Навколо нього зібралася юрба слухачів. Од старого до малого з роззявленими ротами слухали його оповідки про столицю.
— І шо, ви кажете, в тотім Кийові хрестятси в церкві не так, єк ми?
— Цілком інакше, — задер носа вуйко.
— І шо, їхні люди інакші?
— Цілком інакші. Ти до них: «Слава Ісу!» — а вони тобі: «Здрастє!»
— Та ви шо?
— Та я ти кажу! А ше на нашу самогонку кажут знаєш, єк?
— Єк?
— Водка! А на боришку знаєш, єк?
— Єк?
— Картошка!
— Ги-ги-ги! Ото вже смішно!
— Але шо? То всьо — ніц. Головне, шо каждий має по три-штири машини. Вони всі в тотій сталіце такі багаті, що гет усі прислугу мают.
— Та йдіт?!!
— Я ти кажу!
Аж тут до гурту підійшла Василина — та, котра щойно повернулася з Києва. Прислухалася, розглянулася, хто ж зібрав тут стільки люду, і розреготалася:
— Кого ви слухаєте? Мого старого? Та він і близько в Києві не був!
— Єк то? Його ж місяць у селі ніхто не виґів! — загуділо товариство.
— А отак! То він на полонині у вівчарів місяць сидів, пив там безбожно, під смереков ночі коротав, а тепер вам байки плете!
— Вуйку, то ви так нам брехали?
— Кому ви вірите: мені ци їй? Я вам ніґди не брехав! — виправдовувався той.
— То нема шо ту сидіти. Ходімо гет звідси від тотого брехла несусвітного!
— Встидали би си, вуйку!
— Йо! — підтакнуло товариство.
— А шо йому си встидати? Зараз горівки вип'є — та й по всім! — Василина вперіщила по плечах чоловіка-пиячка і погнала його до хати.
Наші дні
Розділ 1
— Будь будь ласочка-а-а-а-а, поїхали!
— То — не найліпша ідея, — особливо після всіх тих дивних речей, які з нами там ставалися рік тому.
— Мене так туди тягне! То ж моє рідне село, — тільки я про те раніше не знала.
— Олесю, мила, може, не зараз? — Ярема обняв дівчину, — не зараз, коли ми знайшли одне одного.
— Але ж потім не буде відпустки. Ти ж знаєш, який у нас щільний графік на роботі: якщо не вклинишся зі своїми двома тижнями, то потому чекатимеш на відпустку аж до холодів.
— Не знаю... Не подобається мені ця ідея.
— Ну, заради мене, коханий! — Олеся приластилася до нього, як кішка. — Ну просю-сю-сю-у-у-у!
Хлопець закотив очі до неба й підняв обидві руки вгору.
— Ти знаєш, як мною маніпулювати, і знаєш, що я тобі не можу відмовити, мале бісеня, — остаточно капітулював Ярема. — Збирайся, і завтра їдемо!
— Ура-а-а-а!!! Я тебе люблю! Я тебе отак люблю, — дівчина розкинула руки якнайширше. — Ні, ота-а-а-а-ак! — вискочила на стілець і знов обвела руками уявне коло!
Він ухопив її в оберемок і стягнув зі стільця — звісно ж, на ліжко...
Наступного ранку вони поїхали до Криворівні, щоби відбути там спільну відпустку. Хати довго шукати не довелося, бо після зйомок усі в селі їх уже знали. Особливо популярною стала Олеся — після того, як з'ясувалося, що вона одна з Гутенюків. Ця звістка блискавично облетіла кожну хату, щойно про це дізналася сама Олеся.
У невеличких містечках і селах новин зазвичай небагато, а тут іще й така сенсаційна: чужинка раптом виявилася їхньою Гутенючкою. Такої інформації довго не втримала б у секреті жодна порядна ґаздиня, та й ґазди не встояли б, аби не переказати кумові.
Ярема й Олеся добралися сюди, коли вже сутеніло — майже як тоді, коли приїхали вперше, рік тому.
— Думаєш, нам уже не зустрінеться та мара: Нечай і Андрій? — трохи боязко сказала вона.
— Маю надію, що цього разу обійдеться без чортівні, — якось машинально озирнувся Ярема.
— Та і я цього разу вже підготовлена.
— Тобто?
— Маю захист.
— Цікаво. Ти мені нічого про це не розповідала.
— Не було нагоди.
— Тепер маємо купу вільного часу і нагоду, якщо ми вже у Криворівні.
— Дітоньки, ви приїхали? Олесечко, мила, а ходіт до мене, — назустріч їм зовсім випадково йшла пані Оля — та, котра ще маленькою знімалась у «Тінях забутих предків» і в котрої брала інтерв'ю Олеся.
— Пані Олю, яка я рада вас бачити! А ми приїхали у відпустку на кілька днів.
— Ходіт до мене жити!
— Та ми не хочемо вас турбувати. Нам незручно... — забурмотіла Олеся.
— Нієких відмов. Ви так файно мене показали по телевізору, і я тепер мушу вам якось видєкуватиси. Ані мови не може бути, аби ви пішли не до мене.
— Як виявилось, у мене тут є далека родина, та я їх не зовсім знаю.
— Ше зазнайомишси, а зара ходіт. Нагодую вас, постелю. Хата моя онде за Черемошем.
І гуцулка, не приймаючи відмов, схопила обох гостей за руки і потягнула у бік моста, що вів на той бік уже темної в таку пору річки.
Розділ 2
Кому траплялося ночувати в горах, а ще й у дерев'яній хаті, той зрозуміє, що відчули Олеся з Яремою вранці. Повітря таке свіже, що, потрапляючи в легені, розтікається тілом чистотою і бадьорістю, ворушить у свідомості ще не остаточно вивітрений сон і поволі змішує з почуттям присутності тут і зараз. Десь здалека дзвонять дзвониками корови, подає голос худоба, що випасається поруч, біля вікна спальні, гавкає сусідський чи то свій Бровко, гуцули перегукуються ранковим «Слава Йсу» — «Слава навіки Богу сьвітому». «А бодай ті вхопило!» — домішується до різноголосся крик вуйка Петра на пса, який украв із комори кавалок полядвиці. «А чьи ви чюли, шо до стаї вовки сеї зими приходили?» — «Агій!!!» — вигукує вражена сусідка на такі новини. «Бігме Боже», — підтверджує свої слова жіночка. «То ше аби до нас не залізли!» — «Най Пан Біг боронит і заступит, агій!» — «Йо!»
— Привіт, гуцулочко! — Ярема солодко потягнувся в ліжку і поцілував кохану.
— Привіт, горянине! — не розплющуючи очей, муркнула Олеся.
— Які у нас нині плани на життя?
— Жити! І якнайнасиченіше! У нас відпустка, йоху-у-у-у-у!!! — вона зіскочила з ліжка і застрибала по хаті.
На кухонному столі на них чекали насмажені млинці зі солодким сиром і поруч записка: «Дітоньки, поснідайте, а я прийду пополудні, то зварю обід». Вони зібралися, поснідали тим, що залишила їм на кухні дбайлива господиня, котра сама вже давно була при роботі.
— Капець, у пані Олі й без нас купа роботи, а ще нам обід варити. Якось незручно. Може, пообідаємо десь у колибі чи в кафе, щоби її не обтяжувати? — Олеся взула кросівки, накинула джемпер, бо вранці ще спеки не було.
— То буде найліпше, — Ярема вийшов надвір услід за нею і причинив за собою двері в дерев'яну хату.
Вони пішли до найближчого лісу, що синів зовсім поруч, починаючись від самого двору пані Олі.
— Так близько ліс — то моя мрія! — прицмокнула Олеся. — Цікаво, чи не забігають до людей дикі звірі? Це ж зовсім поряд. І добре, якщо якийсь заєць, а як щось більше — якийсь ведмідь?
— Звірі йдуть до села хіба що взимку, коли нічого їсти в лісі. Певно, місцеві до них уже звикли.
— Думаєш, із голодною дичиною можна знайти спільну мову?
— Ну, не знаю, чи мову, та порозумітися якось можна. Ти ж зі мною, диким, даєш собі раду, — обняв Олесю Ярема.
— Ти не дикий, ти відлюдькуватий, а то різні речі. Слухай, а чому ти ніколи мені про себе нічого не розказуєш?
— Усе, що тебе цікавило, я розказав. А решти ти не зрозумієш.
— Ну нічого собі заявочки! А то чого не зрозумію? — Її це зачепило.
— Бо ти жила в зовсім іншому середовищі, ніж я. Ти була теплична, доморощена дитина, а мене виховувала вулиця.
— І тому ти вважаєш, що я тебе не зможу зрозуміти?
— Думаю, так!
— У «доморощенні» нема нічого поганого.