За той час Параджанов купив свічки і роздав кожному зі своїх гостей. Разом запалили за здоров'я живих і за душі мертвих...
З церкви гуцули вийшли страшенно задоволені й одухотворені.
— Ніби в небі постояли, вуйку! — підсумувала Гандзя.
Параджанова страшенно тішило те, що він бодай так може віддячити цим людям за гостинність і за любов, якою вони оточили його в Карпатах. Він розказував, як збудували храм, як художник Врубель малював ескізи для розписів цієї церкви, та їм не судилося прикрасити ці стіни і замовлення отримав молодий Васнецов. Почав було розказувати і про...
— Товаришу Параджанов, пройдіть, будь ласка, зі мною! — раптом розповідь Сергія перервав офіційний голос.
Він обернувся. За церковним парканом стояв чоловік: доволі високий на зріст, у капелюсі й у сірому плащі, у руках тримав поношений портфель, а очі затуляли окуляри з товстими лінзами. Параджанов одразу впізнав у ньому заступника директора кіностудії з ідеологічних питань, тобто кагебіста, котрий на ті часи мусив бути в кожній державній установі. А через те, що недержавних не було, тому таки в кожній.
— А, Микито Петровичу, ви вже тут як тут! — Параджанов незворушно закрокував до начальства. — Так швидко?
— Не випендрюйтеся, Сергію Йосиповичу. На вас надійшла скарга: відвідання церкви. Я мушу відреагувати.
— Не маю жодних сумнівів.
— Товаришу Параджанов, ви серйозна людина, маєте цінувати свою роботу і поважний статус. Навіщо цим ризикувати? Ви ж розумієте, чим можуть обернутися проти вас походи в такі установи, — не питав, а стверджував червоний служка.
— Не лякай мене, партійна вискочко! — буркнув Параджанов.
Комуніст підійшов упритул до режисера. Ніздрі кагебіста здіймалися в такт із його важким диханням, губи стиснуло й огидно викрутило.
— Я стежу за тобою, вірменська мерзото, і рано чи пізно ти втрапиш мені в руки! — просичав майже нечутно комуняка.
А тоді вголос додав:
— Ваші «Тіні забутих предків» ми ще переглянемо, чи вони, бува, не шкідливі народу. А зараз візьміться до діла, поки я писатиму на вас догану — не першу, до речі.
— Зачекайте! — втрутився вусатий Василь. — Та що ж то робиться таке, людоньки добрі?!! — на повний голос заволав гуцул. — Ми самі зайшли до церкви, ніхто нас не вів, і Параджанов ту ніц не зробив злого. То ми го затігли сюди!
— Перепрошую. Чи могли би ви так не кричати? — ідеолог найбільше боявся розголосу: не в кагебістських правилах було працювати гучно.
— А чого то нам мовчати?!!
— Тихіше, — цитьнув партійний діяч.
— Так-во. Ми си не будем ані знімати, ні трембітати, якщо ви, панусю, напишете на нашого режисера яку клявзу, — рішуче сказав Василь.
— Точно! — підтакнули інші.
— Записуйтеся, знімайтеся — прошу дуже. Хто вам боронить? — роздратовано і з удаваною посмішкою гаркнув комуніст. — А з тобою ми ще поговоримо, — тицьнув пальцем у груди Параджанову, крутнувся на підборах і нервово покрокував до чорної «Волги», яка чекала на нього під церковною брамою.
— І шо то тепер буде, вуйку? — налякано підійшла до режисера Марічка-невеличка.
— А нічого! Ти думаєш, то перший чи останній раз? Та комуністична мерзота не залишить мене у спокої, хоч би я й ангелом став. Але я не стану, бо не хочу! Я є такий, який є, і в дупі мав їхню ідеологію. Ходімо ще до Дніпра, друзі! Покажу вам фантастичні краєвиди.
Пригнічені прикрим випадком, гуцули трохи збентежено йшли за Параджановим. А той за якісь п'ять хвилин уже щебетав, ніби нічого не трапилося. Чи вдавав, що відволікся, чи справді вмів так легко захопитися навколишніми пейзажами? Та, поки дійшли піптки до Дніпра, про неприємну розмову забули всі.
Тепер їх вражала широченна ріка, її зелені береги тамісто, що заросло багатоповерхівками над цими кручами.
Після цілого дня прогулянки Києвом жіночки і чоловіки ледве дійшли до хати. Вони були витривалі, звичні до роботи, до кілометрових походів і палючого сонця, але то — в Карпатах. А місто їх утомило метушнею, супроти якої горяни не мали імунітету. Галасливі вулиці, дороги, повні автівок і автобусів, тисячі людей, котрі безперервно кудись біжать... І тут раптом помешкання Параджанова: прохолодне, тихе і затишне.
Ґаздині відразу кинулися до кухні, радісно заметушилися, повитягали домашні харчі й заходилися готувати те, до чого звикли, бо ресторан — рестораном, але там можна було хіба побавитись у їжу, а хочеться ж нормального, справжнього, натурального.
Чоловіки тим часом — на чолі з Параджановим — пішли розкладати коци, ліжники, матраци — все, що було в хаті, щоби постелити сякі-таки лежанки для ночівлі. Так чи так, але всі гасали невеличкою квартирою такі радісні, що не помічали ні тісноти, ні міської задухи.
— Вуйку, самогонки троха будете? — по-змовницьки запитав безвусий Василь.
— Та хіба я не хлоп? — зовсім по-гуцульськи відповів Параджанов.
Жіночки саме принесли до хати кілька баняків, із яких парував банош із бриндзою та булькала грибна юшка. Баняки Сергій поставив на стіл посеред вітальні, роздав усім тарілки і прибори. Гуцули накинулися на їжу, бо ж виголоднілися за день страшенно.
— Нічого кращого я в житті не їв! — прицмокнув Параджанов, дмухаючи на ложку з гарячим баношем.
— На здоровлє, вуйку! — побажали дівчата.
— Хочу підняти тост, — режисер узяв чарчину зі самогонкою, — за моїх любих гуцулів. За моїх земляків, бо ваша земля стала і моєю. Ви фантастично щасливі, що живете на волі — там, де розганяються вітри, де бовваніють прадавні гори та сюрчать цвіркуни, де корівки дзвонять дзвониками і неспішно пасеться отара овець, а вівчар тим часом варить сир. Ви щасливі, бо маєте все це як дар від Бога. А я щасливий, бо маю вас! Люблю вас, рідні мої!
— І ми вас, вуйку! — загуділо товариство.
— Слухайте, а де малий Тарас подівся? Хтось його бачив, — раптом запитав Петро, зовсім молодий трембітар.
— Певно, додому пішов, а завтра ми його мали би зустріти на кіностудії, — відповів Параджанов, хоча сам не був упевнений, що це — правда.
— Слухайте, я маю для вас подарунок, — Сергій страшенно любив приймати в себе гостей і щоразу вигадував якісь забави, щоби не було нудно на посиденьках. — Так-от, пропоную всім вам заплющити очі! Ану ж бо!
Гуцули перезирнулись і послухалися: замружилися. Пролунав якийсь хурхіт, клацнули двері, далі — кроки.
— Ану подивіться, дорогі мої!
Гості розплющили очі й одноголосно загукали:
— Миколайчу-у-у-у-ук!
До них прийшов їхній улюбленець Іванко. Скромний хлопчина страшенно зрадів, коли Параджанов запросив його до себе і сказав, що в нього будуть добрі друзі з Криворівні та з Верховини. На радощах Іван навіть одягнув кептар, який напередодні спеціально позичив на кіностудії.
— Іване, здоров був! — привіталися чоловіки.
— Добрий день! Я такий щасливий із того, що вас бачу в Києві. Як ви? Як вам тут?
— Всьо люкс, чоловіче! — запевнив вусатий Василь.
— Сергій Йосипович вам уже показував місто?
— Йо! Нинька ходили-смо, брате!!!
— То файно є! — сміявся Іван.
— Ходи до столу, Іване, — покликав Параджанов.
Певно, до пізньої ночі гуділа режисерова квартира. Гуцули заспівали своїх коломийок, повитягали дримби і разом із Миколайчуком задримбітали. Іван почувався з ними природно, міг бути собою, знав їхню говірку, у дримбітанні не пас задніх. Товариство так розбуянилося, що кинулось у танок. Хлопці вшкварили аркана, а потім узагалі похапали до рук трембіти і так загуділи, що за якісь півхвилини у двері дивака-режисера загупали обурені сусіди:
— Ми викличемо міліцію! Шизонутий господар, і такі самі його гості, — ану закрийтеся!!! Ніч надворі!
Але хто би то звертав на них увагу в таку неймовірну ніч?
Розділ 5
— Та шо я вам скажу, людоньки добрі? Вуйко Параджанов — то є фест файна людина! Кілько всього нам показав, де йно нас не водив, а які їдла нам давав, чим іно нас не поїв, а який у нього білесенький віходок у хаті, — старий вуйко прицмокував і видихав дим від короткої люльки.