— А я й не кажу, що це погано, просто ми різні, — заперечив Ярема.
— Ми були різні, а зараз — ні! Тому ми й разом!
— Ні, Олесю, ми різні й зараз.
— Різні означає чужі? — вона різко зупинилася.
— Різні означає різні! — напруження і в його голосі, й у її дедалі сильнішало.
— Я думала, що за рік ми стали вже рідні! — крикнула вона йому.
— Ти досі маєш від мене таємниці!
— Бо я маю право на власний простір. І знаєш, що? Саме зараз я його потребую!
Олеся повернулася до нього спиною і швидким кроком пішла лісом. Ярема подивився їй услід і мовчки повернувся в інший бік, покрокувавши до села.
Ліс оповив її приємною прохолодою. Після спеки опинитись у затінку дерев було вельми приємно. Було би... Якби в ній не вирували гнів і образа на людину, котру вона вже встигла назвати коханою. Може, вона помилилася й у них не так і багато спільного?..
Олеся швидким кроком усе йшла й ішла догори. Хотіла викинути на ліс свою лють, тому темпу не збавляла, навпаки — пришвидшувала, аж поки перейшла на біг. Вона втікала від проблем і від серйозної розмови, а без цього в їхніх стосунках не обійтися. Захекалася, дихання спирало від бігу, та дівчина не зупинялася: мусила вибити зі себе емоції до краю. Плай — стежка, що спочатку звивалася поміж хащами, — зовсім змалів, а далі взагалі щез. Олеся полізла в хащі, роздираючи руки об хвою.
Так минала година за годиною, було вже добряче пополудні. Сонце перевалило за зеніт і тепер наближалося до обрію.
— Не так ми вже і посварилися, — вперше від часу сварки мовила сама до себе Олеся. — З ким не буває? Треба нам сісти і поговорити як дорослим людям.
Вона вирішила, що вчинила надто імпульсивно та що вже час повертатися. Розвернулась і рушила додолу в бік села.
— Десь тут, за хащами, мала би починатися стежка. Певно, з іншого боку, — вона звернула ліворуч.
Добрих півгодини йшла в той бік, але на плай не натрапила. Повернула трохи праворуч, перейшла через яругу.
«Щось я не пригадую такої прірви, та через неї можна йти далі донизу. Певно, варто таки її перетнути», — вирішила дівчина.
Ліс густішав, галявини траплялися дедалі рідше, промені вже не пробивалися крізь смерекові гілки так рясно, як до того. Олеся роззирнулася... Цією місциною вона точно не йшла. Треба вертатися на місце, звідки сюди потрапила, — у світліший ліс. Повернула знов угору.
«Треба знайти яругу і перейти її». Та яруги цього разу вже не було, — вочевидь, Олеся звернула не там, де було потрібно.
Й аж тепер у мозку вистрелила думка: «Я заблукала!!!»
Мобільного телефону вона зі собою не взяла — жодного зв'язку з цивілізацією.
У паніці Олеся побігла в перший-ліпший бік, і страх гнав її. Гілки боляче били по обличчю, вона спотикалася, падала, вставала і знову бігла.
Прислухалася. Жодних звуків села: ні корови вже не калатають дзвіночками на шиях, ані гудіння електрокосарки, якою тепер користуються гуцули, ні гавкоту домашніх собак. «Загубилась у лісі...»
«Загубилась...»
«А ніч не за горами...»
«Боже, як страшно. Поможи, Господи...»
Прадавні часи
Він ішов навмання. Темінь ночі його ні не лякала, ні не підтримувала, ні не заважала, ні не помагала. Йому було байдуже до всього, а надто до себе. Гук утратив лік часу, не міг навіть приблизно сказати, коли він половинив світ, коли загинув батько, коли він вийшов із дому назавжди. Він утратив відчуття існування. Усупереч людській природі він не хотів їсти, він не усвідомлював, коли падав і засинав, а коли прокидався, було то вдень чи вночі.
Гук сам так вирішив і цілковито змирився з тим, що мусить умерти, бо таким, як він, місця на землі нема. Його тіло без їжі зовсім знесилилося, ноги та руки кривавили через подерту шкіру, бо він брів навмання, падав у глибокі яруги, зривався зі скелі.
Та хоч яке сильне було бажання, щоби це існування припинилося, тваринний інстинкт виживання гнав його вперед, змушував вилазити з прірви, дертися нагору й іти, йти, йти...
Бували ночі, коли він лягав горілиць і вдивлявся в зорі. На мить це його заспокоювало, здавалося, що все так, як у давні часи, а те, що сталося, було тільки його уявою. А потому він ворушив руками і ногами, до мозку від побитого тіла надходив сигнал болю, відтак Гук починав усвідомлювати реальність. Вона була страшна...
Скільки минуло днів, тижнів чи місяців, Гук не знав, бо втратив лік часу. Одного дня він подивився на своє відображення в річці й не впізнав його. На нього дивилося висохле почорніле обличчя, заросле бородою. Лише очі подавали ознаки життя, проте були похмурі й зацьковані. Обмінник щосили зацідив кулаком у синє плесо. З-під його руки навсібіч розбіглися малі рибини. Він помітив їх і обережно опустив руку в річку. Кілька хвилин не відбувалося нічого, а далі риби, які почали звикати до людської присутності, оточили його руку і плавали навколо неї, зачіпаючи шкіру хвостами.
— То я не суперечу життю?!! Ви не жахаєтеся монстра?
Свого голосу він теж не впізнав. То був глухий захриплий звук, який не мав нічого спільного з його власним, принаймні тим, який він чув іще вдома.
Гук довго сидів, опустивши руки в гірську воду, та не відчував ані холоду, ні тепла. Усі відчуття відмерли...
Ночами хлопець не розпалював багаття, не шукав тимчасового прихистку, як те робив би будь-хто, усвідомлюючи небезпеку від диких звірів. Але він сам був для себе диким звіром, і дичина, на диво, його не зачіпала.
Обмінник міг користуватися своїми дарами напівдуха, та не робив цього. Вважав, що і тих дарів він не вартий, бо то був подарунок від рідних, котрі покладали на нього сподівання і котрих він зрадив.
А далі настали дні, коли він без їжі та води, знесилений, просто лежав на одному місці, під купиною з мохом: то непритомнів, то отямлювався.
Гук марив...
Йому ввижалися Марічка й Іванко, які трималися за руки і бігли кудись у далечінь. Поруч стояв батько Чугайстир із тіткою Нічницею та з обома вуйками. Ніхто Гука не звинувачував, усі приязно усміхалися, особливо тато. У його очах були безмежні любов і доброта.
— Тату! — витиснув зі себе з останніх сил Гук. — Тату, не йди! Забери мене до себе... Забери...
Хлопець востаннє знепритомнів...
Наші дні
— Так, треба сісти і тверезо подумати, що робити. Без паніки!
Олеся видихнула, глибоко вдихнула і ще раз видихнула. Сіла на траву.
«їсти я ще не хочу, а от без води довго не протягну».
«Треба знайти воду. Поп'ю, а тоді знову пошукаю дорогу до села. Не могла ж я аж так далеко відійти».
Вона вже спокійніше рушила на пошуки води і таки за якихось хвилин двадцять почула дзюркотіння струмка. Річкою його назвати було складно — то була тільки тоненька цівка вологи, що стікала додолу.
Дівчина майже лягла коло нього на землю і напилася води. Пила багато, через силу, бо потому води могло вже не бути.
— Так, що зробив би Беар Ґрилз? Той, що на «Дискавері» нишпорить пустелями та лісами, виживає навіть із ложкою води, й нічого йому ніколи не стається. Цікаво, чи то справді так, чи підмонтовано?
До Олесі поверталося почуття гумору. Вона заспокоїлась і вирішила, що далеко від села відійти не могла, тому найпізніше до сутінок конче має надибати цивілізацію.
— Так-от, — провадила далі: коли розмовляла вголос, ставало не так страшно. — Той Беар Ґрилз каже, що зупинятись у жодному разі не можна: тільки так натраплю на людей. Тому безперервно йтиму.
Було вже майже перед смерком, коли дівчина відчула голод, сіла перепочити і роззирнутися. Зовсім поруч біля її руки квакнула велика слизька жаба.
— О, той Беар тебе вже давно би з'їв, а мені ти така гидка, бе-е-е! — Олеся скривилася. — Навіть не можу собі уявити, щоби я їла сирою таку гидоту. Це ж іще й когось живого вбивати довелося би, бр-р-р! О, і коник-стрибунець тут! І тебе їдять, друже. Фу-у-у!
Таку ідею — з'їсти когось — відкинула відразу, а щоби перестало смоктати під шлунком, вирішила їсти ягоди. На щастя, на ту пору їх було в лісі донесхочу. Дівчина набрала повні долоні чорниць, малини та брусниці, яку гуцули називають ґоґодзи. Напихала собі ягід повний рот, трохи пережовувала, трохи ковтала цілими. Так сподівалася ще й поповнити вологу в організмі, бо хтозна-коли наступного разу натрапить на воду. За кілька кроків око виловило зі зелено-коричневого лісового покриву цятки грибів. Вона розглянулася, позаглядала під смереки, у купини з мохом. Білих грибів не було — тільки лисички та сироїжки. Від лисичок відмовилася відразу, бо їх треба довго варити чи смажити, а сирими їсти їх не можна, — це вона добре знала. Тато не раз, коли ще була дитиною, брав її в ліс на гриби. У них удома взагалі був культ грибів: батьки знаються на всіх видах, сушать їх, маринують, морозять на зиму і бодай раз на тиждень у них страва з грибів. Білі траплялися рідко, тому найчастіше в них на столі стоять і поширюють по цілій квартирі насичений запах лисички, пшеничники та дубовики. А коли збирали гриби в лісі, тато розпалював багаття, виламував палички з дерева і нанизував на них сироїжки. Олеся підставляла їх до вогню, вони смачно шкварчали і пускали сік. За кілька хвилин гриби темніли — і вважалося, що їх уже можна їсти. Сироїжки трішки солили і ласували ними. Олеся пам'ятає, якими божественно смачними здавалися їй такі сироїжки з димком: нічого кращого вигадати було годі.