— Ти що собі дозволяєш, шмаркачу? — заревів Параджанов. — Що тут улаштував?
Тараса шефові крики, здавалось, узагалі не зачепили. Він не звернув на них жодної уваги, минув Параджанова й, уже майже вийшовши зі зали, гукнув:
— Нам замінили квитки! Летимо наступним рейсом, а цей полетить без нас!
— Що??? — ще гучніше заревів режисер. — Ану ходи сюди! Що ти наробив, твою мать? Та ти хоч знаєш, що мені треба звітувати на кіностудії про кожен наш крок, про кожну копійку?!! Що за аматорство? Ти що, берега пустився?!! Зовсім сказився?!! Та я тобі зараз... — Параджанов кинувся доганяти хлопця, та Якутович зупинив режисера.
— Зачекай, охолонь, — ти зараз уб'єш малого. Сядь тут, а я піду поговорю з ним і з'ясую, що сталося.
Режисера сяк-так умовили залишитись у залі. Він, мало не пускаючи вогонь ніздрями, сів на крісло і влив у себе холодну воду. Гуцули теж не зовсім розуміли, що відбувається та через що такий переполох, тому сиділи тихо, як миші.
— Шось наш вуйко взлостивси, — пошепки сказав вусатий трембітар Василь.
— Йо! Недобре йому нині, — погодився інший трембітар, іще безвусий, але теж Василь.
— Шось си в них стрєсло, — припустила їхня односельчанка, розпашіла жіночка в тілі на ім'я, звісно ж, Василина.
— Зара будем виділи, — докинула її худесенька сестра Гандзя.
— Таки чекатимемо на наступний рейс, — до гурту підійшов Якутович. — З цілком незбагненних причин наш Тарас самочинно поміняв нам квитки, й уже нічого не змінимо.
— Я його вб'ю! Хай на очі мені не потрапляє! — гаркнув Параджанов, хоч уже спокійніше, ніж перед тим.
— Убивай, але вже коли доберемося до Києва. Ще нам бракувало труп тягнути на собі до столиці, — без тіні усмішки відповів Якутович.
— Він шо, серйозно зара казав? — налякалася Гандзя.
— Та де, вуйко жартує, — хіба не видиш? — заспокоїв її вусатий Василь, але й собі з підозрою зазираючи в очі художника.
— Йой, та смієси він, смієси! Чо' настрашилиси? — реготнула Василина.
Минали хвилини, година, друга, третя, четверта. Тараса не було ніде. Уже їхній літак, у який вони не сіли, давно вилетів. Раптом в аеропорту зчинилася метушня. Працівники з наляканими обличчями бігали, хапали телефонні слухавки, панічно набирали номери, кричали:
— Швидку, терміново, швидку!!! Пожежників! 10 кілометрів од аеропорту в бік Скнилова!!! — кричала працівниця аеропорту.
— Що сталося? — Параджанов схопив за рукав чоловіка в темно-синій уніформі.
— Літак упав...
— Який?
— На Київ. Той, що останній вилетів...
Параджанов завмер на місці. То було щось нереальне. Так не буває... Він ошелешено присів на стілець і краєм ока побачив, як до зали заходить Тарас. Хлопець понуро волік ноги, тримаючи руки в кишенях штанів. На ньому не було лиця: здавалося, він звинувачував себе в тому, що впав літак і загинули люди.
— Ти знав... — Параджанов поволі підвівся і обняв хлопця. — Вибач мені.
— Наш рейс — завтра. Я знайшов нам кімнати в гуртожитку, де ми можемо заночувати, — глухо та без емоцій мовив Тарас і пішов сказати те саме горянам.
Розділ З
Тільки одному Богові та ще Параджанову було відомо, як можна вмовити екіпаж літака взяти на борт шість триметрових трембіт! Здати їх у багаж гуцули категорично відмовилися: поламають інструменти — і що тоді? Даремна поїздка?
Стюардеси довго пояснювали, що на такий багаж пасажирський салон не розраховано, — максимум на валізи, які треба замкнути в тумбах над сидіннями:
— Це категорично проти правил, шановний! — чемно стримувала емоції фіґурова стюардеса з довжелезними віями, з елегантним макіяжем і з волоссям, зібраним на потилиці в офіційну «дульку».
— Мені до фені ваші правила. Тут витвір мистецтва може поламатися. Ви знаєте, як довго треба висушувати деревину на трембіту, щоби вона зазвучала? Знаєте? — пристрасно розмахував руками Параджанов.
— Не знаю і знати не хочу! Правила для всіх однакові!
— Які ви нудні з вашими правилами! Життя набагато яскравіше, якщо не сліпо дотримуватися правил. Красунечко, подивіться на ці правила інакшими очима — і ви побачите куди барвистіший світ. Розплющте очі для краси, — ви ж не якась зашорена партійна діячка!
— Тихо, шановний, за такі слова і я, і ви вмить полетимо з роботи, — благально прошепотіла стюардеса. — Усюди є вуха, і летовище чи літак — не виняток, — іще тихіше вимовила дівчина.
— Ну то поможіть нам, — так само тихо попросив Параджанов і малопомітним рухом запхав долоню в кишеню її офіційного костюма.
Вона правильно зрозуміла жест і багатозначно усміхнулася:
— Я поговорю з капітаном екіпажу і передам ваші «прохання».
— Будь ласка. Буду вам невимовно вдячний! — підморгнув режисер.
Дівчина з віями та з «дулькою» пішла до кабіни пілотів, її не було рівно дві хвилини. Стюардеса вийшла зі сліпучою білосніжною усмішкою:
— Капітан передав, що він великий ваш шанувальник і готовий піти вам назустріч. Тому прошу занести ваші... Як ви на них кажете?
— Трембіти, красуне, трембіти! Найдовший музичний інструмент у світі! — гукнув Параджанов, уже вибігаючи по гуцулів, котрі незворушно стояли в аеропорту і категорично відмовлялися розлучатися зі своїми інструментами.
Пасажири були просто шоковані, коли в салон раптом зайшли чоловіки з триметровими патиками, почали ними розмахувати і говорити цілком незрозумілою мовою для тих, хто володів лише «общепонятным язиком».
— Василю, крути тикво-во боком, аби си не поломило!
Та до дупи дверці, так си не влізе!
Володарі «общепонятного» лише переглядалися між собою і перелякано роззиралися навколо.
— Дивиси, троха ми настрашили москалє, — реготнув вусатий Василь.
— Тихо будь, бо ше зара висадят нас зі самульота! — шикнув безвусий Василь.
— Уже не висадят: двері наглухо заткали! — вусатий Василь усе ще тримав трембіту однією рукою над головою.
Екіпаж літака довго мудрував, як би то прикріпити незвичний вантаж. І нарешті надумали прив'язати інструменти до ніжок крісел уздовж підлоги. Сяк-так, щоразу обминаючи довжелезні дерев'яні вироби, стюардеси бігали літаком упродовж польоту, виконуючи свою роботу.
Київ саме квітував каштанами. Дніпро ще повівав холодом, але з кожним днем ставав теплішим. Аеропорт у Борисполі ще сяяв новизною і подекуди недобудованою інфраструктурою. Його спорудили щойно чотири роки тому і з величезною помпою відкрили першим польотом Москва — Київ — Москва.
Горяни разом із «кіношниками» вдихнули київське повітря.
— Так, їдемо поселятися! — повідомив Парадажанов біля виходу з аеропорту. — Кіностудія винайняла для вас добрий готель, — думаю, вам сподобається.
Режисер помітив на обличчях гуцулів розчарування.
— Що сталося? Щось не так? — перепитав.
Але ті мовчали як один, лише перезиралися.
— Ну кажіть, не встидайтеся!
— Та ніц, вуйку! — озвалася Василина.
— Тоді якщо все добре, то гайда по студійних машинах! Заселимось і повечеряємо там-таки, в готелі. А завтра я вам Київ покажу. Робота зачекає. Ви ж на два місяці приїхали — все встигнемо.
Готель і справді був порядний, наскільки те було можливо за радянськими мірками 60-их років. Схожий на гуртожиток, але інакших і не було. Тільки для партійних діячів номери обставляли розкішними меблями, а для всіх смертних сервіс був більш-менш усюди однаковий.
Гуцули сумно оглянули свої «апартаменти». Після високих гір і широких просторів малесенькі номери здавалися їм клітками, чужими й тісними. Але ради не було. Разом із «кіношниками» повечеряли в ресторані і розійшлися на ніч.
Параджанов нарешті, після багатьох місяців зйомок у Карпатах, навідався до своєї київської квартири на бульварі Шевченка. З любов'ю обвів поглядом антикваріат, яким було начинено його оселю, погладив рукою улюблений срібний підсвічник, пробігся кінчиками пальців по клавішах старого рояля. Пригадав, як Світлана в легенькій туніці танцювала навколо фортепіано, поки Сергій грав улюблені мелодії. Вона була невагома, наче пташка, граційна, красива та витончена, мов антична статуетка, досконало вирізьблена з мармуру. Шість років щастя, народження сина, приязних днів і палких ночей — і все, казка закінчилась. Одного дня дружина зібрала речі, одягнула сина і просто пішла. Параджанов і сьогодні не зовсім розумів, чому. Чи то не витримала його ексцентричності, бажання в усьому бачити не те, що інші, чи він забагато вимагав такої самої оригінальності від неї, ставив надто високу планку як для простої смертної? Тепер уже і не збагне. Два роки без неї, без сина... У такі хвилини тиші він почувався страшенно самотнім. Народженому поміж людей і для людей, серед співу, гамору, сміху, тиша була Сергієві нестерпна та чужа. Вона його пригнічувала, забирала жагу до життя. Може, тому гуцули стали для нього як рідні. Їхня життєлюбність проростала в Карпатах у всьому: в піснях, в помаранчевих вишиванках, у закарлючених носиках постолів, в інкрустованих бартках, у перах на капелюхах. Ця культура вдихала життя й у нього. Й от після майже року, проведеного в горах, тут на режисера чекали пустка і тиша.