— Не розумію...
— Кров кожного з нас тече в наших нащадках і родичах. Кровний переступ можна виправити на тій самій крові. Тепер розумієш?
Гук ошелешено сів на лаву й підвів очі. У них зажевріла надія:
— Точно! Мені треба знайти родичів...
— Так, родичів твоєї жертви. І виправити все!
— А як виправити?
— Тобі підкаже серце!
Хлопець зірвався з місця, почав хапати свій одяг, узувати чоботи, бо, крім них, інших речей і не мав.
— Ти здурів? Що ти робиш? — вхопила його за руку Анна.
— Іду їх шукати!
— Куди? Ти бачив, що за вікном біло? Зима щойно залютувала, ще щонайменше три місяці будуть хурделиці та замети. Далеко ти не зайдеш — замерзнеш у першу-ліпшу хуртовину!!!
Хлопець зупинився. Визирнув у вікно. Там і справді завивав вітер, погрожуючи наробити біди, особливо подорожнім. Гук опустив руки. Мовчав.
Нарешті за кілька хвилин сказав:
— Ти ж розумієш, що я не зможу залишитися з тобою назавжди.
— Ти мене не кохаєш — я знаю. А я і не випрошую любові. Пропоную тобі тільки залишитися до весни, а далі, коли буде безпечно, підеш собі на всі чотири сторони.
— Ти впевнена?
— Так...
І він залишився. Принаймні до весни.
Однієї зимової ночі в їхні двері постукали.
— Хто то може бути? — Гук підвівся. — Я відчиню.
— Ні, залишайся тут! Я зараз повернуся, — наказовим тоном гукнула Анна і спритно зіскочила з ліжка.
— То може бути небезпечно! Дай я відчиню!
— Я сказала: залишайся тут! Це тільки мій клопіт!
Анна вибігла в сіни, накинула на себе кожух і вискочила за двері. Гук визирнув у вікно. Біля воріт видніли дві постаті: її та ще когось — очевидно, чоловіка. Він був вищий за неї й одягнутий у все чорне. Вони розмовляли. Гук так і не дізнався, що йшлося про нього.
— Віддай нам його, Гандзю! — загрозливо гаркнув чоловік.
— Не віддам. Можеш так і переказати своєму панові.
— Навіщо він тобі? Тільки зайвого клопоту тобі завдає. Подумай добре: тобі ні до чого псувати собі стосунки з моїм паном. Він тобі ще в житті поможе.
— Я сама по собі. Він мені ні до чого, — зашипіла Анна.
— Ой, не зарікайся. Не забувай, від кого в тебе сила.
— Та вже ж не від нього, а від природи. А ти, Босий, так і бігатимеш ціле життя посіпакою тієї нечисті? Боїшся, по очах бачу, що боїшся, — вона зневажливо зиркнула йому в очі, а він опустив їх додолу.
— А хоч би й так? Ти розумієш, що тепер, після витівки твого годованця, все змінилося. Твій шмаркач поміг моєму панові, сам того не усвідомлюючи, зробив послугу, про яку можна лише мріяти.
— Я би на місці твого пана не сподівалася на повну владу.
— Помиляєшся, дорогенька, помиляєшся. Залишилося ще зовсім мало до того дня. І якщо ти нам допоможеш, він у боргу не залишиться, розумієш?
— Розумію, та не хочу і пальцем об палець ударити для твоєї нечисті.
— То не віддаси його? — перепитав Босий.
— Не віддам!
— Тоді ми завершимо почате і без нього.
— Щастя-здоров'я, але без моєї участі!
— Дурна ти, дівко, — не знаєш, від чого відмовляєшся.
— Якраз я знаю, від чого відмовляюся, і дуже з того тішуся.
— Якщо передумаєш — знаєш, де нас знайти. Бувай здорова!
Босий крутонувся і зник у білій завірюсі.
Гукові Анна нічого не пояснила, а поглядом застерегла від будь-яких запитань.
Розділ 2
— Шановне товариство, нині почну я, бо нашого верховного вже нема! — Арідник театрально опустив голову, та навіть не намагався приховати задоволеної широкої посмішки на обличчі.
Утім, вона була радше схожа на зміїний вишкір, аніж на людську усмішку, що це й не дивно, бо ж Арідник — ніяка не людина.
Зловісна тиша запала у просторій печері. То було величезне приміщення, куди світло потрапляло хіба що крізь вхід і через дрібні дірки у стелі. Промені пучками пробивали камінь і ледь освітлювали круглий стіл велетенських розмірів. Навколо нього розсілися десятки духів і людей. Такі зібрання були нечасті, проте регулярні. Лише тут вирішували долю світу.
Найбільше крісло біля стола залишалося порожнє. Зате над ним стояв темноволосий чоловік зі зміїною посмішкою. Арідник тримав праву руку на спинці найбільшого стільця.
— Мене зараз знудить від нього! — шепнула Нічниця братові Перевиднику, який сидів ліворуч від неї.
Поруч із ним своє місце зайняв інший їхній брат — Щезник.
— Паскуда, якої світ не бачив! — процідив крізь зуби Перевидник.
Арідник кинув на них нищівний погляд, — звісно ж, він усе почув. Гукова родина добре знала про те, але навіть не намагалася приховати своєї зневаги. Перевидник утупив очі в Арідника, той теж не відводив погляду. Кожен був налаштований рішуче.
— Так-от, ви, певно, собі думаєте, чого ви тут? — таки відвів очі Арідник від Перевидника, щоби звернутися до товариства. — Бо ж іще не настала пора скликати Верховний Собор. Я вас зібрав позачергово через витівку одного всім нам відомого шмаркача.
Поміж членами Собору прокотився шепіт.
— Я не думаю, що він і надалі небезпечний для світу, — озвався Блуд, підстаркуватий дух у довгих сірих шатах.
— Він уже накоїв усе, що міг! — підвелася з місця висока темноволоса жінка Мара. — Світ не кожного дня розколюють, мій любий Блуде!
— Не смій називати мене любим! — і собі скочив на рівні ноги Блуд.
А тоді гаркнув іще гучніше:
— Маєш кого любувати, «дорогенька»!!! — він багатозначно подивився у бік Арідника.
— Так чи сяк, а справу зроблено, — відгиркнула Мара. — Треба щось діяти, щоб урятувати світ.
— Це, може, ти та, яка найбільше побивається за долею світу? — саркастично кинув Блуд.
— Тому я вас і покликав, — незворушно мовив Арідник. — Наслідком дурної витівки стало те, що ми втратили нашого верховного очільника. Той, Що Є зник назавжди. Він, кажучи простими словами, загинув.
— Брехня! Підла брехня! — крикнув Перевидник. — Якби він загинув, світу вже не було би!
— Ти занадто перебільшуєш його значення для Всесвіту! — Арідник спокійно барабанив по спинці верховного крісла і розглядав свої брудні довгі нігті. — Можемо цілком повноцінно існувати й без нього.
— Ти відаєш, шо не можемо! — долинув старечий голос із дальнього стільця.
У розшитому кабаті, з барткою за чересом, підвівся дідусь і поправив перекошені окуляри. То був мольфар Нечай.
— Озвалася людина, ви погляньте! — засміявся Арідник. — Людині ніхто слова не давав, тут духи радяться!
— Замовкни, Аріднику, — загрозливо буркнув Щезник. — Ти добре знаєш, що Собор започатковували як найвищий орган і для людей, і для духів. І всіх тут має бути порівно. А вже висловлюватися має право кожний.
— То вигадав Той, Що Є. Він помилився. Тому і заплатив за цю помилку життям, — махнув рукою Арідник. — Хочете заперечити? Га? Ну, де ви, сміливці? Де нині ваш Той, Що Є? Га?
Арідник рушив із місця до Нечая. За кілька кроків опинився біля старого. На зріст Арідник був майже вдвічі вищий за мольфара. Той, згорблений від старості, а не від покори, продовжував стояти.
— Моє право — бути тут. Так само єк і градобура, єк і байбірника, єк і планетника, єк і баїльника. Ми всі, непрості, тут! І прості люди теж тут. Бо так захотів купу тисяч років тому Той, Що Є.
— У тому й печаль, що Того, Що Є вже нема. А Собор мусить діяти, як ви й самі кажете, — нахилився над мольфаром Арідник. — Тому пропоную нині обрати нового верховного.
— То, певно, тобі, погань, кортить ним стати? — гаркнув Перевидник.
— Як уже вирішить чесне товариство, — вдавано покірно опустив голову Арідник.
— Хіба вб'єш кожного з нас — тоді станеш верховним! — не втрималася Нічниця.
— Може, й уб'ю, якщо так буде найліпше для світу людей і духів!
— Не прикривайся благими намірами! — крикнув низьким хрипким голосом Щезник. — За тебе не голосуватимуть!