Параджанов затягнув свою улюблену українську пісню, яку використав у «Тінях забутих предків».
Він співав, а на очі навернулися сльози — певно, від туги. Пустка з кожним звуком голосу наповнювалась емоціями, тиша теплішала, квартирні спогади-хмари розвіювалися. Пісня виплітала невидиму павутину й у кімнаті, й у режисеровій душі, пробиралась усе глибше в підсвідомість, вимальовувала спогади про залиті сонцем пагорби, про дзюркотливий струмок і про гуркотливий Чорний Черемош, про привітні обличчя простих людей, готових віддати останню сорочку дивному чужинцеві...
Сергій розкрив валізу, з якою щойно приїхав, витягнув згорток, обмотаний шерстяним сірим светром, у якому він грівся холодними карпатськими вечорами. Обережно розгорнув, і з-під светра визирнув кавалок дерева. Параджанов цілком вивільнив свій скарб. То було дерев'яне гуцульське розп'яття — те саме, що його він зняв у фільмі в каплиці на роздоріжжі, де начебто молився Іван Палійчук. «Кіношники» знайшли розп'яття посеред поля. Воно було вже понищене, тому нікому не потрібне. Тож Параджанов і забрав його собі.
— Тут тобі буде добре, гуцульський Ісусику! — усміхнувся до розп'яття і поставив його на тумбу поруч із фортепіано.
А сам без поспіху пішов до лазнички, напустив води, додав ароматичних солей. Увімкнув програвач, поставив платівку. Залунав легкий французький шансон. Відкоркував пляшку старого вина, яку передали друзі з його другого рідного міста — з Тбілісі. Налив трунок у вишуканий бокал. Погойдав ним зі знанням справи і довго вдивлявся, як багряна рідина стікає кришталевими стінками. Нарешті зробив ковток.
— Ва-а-ах! — прицмокнув режисер. — То теж сотворили люди гір!
З келихом бородань занурився в теплу ванну і, смакуючи момент та виноградне вино, поринув у задуму, у мрії, а може, й у спогади.
З кімнати негучно приємно гаркавила оригінальним голосом Едит Піаф:
— «Ні, я не шкодую ні про що...» — переклав уголос Параджанов і знову надпив терпкого грузинського вина.
Розділ 4
— Слава Icy! — Параджанов привітався по-гуцульськи, щойно переступивши поріг готелю.
У вестибюлі, як і домовлялися, на нього вже чекали в повній готовності всі п'ятнадцятеро гуцулів і гуцулок.
— Слава навіки Богу сьвітому! — хором відповіли режисерові й кинулися його обнімати.
Чоловіки плескали Сергія по плечах, жінки таки обнімали. З гурту зробила крок убік Василина — та, котра була міц на жіночка, «кров із молоком». Напустила офіційний вираз обличчя, хоча помітно було, що ґаздиня нервує: у руках тремтячими руками перебирала хустинку.
— Ну, кажи, — штурхнула її Гандзя.
— Ми той, вуйку, хтіли з вами поговорити... — несміливо мовила Василина, потупивши очі.
— Слухаю, золоті мої, — режисер обняв жіночку.
— Ми той...
— Та кажи, не бійся! — підбадьорив Параджанов. — Як у вас удома, то ми всі були як рідні, а тут чогось ви встидаєтеся мене. Ну?
Жінка набрала повітря і як делегат від цілої громади таки наважилася висловити загальну думку:
— Коли ви закликали нас до Києва, ми думали, шо ви до себе в гості кличете. Та й поїхали, як із медом. А ту ви нас розквартирували в готель, і ми си ту чуємо зле. Їдженнє недобре, зварити чогось доброго нема де. Вуйку, заберіт нас до себе!
— Дорогі мої, рідненькі, та я би з радістю, — Параджанов пригорнув Василину до себе, — але в мене тільки двокімнатна квартира. Вам буде там тісно, й ліжок на всіх не вистачить!
— То не страшно, вуйку, — в один голос запротестували гуцули. — Ми собі на підлозі постелемо, якого сіна роздобудемо, та й уже буде де заночувати!
— Так? Ну то на що ми чекаємо? Біжіть по номерах і пакуйте речі. Ви переїжджаєте до хати дивакуватого вірменина!!! — мало не зі сльозами на очах вигукнув Параджанов.
— У нас уже всьо спаковано, вуйку!!! радісно застрибала Марічка-невеличка.
— То вперед! Буду ще хоч на два місяці мати Карпати вдома. То ви файно придумали, золоті мої!
Як на крилах гуцули вилітали з тісного готелю: з торбами, з трембітами, з продуктовими «авоськами». Запакували то все в автобус кіностудії, який мав їх везти на екскурсію, і покотились у бік помешкання Параджанова.
Поскидали там речі й повернулися до автобуса.
Водій зупинився на Хрещатику:
— Далі вже самі, Серію Йосиповичу, бо я маю щільний графік на сьогодні. Підберу вас на цьому місці о 18:00.
— Дякую, друже! — гукнув Параджанов водієві.
Коли той від'їхав, звернувся вже до своїх підопічних:
— То куди хочете піти? Можу показати вам Оперний театр, Дніпро, Андріївський узвіз, Софію Київську.
— Вуйку, — мовила найсміливіша, Василина. — Ми приїхали заради справи, а кажду роботу ми зачинаємо з молитви. Заведіт нас до церкви, до якої можна, яка відкрита.
Параджанов аніскілечки не здивувався з такого прохання, та видно було, що він вагається, оглядається то направо, то наліво. Минуло лише кілька хвилин роздумів, і він рішуче сказав:
— Та хрін із ними. Пішли! Я вам покажу фантастично розписаний Володимирський собор. Мені від нього завжди мурашки бігають по спині.
Режисер повів їх на найближчу зупинку, де вони сіли в автобус і вже за якихось двадцять хвилин стояли перед нео-візантійським Володимирським собором.
Гуцули шанобливо та боязко зайшли до храму, перехрестилися і з цікавістю роззирнулися навколо. На них згори дивився Господь-Бог, намальований на темному тлі розіп'ятий Спаситель, а збоку грізно зиркав князь Володимир Великий, який от-от охрестить Київську Русь, роботи художника Віктора Васнецова, трохи далі — Змій, який спокушав Єву, а за царськими вратами великими очима спостерігала за ними Богоматір із Немовлям. Погляд васнецовської Богоматері заглядав у саму душу кожного паломника.
Ніхто з подорожніх не вимовив ані слова. Усі були зачаровані розписами і такою наповненою тишею. Вони опустилися на коліна і так само мовчки, щоби — борони, Боже — не порушити блаженної тиші, зашепотіли молитву.