Вона лише проковтнула слину від кулінарного спогаду. Зірвала сироїжку — сіру, бо червона дуже пекуча. Покрутила в руках. Знала, що сирою їсти її не можна — всупереч хибному стереотипу через її назву. Сироїжка — бо вона не потребує довгого відварювання, а не тому що її можна споживати сирою. Вирішила таки взяти її зі собою — про всяк випадок.
Намагалась іти лише вниз, адже село — в долині.
Та жодного натяку на оселі чи бодай на якийсь людський слід не було.
Спустилися сутінки...
«Ну все. Того я боялася найбільше. Ніколи в житті я ще не залишалась уночі в лісі, до того ж сама. Боже, як страшно... І холодно... Треба розпалити вогонь, але як його, в біса, зробити?»
Вона роззирнулась. У лісі завжди повно хмизу, поламаних гілок, шишок. Вони добре горять — потрібна лишень іскра. Олеся постягала на одну купу все, що могло спалахнути. Вибрала дрібну висохлу хвою, пересвідчилася, що вона не волога.
«Тепер потрібно іскру. Та де її взяти? Що там робив той Ґрилз?»
Дівчина знайшла два камінці, черкнула одним об другий, ще раз і ще раз. Та де там! То ж не кремінь.
Потому згадала, що ведучий шоу про виживання видобуває іскру, тручи дві гілки. Олеся поклала один патик на землю, другий встромила перпендикулярно у природну заглибину в горизонтальній палиці. Вертикальну гілку почала вертіти в долонях — швидко-швидко, щоби на місці дотику двох патиків піднялася температура і з'явився жар. Крутила і так, і сяк, мало шкіри не стерла:
— Як тому сучому синові у тєлєку це вдається, га? Ну як?!! Брехло ти!
У розпачі відкинула від себе палиці. Безсило гепнулася на траву. Хотіла стриматися, та вже не могла. Уперше за той час, відколи загубилася, вона заплакала. Як дитина. Хлипала, ридала вголос, витирала сльози, заспокоювалась. Але тільки на мить, після чого очі знову зволожувалися...
Тим часом ліс ворожо почорнів...
Кожен звук видавався гучнішим, аніж удень. Олеся боязко прислухалася: заскрипіло дерево, тріснув хмиз десь зовсім поруч, ніби хтось на нього наступив. Вона підскочила зі страху. Вдивилась у темінь, але нічого не побачила. Добре, що місяць уповні: хоч щось можна розгледіти. Над головою запугукала сова. Десь іздалеку долинуло завивання чи собаки, чи вовка. Смереки похитнулися від вітру. Вони виглядали, наче страшні велетенські постаті, які сунули просто на неї.
Вона заплющила очі...
Ця тиша, пронизлива тиша... Наповнена звуками, та все-таки тиша... Вона прошиває жахом наскрізь...
Олеся підібгала ноги під себе, скрутилася калачиком: починала добряче мерзнути.
Нагадала, що тут трапляються змії.
Скочила на рівні ноги.
«Що ж робити? Де пересидіти страшну ніч?»
Закинула голову догори. Навколо височіли тільки смереки, а від них жодного порятунку. Вона боязко ступила кількадесят кроків у темряві. Раптом побачила, що Місяць кинув відблиск на білий стовбур дерева. Пішла до нього. Виявилося, що то — береза, стара і крислата. Гілки здавалися делікатними, та Олеся вирішила спробувати залізти на дерево.
Спочатку їй це не вдавалося, бо на гладкому стовбурі гілки починалися десь аж на рівні двох метрів над землею. Та дівчину гнав страх, і вона використовувала максимум своїх можливостей. Олеся підскочила, вхопилась обома руками за нижню гілку, розхиталася, хитнулася ще раз і ще — й зачепилася ногами за сусідню гілляку. Перенесла вагу тіла у бік ніг. Зіп'ялася. Встала. Роззирнулася. Побачила, що трохи вище три гілки утворюють щось на кшталт сідла. Спробувала долізти туди. І їй це вдалося. Всілася. Сперлася спиною об стовбур. Ніби зручно. Принаймні могла бути спокійна, що до неї не добереться вовк чи змія.
Та страх нікуди не подівся. Тепер вона не могла рухатись. І заснути теж не могла — навіть попри виснаження: боялась упасти і щохвилини прислухалася до звуків.
Кілька разів їй здавалося, що щось рухається над нею, але то були тільки розмови листя з вітром. Часом вона бачила якийсь порух унизу під деревом, ніби ворушилося щось темне. Може, то був їжак чи миша, а може, розбурхана уява малювала силуети, яких не було.
Олеся весь той час думала про Ярему. Про те, де він зараз, чи шукає її, чи образився, чи згадав про неї. Про те, яка вона була дурна, що пішла в гори при першій проблемі. Про те, що ризикнула стосунками — найкращими з тих, які в неї будь-коли були, і з найкращою людиною з усіх, кого знала.
Вона й не здогадувалася, що в той час Ярема оббігав усі навколишні гори, підняв на ноги місцевих мешканців, зателефонував до рятувальників, викликав поліцію. Картав себе, що відпустив її саму, лютував на себе за те безглузде непорозуміння. Йому було страшно за неї. Вона ж зовсім безпорадна в лісі. Олеся — велика дитина, котра ще ніколи не переживала такого екстриму. У жодні табори в дитинстві не їздила, одиначка в сім'ї, завжди була під опікою. Як вона там виживе: безпомічна, сам на сам із безжальною природою?!!
Прадавні часи
Спочатку він відчув, що живий. Поворушив долонями, пальцями, ногами, хотів ковтнути слину, та заболіли горло й уся середина. Повіки важким тягарем прикривали очі. Спробував розплющити очі. З першого разу не вдалося. Тоді ввімкнулись органи відчуттів: шкірою він уже не відчував холоду — навпаки, був у теплі. Нюхом уловив запах якогось трав'яного відвару. Руки намацали, що він укритий чимось приємним і теплим.
Нарешті Гук спромігся розплющити очі. Він побачив над собою не голе небо, а стелю — дерев'яну стелю, вочевидь, сільської хати.
Доклав великих зусиль, аби повернути голову праворуч. Роззирнувся. То і справді була дерев'яна хатина, обставлена звичайними меблями: стіл, намисник, у кутку — піч, а над нею — ціла вервиця із в'язок сушених трав.
У кімнаті було темно. Єдине світло визирало з печі, й воно тьмяно освітлювало постать, яка стояла спиною до Гука. То була жінка, струнка й худорлява. Вона поволі помішувала ложкою якийсь відвар і стиха наспівувала невідому мелодію.
— Де я? — не впізнав свого голосу Гук.
— А, ти вже отямився? Це добре! — жінка повернулася до нього.
Була вбрана у білу льняну сорочку, підперезана помаранчевою крайкою. Мала темне волосся й, очевидно, такі самі чорні очі. Була молода — років двадцять п'ять, не більше. Неспішно підійшла до Тукового ліжка.
— Де я? — знову запитав Гук.
— Не бійся: ще на цьому світі. Не вмер, хоч і дуже намагався.
— Що сталося?
— Я знайшла тебе в лісі. Лежав ні живий ні мертвий. Цілий побитий, потовчений, закривавлений і висохлий, наче голодував із тиждень-два. Та воду, певно, пив, інакше стільки не протягнув би. То хто ти, хлопче?
— Гук.
— Просто Гук?
— Гук, син Чугайстра... Вбивця.., — глухо мовив.
Він думав, що після цих слів дівчина зі страху втече, проте брехати не хотів. Та, що його врятувала, має право знати, кого пригріла у своїй хаті.