— Так має бути, чи ми заблукали? — дівчина віддихалася від швидкої ходи.
— Так має бути.
— Лаконічно.
— Як і ти.
Рудоволоса роззирнулася: таки набрали висоти, бо попереду дерева маліли і виглядало на те, що от-от почне рости лелеч, а це — явна ознака того, що перевалило за півтора кілометра над рівнем моря і починається високогір'я.
Вони все піднімалися, стежка вужчала і таки завела їх поміж невисокий лелеч — гірську сосну. Тут уже відкрився широкий краєвид. Удалині темніли лисі гори, на самому чубку найближчої вершини було помітно якийсь неприродний горбок: наче прямокутний і підозріло схожий на рукотворний.
— Піп Іван? — вигукнула Олеся. — То Піп Іван із довоєнною обсерваторією? — вона знала про цю гору, та ніколи ще тут не бувала.
— Так.
— Куди ти мене ведеш? — вона позадкувала.
— Нам туди. Іншого шляху нема, — він підійшов упритул до неї.
— Брешеш! Куди ти мене ведеш?!! — крикнула Олеся.
— Так треба!
— Кому треба?
Він загородив собою стежку, що вела донизу. Олеся, не довго думаючи, різко повернула вбік. Бігла в шаленому темпі, гілки лелечу боляче били по обличчю і по руках, але вона на те не зважала. Вона мусила врятуватися! Стежка звивисто знову завертала вгору, хоч і не так стрімко, як та, з якої дівчина збігла. Вибору не було, тож помчала туди.
Лука щодуху гнався за нею. Він відставав лише на пару кроків, кілька разів уже був на відстані витягнутої руки, хапав її, та щоразу ловив тільки повітря. Їй щастило викрутитись і круто повернути в інший бік. Олеся хотіла звернути зі стежки, та густі зарості лелечу цупко сплелися гілками і не пускали чужого поміж себе. Був лишень один шлях — той, що його відвоювали у сплетеної хвої люди. Дівчина помчала туди, хоча розуміла, що Лука заганяє її догори, куди йому й було треба. Але навіщо? Навіть гадки не мала. Знала одне: нічого доброго в нього на думці немає.
Ще через кількадесят метрів низькорослі гірські сосни закінчувались і починалася відкрита місцевість — голі гори, порослі тільки низькою травою та подекуди засіяні каменюками. Олеся набирала висоти, дихання їй усе більше спирало, серце вискакувало з грудей через навантаження та безперервний біг, в очах раз у раз темніло, та її гнав уперед страх. І він не дозволяв передихнути ні хвилину. Стежка побігла ще вище, а праворуч відразу біля неї різко починалося глибоке урвище. Один неправильний крок — і порятунку не буде.
Нарешті попереду вона побачила гору каміння, схожу на химерну скульптуру у вигляді якоїсь кам'яної баби з утиснутою подовгастою головою. Таких брил було декілька, і вони вишикувались у ряд, наче велетенські голови на острові Пасхи. Певно, і розміри мали такі самі.
«Вухатий Камінь! — промайнуло в Олесиних думках. — Гора на шляху з Дземброні на Піп Іван! Я вже знаю, де я!»
Та жодної радості ця думка не принесла, бо її переслідувач не відставав, а порятунку просити було ні в кого. Єдина надія зажевріла хіба через те, що тепер вони були не у дрімучих хащах, а на популярному туристичному шляху. Рано чи пізно хтось мав їм зустрітися. Та наразі тут було безлюдно і безнадійно. Олеся мчала у бік Каменя. На що сподівалася, чому саме до нього? Цього не могла пояснити.
Раптом позаду почула голос:
— Залиш її, погань!
То був знайомий голос — найрідніший з усіх.
— Ярема! — Олеся повернулась у його бік.
Він стояв метрів за десять від неї, а посередині між ними опинився Лука. Стояв нерухомо і задоволено всміхався. Поволі підняв обидві руки й... ударив долонею об долоню. Потому ще раз і ще раз. Оплески глухо відбилися від каміння, відлущиш і, помножені, полетіли у відкритий простір.
— Браво! Ти таки повівся і прийшов! Повірив, що її й справді бачили тут місцеві. І жодних сумнівів це не викликало, ні? Не зміг допетрати, що це я тебе виманив сюди?
— Відпусти її!
— Бо що ти мені зробиш? Га?
Ярема різко підняв руку, повернув її долонею в бік Луки і жбурнув у супротивника невидимий згусток. Влучив у ціль. Лука впав і покотився у прірву.
Олеся аж заніміла. Її охопив іще більший страх, аніж тоді, коли вона сама опинилась у пастці Луки. Від нього вона принаймні чекала підступу. Проте Ярема — її Ярема — зробив щось незбагненне.
Вона позадкувала. Ярема наблизився до неї. Олеся з острахом намацала за спиною великий камінь і вискочила на його підніжжя. Ще крок вище, ще крок...
Вона стояла на скелі. Вітер скажено завивав і розхристував її сорочку, волосся та й саму її.
Думки були такі самі розхристані...
Здавалось, Олеся навіть не намагається чинити опір поривам вітру: скине її зі скелі — то й скине. Байдуже...
Навпроти неї стояв чоловік. Дивився їй просто в очі. Чогось чекав од неї.
Дівчина нарешті скрикнула:
— Чого ти хочеш? Хто ти? Ти ж навіть не людина, правда?
— Не зовсім... — почула у відповідь глухий низький голос — незнайомий голос її Яреми.
— Хто ти? — крикнула знову.
На очі наверталися сльози, які миттю висушував шалений вітер.
— Дістань свій оберіг і надягни його! — гукнув Ярема.
Лише тепер Олеся пригадала, що постійно носила в кишені джинсів знак духобор, який віддала їй в Аргентині родичка — скажена стара, котра вірила, що цей обрубок металу рятує від переслідувачів.
Тим часом із прірви непомітно виліз Лука. Дивно, та він просто став і завмер, із кривою посмішкою дивлячись у їхній бік. Не кидався на Ярему, не наздоганяв Олесю. Здавалося, він розіграв цю п'єсу і тепер, як задоволений глядач чи навіть автор, дивиться на її інсценізацію.
Дівчина боязко занурила руку в кишеню, вийняла підвіску. Метал зблиснув на сонці, пустивши зайчиків.
— Надягни його! — наказав Ярема. — Ти мусиш знати, хто є хто!
Вона послухалася. Невпевненим рухом натягнула чорну шкіряну стрічку з кованим медальйоном собі на шию. Не вірила, що це матиме бодай якісь наслідки. Ще ніколи його не надягала: чомусь боялася вбирати на себе річ від божевільної старої.
Минула тільки мить. Ярема скрикнув, упав на коліна, вхопився руками за чоло. Відтак із чималими зусиллями прибрав руки, щоб Олеся побачила.
На шкірі у нього почав ніби випалюватися знак — той самий знак духобора, що й на Олесиному медальйоні. Здавалося, він палав і зсередини вигорав у візерунок. Ярема скорчився від болю.
— Я Гук! — застогнав він. — Напівлюдина, напівдух! Обмінник!
Вона рвучко зірвала оберіг, відкинула його від себе на землю, зіскочила зі скелі.
— Обмінник — ти? — підійшла до Яреми.
— Я.
Пекельний біль минав. Хлопець розтер чоло, підвівся.
— Ти хочеш мене вбити? — тремтіла вона.
— Хочу спокутувати вбивство.
— Іншою смертю?
— Іншим життям!
— Ти переслідував мене від самого мого народження?
— Оберігав тебе від народження...
Між ними так і залишалося кілька кроків відстані. Вона не зменшувалася, бо ніхто з них не наважувався.
— Браво! Чудово розіграли виставу! Мою виставу! — нарешті втрутився Лука.
У його очах зблиснув червоний вогник, обличчя загострилось і набуло зовсім іншого вигляду: тепер він був схожий більше на змія, ніж на людину.
— Я тебе вб'ю! Помщуся за все, що ти мені заподіяв! — кинувся в його бік Ярема.
Арідник помахом однієї руки відкинув Ярему на кілька метрів, і той важко гепнув на землю.
— Ні!!! — скрикнула Олеся, обома руками затуливши обличчя.
— Тихо, мала, — зневажливо скривився Арідник. — Я ж тобі казав: ти мені не потрібна. Я не брехав. Ти лише дрібна мураха, а мені ніколи чавити чоботом мурах.
— Відпусти її. Тобі потрібен тільки я! — Ярема підвівся зі землі.
— Правильно! Мудрий хлопчина! — Арідник закрокував до Гука. — Тільки навіщо було так довго від мене втікати. Думав перехитрувати мене? Думав десь заховатися? Нема місця на Землі, де би я тебе не знайшов. Я завжди знав, де ти, і я пильно стежив за тобою. Але знаєш, гра була би не цікава, якби я тебе вхопив одразу ж після твоєї втечі від тої хвойди знахарки. Ні, не цікава. Куди цікавіше писати сценарії, і не «кіношні», не ті, які ти разом із Параджановим утілював у цих горах, — ні-і-і, життєві сценарії, реальні. І ти був добрий актор, мав головну роль, але сліпо виконував мої мізансцени. Страждав за моїм планом. Так, ідеї тобі підкидав я, проте втілював їх усе ж ти. Ти-бо мав власну волю, й убивати тебе не примушував ніхто. Скажи, складно було зіштовхнути Марічку зі скелі? Твою кохану? Твою, а водночас і не твою, а Іванову.