже триста кілометрів до Львова, бо літак до Києва літав тільки звідти, а вже потому переліт.
Жіночки наготувалися, як на Великдень: у торби спакували ковбаси, які вудили цілий тиждень спеціально в дорогу, шинки, сало, домашній печений хліб, масло, квашені огірки, гриби, бриндзу, самогонку, молоко, сметану, трохи кукурудзяної крупи, щоби варити банош, кілька картоплин, — бо хтозна, чи буде в тому Києві що їсти? Найліпше мати все при собі, а де зварити — знайдеться. На себе одягнули найкраще вбрання, бо ж до міста ідуть!
Щойно рушили, як у хід одразу пішли всі продуктові запаси та бутель самогонки. Параджанов, як і обіцяв, не боронив хлопцям народних методів подолання страху перед польотом. «Причастився» й сам, бо компанія була добра. Затягнули коломийок. А один гуцул навіть примудрився заревіти у трембіту.
— Ти шо, здурів!!! — заволав водій, але зовсім не через таку витівку. — Попереджати тре, нє? Трембіта — то файно, але я мало не вилетів з дороги, дурню ти квадратовий!
— Вибачєйте, вуйку. Більше так не буду. Зара виправлюси. Попереджаю: буду трембітав!
— О, то зовсім інакша пара кальош. Трембітай на здоровлє! — благословив шофер, і хлопака знову загудів у триметровий музичний інструмент.
Від звуку в автобусі мало шибки не повилітали. Добре, що шофер був місцевий: його спеціально найняли, щоби возив «кіношників», — тому чоловік усе розумів і сприймав як належне. Чи розуміли то перехожі, котрі підстрибували від несподіваних звуків, які зненацька вилітали з автобуса, хтозна.
Львів зустрів подорожніх зливою та захмареним небом.
— О, через таку погоду можуть перенести виліт, — прицмокнув Параджанов до художника Якутовича.
— Зараз з'ясуємо, — відповів Якутович. — Я піду запитаю, а ти веди всіх решту до почекальні.
Усі розклали торби і трембіти, зайнявши половину невеликого залу.
— Ви не сядете в літак... — почув Параджанов десь поруч.
Він не був певен, що то взагалі сказали до нього. Режисер обернувся. Таки до нього. То майже впритул підійшов Тарас.
— Тобто «не сядемо»? — запитав режисер.
— Я не дозволю вам сісти в літак, — на Тарасовому обличчі була зосередженість, і він говорив без погроз, але рішуче. — Ви мусите мене послухати.
— Слухай, я розумію, що ти бавишся з чимось надприродним, але ми вже маємо квитки і не можемо щось змінювати тільки тому, що ти наказуєш, — роздратовано гаркнув Параджанов.
— Я нічого не наказую. Я просто вас категорично не пущу.
— Та що це з тобою, Тарасе? Ти сказився чи що?
— Я вас попередив: я вас не відпущу. Розмові кінець, — так само спокійно процідив крізь зуби Тарас, розвернувся й пішов геть.
— Скажений!.. — крикнув услід йому режисер.
Тим часом підійшов Якутович:
— Усе гаразд. Можемо йти. Рейсу не скасовують.
— Та не все гаразд, — буркнув Параджанов, але про свою розмову з Тарасом волів промовчати. — Але то таке, дрібне. Дорогі мої! — звернувся до гуцулів, — можемо йти на посадку, приготуйте свої паспорти, а квитки — в мене.
Чисельне товариство рушило у бік стійки з контролем.
— А він що тут робить? — вигукнув Параджанов.
З працівницями аеропорту, котрі сиділи за стійкою, розмовляв Тарас. Він щось активно їм пояснював, а ті, розмахуючи руками, вочевидь, заперечували йому. Хлопець виглядав напруженим і наполегливим, кожне слово ніби карбував. Здалека не було чути, про що йшлося, та Параджанов уже здогадувався. Він хотів підійти, але Тарас різким рухом руки, піднявши її, зупинив режисера.
— Ви розумієте, про що просите? Ми не скасуємо рейсу! Ви збожеволіли? — зарепетувала на цілий зал одна з працівниць аеропорту — з високою начесаною бабетою на голові й у діловому темно-синьому костюмі.
Тарас знову щось неголосно сказав до жіночок, і нарешті, після двох хвилин перемовин, повернувся до «кіношників».