За переказами, це сталося на храмове свято. Колись у Криворівні було два празники: на Положення Ризи Пресвятої Богородиці й на Різдво Богородиці. Так-от, убивство сталося на Різдво Богородиці, й після тієї трагедії люди відмовилися святкувати празник цього дня. Відтоді залишилось одне храмове свято...
— Ого! Я ніколи би не подумала, що все описане — правда.
— Розумієте, легенди на голому місці не народжуються. Мусять бути прототипи, чи має статися щось нетипове — те, що зворохобить народ і збурить уяву, щоби далі додумати собі нявок, чугайстрів і «тих, що в скалі сидять», — усміхнувся отець Василь.
— То ви вважаєте, що міфічна частина твору — це вигадки? — обережно запитала Олеся.
— Це — елемент фольклору. Кожен народ віддавна обожнював сили природи, бо не міг їх пояснити. Але відколи ми дізналися про Єдиного Бога, усі питання відпали, — ми тепер знаємо, хто це створив і тримає все в гармонії.
— Мудрі слова, отче, — відповіла Олеся. — Дякую вам за розмову. З вашого дозволу, ми використаємо інтерв'ю з вами в нашій програмі.
— Звичайно, буду тішитися, якщо те, що я наговорив, вам знадобиться. До зустрічі!
Телевізійники склали техніку і вийшли з церковного подвір'я.
— Дуже мене здивувало, коли ти спитала отця про міфологічних персонажів повісті, — несподівано озвався Андрій.
— Нічого дивного: мені стало цікаво, та і професія в мене така — розпитувати, — викрутилась Олеся. — Хіба в цьому є щось незвичне?
— Та ні, просто нині не кожен може бодай допустити, що світ духів навіть теоретично існує.
— А ти думаєш, що він таки існує? — тепер запитав уже Ярема.
— У загадку завжди вірити приємніше, ніж у реальний світ, хіба ні, Олесю? — Андрій «перевів стрілки» у бік дівчини.
— Мабуть, так, — погодилася.
— Слухайте, друзі, а ходімо нині ще до мене в гості, — несподівано запропонував Андрій.
— Іншим разом, — безбарвно відповів Ярема.
— Іншого разу може й не бути. Я наполягаю! — Андрій не дав Олесі навіть пари з уст пустити.
Але вона не була би собою, якби дозволила комусь вирішувати щось за себе, — надто вперта:
Е, ні, хлопче, ми втомилися, багато було роботи, тому мусимо відпочити. Дуже дякую, але таки іншим разом, — твердо мовила Олеся й відчула на собі вдоволений погляд колеги.
— Ловлю тебе на слові: ти мені пообіцяла ще зустрітися, — не давав задньої Андрій.
Обов'язково, — офіційно відповіла Олеся.
Коли львів'яни нарешті попрощалися з Андрієм і відійшли від нього, Ярема видихнув:
— Який напряжний тип!
— А мені він здався милим, тільки зі своєю наполегливістю переборщив.
— То на тебе так впливають довгі вії та гора м'язів. Щось у ньому є таке неприємне — не можу пояснити.
— Та він нормальний, Яремо, не прискіпуйся до людини.
— Усе, забули, інакше він зіпсує нам вечір, а я маю намір іще полазити по горах.
— Ти ж був ніби втомлений?
— А ліс якраз забирає втому. Ото зараз проведу тебе до хати, а сам піду полажу.
— Підеш сам? Та ж скоро буде смеркати! — здивувалась Олеся.
— За мене не хвилюйся: я ж пластун. Ліс — то моя стихія.
«Цього хлопця мені ніколи не зрозуміти», — подумала дівчина.
Як і обіцяв, Ярема відвів Олесю до хати, віддав у дбайливі руки вуйка Любка, а сам подався в ліс, аби по-справжньому набутись у Карпатах.
Прадавні часи
Розділ 1
Він не знав, до якого світу належить і ким є насправді.
А сталось усе тоді, коли ще світ людей і духів, які потому стали міфологічними, був одним цілим. Ніхто нікого не лякався, при зустрічі віталися, люди кликали духів на весілля, на хрестини, на похорон. А ті не робили нічого лихого, — навпаки, чим могли, тим ставали у пригоді. Була тільки одна Бісиця, яка не визнавала правил неподільного світу, трималась осторонь і чомусь плекала в собі лють на цілий світ. З вигляду була схожа і на людину, і на пантеру водночас, пересувалася трохи на двох, трохи на чотирьох чи то ногах, чи лапах. Очі відблискували червоним полум'ям, а зігнилі зуби довершували її огидний образ.
Коли в Марії Палійчукової почалися перейми, до хати прийшла повитуха. Довго сиділа біля жінки, як могла, помагала, але яка то поміч від звичайної селянки в хатніх умовах? Важко давалися пологи, втомились і породілля, і повитуха, тому коли почули плач здорового хлопчика, то так зраділи, що не відразу повитуха нагадала, що має засвітити свічку та обкурити хату ладаном. Так віддавна робили гуцули, щоби найперше закликати до хати Ангела, який має захистити ще не хрещену дитину перед нечистю.
Та цього разу сталось інакше.
Поки повитуха шукала на столі воскову освячену свічку, до хати блискавкою влетіла Бісиця і миттю вхопила хлопчика, обмінявши на іншого — чи то свого, чи теж украденого, людського, — того так ніхто й не дізнався. Візиту непроханої гості в хаті не помітили, та й чи можливо було би звернути увагу на вітер, що здійнявся в господі? То міг бути звичайний протяг.
Марія прийняла дитину за свою, охрестила Іваном і тільки час від часу дивувалася, що з хлопчиною щось не те: часто плаче, дивиться на неї дорослими очима. Тоді й запідозрила, що то Обмінник. Але нікому не казала, — навіщо псувати малому долю?
Тим часом інший хлопчик Обмінник потрапив до духів.
Бісиця, щойно вихопивши його з колиски, чимдуж полетіла, щоби занести малого до свого додому. Вона не зважала на колючі гілки, які ляскали їй обличчя, обдерла ноги об гостре каміння, — темпу не збавляла, бо добре знала, що в лісі її можуть перестріти.
У надії сховатися з немовлям і віддихатися Бісиця забігла в непролазні хащі — там, де вже не ступає людська нога, ген-ген далеко від Криворівні, аж майже під горою Піп Іван. Але раптом перед нею постав високий лісовий дух, порослий волоссям від голови до ніг. То був Чугайстир.
— Де несеш людську дитину? — заволав гучним, як грім, голосом.
— Відійди з дороги, — я не в гуморі бавитися, — засичала Бісиця.
— Віддай дитину!
— Відійди, кажу, бо нашлю на тебе Мару, — пригрозила вона.
— Не боюся твоєї Мари. Нявок роздирав — роздеру й тебе, і вже не будеш робити шкоди, — ще голосніше заревів Чугайстир і потужним ударом однієї руки вибив із рук нечистої хлоп'ятко, а другою рукою підхопив живий згорточок.
Бісиця кинулась у стрибку, з пластикою, не гіршою, ніж у пантери. Одним рухом вона перескочила метрів три-чотири й учепилася кігтями рук і ніг у Чугайстра — якраз у долоню, якою він притискав до себе людську дитину. Він завив, бо гострі кігті вп'ялися йому глибоко у шкіру й у м'язи руки. Та іншою, вільною, рукою він схопив нечисть за горлянку.
— Арідник тобі помститься за мене, — прошипіла вона, спазматично метляючи ногами в повітрі.
— Він тільки на словах тобі брат, а насправді йому байдуже і до тебе, і до всіх інших. Для Арідника існує тільки він сам! — гаркнув Чугайстир.
— Ти його не боїшся? — люто вишкірилася Бісиця, і цей оскал прогнилих зубів був справді огидний.