Арідник і Босий звивалися під ударами, які влучали в них і відкидали їх на багато метрів назад. Нечисть вила і корчилася. Члени Собору не відступали, не опускали рук, віддаючи всі свої сили, хоча знали, що такий викид власної внутрішньої потуги може коштувати їм життя.
— Зрадниця клята! — скреготав зубами Арідник у бік Анни, яка безжально і з незворушним обличчям пекла його зсередини.
Босий, рятуючи власну шкуру, вихопився з потоків енергії й побіг у бік лісу, протилежний до того, куди пішов Гук.
Але швидшим за нього виявився Щезник. Він різким ударом збив Босого з ніг, поваливши на землю. Тоді схилився над ним.
— Не поможе тобі твій пан! — прохрипів старий дух. — Не потрібний ти йому вже. Він тебе використав і викинув. Не трусися: не вб'ю тебе. Ти багато знаєш і поможеш нам.
— Ніколи!
— Не зарікайся, Арідникова погань!
У той момент із-за хати, куди встиг забігти і сховатись Арідник, несподівано вилетів згусток енергії, який поцілив просто Босому в серце. Той завив і завмер назавжди.
— Жодних таємниць вам не дістанеться! — заревів Арідник. — Я ще можу сам замести сліди. Відімщу. Настане час, і я помщусь. Я чекати можу довго!..
Поранений Арідник стікав кров'ю. Він притулився спиною до стіни хати. Важко дихав. Члени Собору підступали все ближче. Знесилений, він таки зібрав рештки моці в кулак, крутнувся і зник.
— Утік, зараза! — гукнув Блуд.
— Нехай тікає, — знесилено мовила Нічниця. — Ми свою справу зробили. Гук уже далеко звідси. Посіпака Босий мертвий, а інших спільників Арідник не має. Сам він утратив надто багато сил і крові, тож тепер йому знадобиться кілька століть, аби повернути собі потугу. І Гукові має вистачити часу на відновлення себе. А може, й усього навколо...
— Він зможе! — негучно сказала Анна. — Тепер він зможе.
Духи та непрості важко віддихувалися. Хто впав на землю, хто доповз до лавки і важко опустився на неї. Вони віддали всі сили. Старезний Щезник трохи відсапнувся, зайшов до Анниної комори і виніс звідти лопату. Посунув у бік лісу. Там у затінку дерев викопав яму, в якій поховав Босого.
Наші дні
Розділ 1
Її розбудили птахи, які не співали, а чомусь кричали криком. Олеся розплющила очі. Їй знадобилося трохи часу, щоб увімкнути мозок і пригадати, де вона та що трапилося напередодні. Розглянулася. Вона була в наметі, у теплі, занурена в цупкий спальник, і не відчувала голоду.
— Значить, то було не марево, — радісно подумала дівчина.
Вона підвелась і визирнула з намету. Картина так і не змінилася. Лука сидів на тому самому місці біля багаття. Тільки вже без теплої куртки, а в самих лише футболці та джинсах.
— Ви що, не лягали спати? — Олеся пригладжувала руде волосся, яке стирчало навсібіч.
Це вперше за останні дні її стурбувала думка про власну зовнішність.
— Домовмося звертатися на «ти», — чоловік підвівся й пішов їй назустріч.
— Можна і на «ти». То що?
— Спав, але тут, біля ватри, щоби тебе не компрометувати.
— Компрометувати? Припини. Перед ким? Тут ідеться про виживання, а не про гонор.
— А ти з тих, котрі що думають, те й кажуть, — радше констатував, аніж запитав Лука.
— Не бачу сенсу загортати думки в кольорові папірці. Ми запряжені в одне ярмо на найближчі дві доби, і треба якось порозумітися, щоби безпечно вибратися звідси.
— Прямолінійна. Ти мені подобаєшся, — усміхнувся чоловік.
Вона змовчала, відвернулася: не хотіла підпускати чужинця ближче. Олеся пішла до струмка, вмила обличчя, попила води. Тим часом від багаття прилинув запах чогось їстівного.
— Я зварив трохи каші. Ходи, тобі треба їсти по трішки, але часто! — гукнув Лука. — Твій шлунок іще кілька днів приходитиме в норму.
— Дякую! — Олеся взяла казанок, той, де вчора була баранина і де нині віддавала теплом гречана каша.
Вона їла вже повільніше, ніж увечері, не накидалася на страву, та шлунок усе одно колов після кожного ковтка їжі.
Коли біль ущухнув, вона подякувала і залишилася сидіти на тому самому місці. Спостерігала за своїм несподіваним супутником. Він тим часом розрізав зайця, якого, вочевидь, уполював у цих хащах. Поруч на землі лежали рушниця та великий плащ-дощовик. Лука скидався на якогось альпініста чи принаймні на людину, котра добре знається на лісі й має спорядження, необхідне для життя в ньому. Чи викликав він симпатію, чи навпаки — Олеся ніяк не могла визначити. Коли розмовляв, був привітний, але усмішка була якась не надто щира й відкрита.
— Хто ти? — просто запитала Олеся.
— Лука.
— Це я вже знаю. Але звідки ти? Ким працюєш? Що робиш у лісі?
— Почався допит? — усміхнувся він.
— Просто цікаво, з ким маю справу.
— Можеш мені довіряти і не боятися. За те, що виводжу тебе звідси, я не хотітиму жодної платні: ні грошима, ні... сексом. Ти ж цього боїшся?
Олесиною шкірою пробіг холодок, і вперше на неї війнуло страхом перед чужинцем у глухих горах.
— Ні. Але приємно таке почути, — лише і промовила вголос дівчина.
— Я не маніяк якийсь і не бандит, ясно? — трохи роздратовано сказав Лука. — Даю тобі слово, що біля мене ти будеш у безпеці. Ти мені не потрібна.
— Ясно! — таким самим тоном відповіла вона.
Та після цього змогла промовчати лише кілька секунд, а далі не стрималася:
— Що ти робиш у лісі?
— Таки треба тобі все вивідати, — вже спокійніше і з усмішкою закотив очі до неба. — Ну добре, я тут шукаю декого.
— І кого ж?
— От причіплива! Ти що в поліції працюєш?
— Ні, журналісткою.
— А-а-а-а, тоді все зрозуміло: розпитувати — твоя робота.
— Така вже я є. То кого шукаємо? Бо зараз, я так розумію, це стосується не тільки тебе, а й мене. Одне ярмо, пам'ятаєш?
— Гм, як тобі сказати? Шукаю одну людину. Не розпитуй мене нічого, — з тебе досить.
— Загадковий ти якийсь...
— А як щодо тебе, Олесю? Може, ти мені розкажеш про себе?
— Олеся. Зі Львова. Журналістка. Працюю на телевізійному каналі. Приватному. До політики і криміналу не маю стосунку. Люблю ожину, зручні кросівки, чоловіків і мандрівки. Думаю, це вичерпно.
Їй самій стало дивно з того, як різко вона говорила з незнайомцем. Колись вона була вельми ввічлива та приязна у бесіді, боялася бодай словом образити співрозмовника. Та життя змінює навіть її. Останній рік змінив...
— А що ти робила в лісі, коли загубилася?
— Посварилася де з ким. Психонула і, як остання дурепа, втекла в гори.
— Мудро, — саркастично прокоментував Лука.
— Я в курсі. Дурню впорола. Та, коли охололи емоції, було вже запізно.
— А він хоча би вартий тебе?
Олесю обпекло страхом:
— Я не казала, що то був «він». Чому ти вирішив, що я сварилася саме з «ним», а не з «нею»?
— Інтуїція.
Її шкірою знову пробіг холодок. Щоразу більше Олесю щось насторожувало в цьому чоловіку. Вона мовчала. Він — теж.
За кільканадцять хвилин хлопець порушив тишу:
— Лука. Айтішник. З Івано-Франківська. Маю пристрасть лазити по горах і видиратися на вершини. Не курю, вживаю тільки якісний алкоголь у невеликих дозах, люблю жінок і чисті шкарпетки.
Олеся засміялась у відповідь на такі зізнання:
— Вичерпно.
Вона трохи заспокоїлася. Їй здалося, що цей хлопака не такий уже й загрозливий, як видавалося раніше. Та якісь підозри у закутку її свідомості все-таки залишилися.
Розділ 2
Лука й Олеся йшли разом уже другий день. Часом робили привали, розкладали багаття, готували їсти. Здебільшого кашу, макарони чи впольованого напередодні зайця — невеличкого, та для двох досить. Чомусь ішли догори. Олеся бачила, як стежка поволі, але таки піднімалася.