— Побачимо, старий душе, побачимо!
— Навіть якби всі як один проголосували за тебе, все одно забракло б одного голосу, — мовив Блуд.
Він підвівся й підійшов до Тукової родини. Минув Нічницю, Щезника, Перевидника і зупинився біля порожнього крісла.
— Чугайстрове місце нині не зайняте! Собор — неповний, і верховного не може вибирати, якщо нема бодай одного його члена. Ти, Аріднику, добре знаєш про це. Чугайстра вже немає з нами. Не шкірся, Нявко: знайдеться на тебе інший переслідувач.
Блуд повернув голову до вродливої дівчини, а за мить знову звернув свої слова до Арідника:
— Так-от, про що то я говорив? Ага! Чугайстра нема. За законом, місце має зайняти його спадкоємець. Усі ми знаємо, що ним є Гук — той, який розполовинив світ і — на ваш погляд — є порожнім місцем, не вартим життя. Але насправді якраз навпаки, шановні! Саме від нього тепер і залежать усі наші життя. Бо навіть якщо Арідник тортурами змусить нас проголосувати за нього, Гука тут немає.
— Дайте мені час до весни — і я його приведу! — визирнув із-за Арідникової спини приземкуватий Босий. — Та відьма довго не зможе втримувати його в колі замовлянь. Настане час — і він таки втече звідти, а там уже на нього чекатиму я.
Нічниця тривожно перезирнулася зі Щезником і з Перевидником. Останній скочив з місця й у стрибку перекинувся на вовка. Вишкірив ікла і загарчав на Босого. Той налякано знову сховався за спину Арідника.
— Тільки спробуй зачепити малого! — захрипів Щезник, ставши пліч-о-пліч з братом.
— Бо що? Що ти мені зробиш? — закрокував до них Арідник.
— Бо ми тобі не дозволимо! — підступила до братів Нічниця.
— А вас ніхто не питатиме! Я стану верховним — і тоді ваші права різко скоротяться, якщо взагалі не зникнуть.
Перевидник загарчав іще лютіше, з його пащі стікала слина, а сам він, широко ступаючи лапами, важко закрокував до Арідника. Мить — і стрибнув у його бік. Арідник і собі кинувся на нього. У такому самому стрибку випростав праву руку і з розмаху встромив її аж по лікоть під шкіру вовкулаці. Усе сталося блискавично.
Перевидник страхітливо завив. Арідник рвонув свою долоню до себе. Ще одна мить — і в його руках уже стікало кров'ю серце вовкулаки. Перевидник мертвим упав на землю.
— Комусь іще довести, що для мене нема обмежень? — крикнув Арідник, переможно піднявши вгору руку зі серцем.
— Перевиднику! — страхітливим голосом скрикнула Нічниця і кинулася до брата. — Ні-і-і-і!!! — вона безсило впала на нього й заридала.
Поволі Перевидник набував людської подоби... Його сутність була саме така, а вовком він ставав лише час до часу. Тіло востаннє повернулося до свого природного стану...
Щезник важко опустився на коліна біля брата. Схилив голову. Заплющив очі.
Усі члени Собору нажахано мовчали.
Лишень Арідник повернувся спиною до великого стола, люто, але вдоволено кинув погляд на мертве тіло духа і просто зник.
Розділ З
Цілу зиму Гук помагав Анні при господарці. Рубав у лісі дрова, возив на санях їх у двір, складав, розпалював вогнище, а за кілька днів знову мав іти до лісу. Анна лише застерігала, щоби він не виходив за межі «її» лісу — того, що оточував її хату. Нічого не пояснювала — просила тільки вірити їй на слово. І він вірив.
Хатньої роботи не було багато, бо ні корови, ні коней, ані навіть курей господиня не тримала. Був лише невеликий город, та й той в останні місяці стояв застелений білою ковдрою — відпочивав. Анна весь час проводила в хаті. Або їсти варила, або свої настоянки робила, перетирала інгредієнти, кип'ятила, додавала, віднімала, докидала, запарювала, заварювала, примовляла. У такі моменти Гук намагався не розмовляти з нею: вона б усе одно не відповіла. Її цілковито поглинала робота, до того ж і від природи жінка була небагатослівна.
Як зблиснуло сонце і почав танути сніг, Гук дедалі частіше задивлявся у вікно: подумки був уже не тут.
— Мушу вже йти, Анно. Відпусти мене.
— Ти тут не з моєї волі, а зі своєї. Ти ніколи не був в'язнем, і можеш іти коли й куди хочеш, — але з глуздом.
— Ти обіцяла навесні мене відпустити. Довше я тут не зможу залишитися, — вибач...
Анна подивилася на нього якимось чужим довгим поглядом. Нарешті мовила:
— Гаразд. Хочеш — іди. Тільки дай мені кілька днів. Маю приготувати дещо до твоєї мандрівки.
— Стільки загадок. Може, розкажеш хоча би наприкінці нашого, ну... співжиття?
— Не моя то таємниця — не мені й розказувати.
Анна так само, як на початку зими, нічого не пояснюючи, накинула на себе кожух і вийшла з хати. У вікні він побачив, як її постать заходить у ліс і там губиться між деревами.
Її не було цілу добу. Гук місця собі не знаходив, боявся, що з нею трапилося щось недобре. Знав, які небезпечні зараз часи для непростих — тих, котрі одночасно по обидва боки: людей і духів. Сам був такий. Хлопець шукав її в лісі, та за межі, як вона і просила, не виходив.
Коли наблизився вечір, рипнули двері. Гук зіскочив зі стільця й підбіг до Анни. Вона виглядала невиспана, змучена, вочевидь, очей цієї ночі не стулила.
— Як ти? Де так довго була?
— Влаштовувала твій відхід.
— І знову не буде жодного пояснення?
— Так. Готуйся. Завтра вранці підеш.
— Чому саме завтра, і чому вранці?
— Бо так я сказала. Ясно?
— Так, пані, — усміхнувся Гук.
Хлопець обняв Анну. Вона залишалася незворушною, лише сухо й собі обіймала Гука. Він її поцілував.
— Дякую за все, що ти для мене зробила, — прошепотів Гук. — Чужого, незнайомого прийняла, нічого не питала, не вчила, як жити, нічого не вимагала натомість.
— Бо я не мала бажання відкриватись. І тобі за це дякую.
— Вибач, що не зміг... — він затнув ся.
— Покохати? — закінчила за нього. — Не біда. Ти ж мене попередив іще тоді. Не приховуватиму: я мала надію, що ти передумаєш, може, звикнеш до мене, чи якось так. Але звикнути — то для тебе замало.
— Ти могла би привернути мене зіллям. Я трохи теж непростий, — здалека, проте знаю, як діють твої трави. Навіть бачив, як одного разу ти зварила потрібний склад. Він був для мене. Чому не зробила того?
Вона сумно усміхнулася, поклала долоню в миску з подрібненими травами, зачерпнула їх жменею і висипала назад.
— Навіщо мені ти, якщо це проти твоєї волі? Не я твоя доля.
— Та не буде в мене долі!
— Ще зустрінеш.
Наступного ранку Гук умився, вбрав свій єдиний одяг. Удвох із Анною поснідали.
— Тобі час іти, — мовила Анна.
Обняла хлопця, та не цілувала: вирішила, що немає жодного сенсу, бо прощаються ж назавжди.
— Дякую! — уже біля воріт зупинився і гукнув напівдух. — За все...
Він пішов у бік лісу. Крокував швидко й упевнено. Ще мить — і він зник із Анниних очей.
Гук ніколи не дізнався, що трапилося за його спиною.
До Анниної хати жваво наближався Босий.
— Моя дорогенька, я знав, що ти передумаєш!
— Та ж не дурна і не ворог собі, — підморгнула дівчина.
— Він ні про що не здогадується?
— Звісно ж, ні. Я йому так очі замилила, що він жив у благому невіданні.
— Добре, дорогенька, дуже добре, — прицмокнув Босий і обняв дівчину за плечі.
— Давай уже його! — долинув із-за її спини голос духа зі зміїним виразом обличчя.
— О, серйозний гурт зібрався! — вигукнула Анна. — І ти тут? Але хто би сумнівався: на важливі справи ходить сам пан.
— Ну досить, твої кпини мені байдужі. Показуй, куди йти!
— А он туди, оберніться позад себе, — махнула рукою Анна у бік лісу.
Обидва духи повернули голови в напрямку, куди вказала дівчина. Звідти на них налетів шалений удар енергії. Він збив із ніг Арідника та Босого. На узліссі стояли півколом Нічниця, Щезник, Блуд, градобур, баїльник, мольфар Нечай, планетник, байбірник і ще з десяток духів і непростих. Вони затуляли ліс, куди пішов Гук. Руки тримали піднятими вгору, а з долонь, повернутих у бік ворога, струмували потоки енергії, невидимі, як вихор. Людське око бачило тільки спотворення зображення в тому місці, де пролітала енергія, — прозорі завихрення повітря. Вони вистрілювали раз у раз, поціляючи в духів, котрі збунтувались. Анна приєдналася до друзів, і собі випустивши з обох долонь потужні заряди.