— За це вбивство я розплачуюся ціле життя. Я вже давно спокутував свій гріх, яким розколов світ. Через мене загинув Той, Що Є, але я спокутував, чуєш?
— Олесю, — Арідник повернувся до дівчини. — А ти знала, що спиш із убивцею твоєї прапрапрапратітки? Яка драма? Яка крута вистава? Ге? Гуку, — повернувся він до хлопця. — Думав, спокутуєш убивство, якщо отримаєш прощення від нащадка твоєї жертви? І ти в це справді вірив, безумцю?
— І нині вірю!
— А дарма! — реготнув Арідник. — Вона люта на тебе. Такий обман, такий обман, — скажи, дівко?
Олеся мовчала. Її трусило від страху та від нової нереальної правди. Вона незмигно дивилася на Ярему — чи то на Гука, — вже не знала, як його називати і хто ця рідна незнайома людина. Його очі пропікали її наскрізь. У них не було загрози — тільки туга, велика та безмірна.
— Кульмінація прекрасна, я вважаю! — сказав Арідник, походжаючи то в один, то у другий бік між Гуком і Олесею. — Але на нас іще чекає фінал. Зрештою, те, заради чого і було розіграно цілу цю комедію. Ой, даруйте, трагедію. До речі, тобі вже сказали, Обміннику, що я вирвав серце твоєму любому вуйкові Перевиднику?
Ярема змінився на обличчі, його очі запалали.
— Бачу, що ні, не переказали.
Гук щосили жбурнув в Арідника згустком невидимої сили. Дух відскочив убік, Ярема вдарив іще раз, цього разу зачепивши плече супротивника. Ще раз. І ще. Арідника відкинуло на кілька метрів, але він усе-таки втримав рівновагу і залишився на ногах. У відповідь шпурнув свій згусток, але зла, невидимого та потужного. Ярема впав навзнак.
Злий дух поволі наблизився до нього, наступив чоботом йому на груди.
— Ні! — Олеся кинулася до них.
— Не наближайся! — Арідник рукою на відстані стримав її, й дівчина вперлась у невидимий бар'єр.
— А тепер — фінал! — звернувся Арідник цього разу до Гука. — Ти підеш зі мною на Собор, займеш місце свого батька-невдахи, котрого ти власноруч випхав на той світ, і проголосуєш за мене як за Верховного. А не зробиш цього, то з твоєї вини на той світ піде ще одна з роду Гутенюків! Ясно? — прошипів злий дух.
— Не роби того, що він просить! — раптом крикнула Олеся. — То щось лихе. Не роби! Убий мене, забери життя в мене!
— Опа-а-а, трагедія розігрується вже навіть не за моїм сценарієм, але так іще краще. Хочеш, то я тебе вб'ю! — Арідник залишив у спокої Гука і повернувся до дівчини.
— Не смій! — цього разу Ярема зацідив у плечі духові кулаком.
Той відповів теж людським прийомом, із розвороту спробувавши поцілити Яремі в живіт. Той відскочив.
Арідник запустив долонею цівку невидимої сили, зачепив Гука. Той у падінні кинув згусток на Арідника, та поцілив у скелю. З гуркотом зірвалися шматки каміння і полетіли з гори вниз. Олеся ледве встигла відскочити, щоби її не зачепило.
Арідник накинувся на Гука, вхопив його за шию і підняв над прірвою.
— А знаєш, таки вб'ю: спочатку її, а потому й тебе. Після голосування, звісно ж. Обіцяю тобі.
— Залиш його!!! — крикнула Олеся. — Гуку, ти шукав прощення від Гутенюкової крові. Ти його маєш. Ти розколов світ, але ми його з'єднаємо. Разом! У мені зароджується нове життя, і воно стане покутою. А якщо й це не поможе, то вбий мене.
Арідник люто розреготався:
— Простакуваті люди з їхньою любов'ю. Ти що, романів перечиталася? Кому потрібне твоє життя? Що важить твоє, коли — за моїм сценарієм — я позбавив життя самого Верховного, Того, Що Є?
У той момент земля під ними затрусилась, усі троє почули гудіння, яке наростало з кожною хвилиною. Здавалося, воно котилося з-під землі. Щось булькало, кричало, билось об землю, тільки зсередини. Нарешті потужним вибухом розчахнулася поверхня. Звідти високим стовпом ринула вода. Вона зі шаленим гуркотом піднялася метрів на сто над гірським схилом.
Ще мить — і вода набула обрисів обличчя з довгою пінистою бородою.
— Я є! І буду завжди!
— Той, Що Є... — прошепотів Гук. — Ти повернувся? Я не вбив тебе?
— Ти повернув мене. І себе — теж! — загуркотіло від води гучним голосом.
— Не так швидко! — Арідник звився на місці змієм і щосили кинув прокляття на Того, Що Є.
Та воно тільки розбилося на дрібні бризки і перетворилося на воду, стікши до землі прозорою стіною.
— Я повернувся, і тобі тут уже не буде місця! — загуло у стовпі води.
Живий гейзер повернув свою потужну течію в бік злого духа. Неймовірною силою чистої води Арідника змило з лиця землі, рвучко потягнувши в розлам землі, звідки й била вода.
— Живіть у новому світі — у світі без Арідника! — мовило велетенське обличчя. — Я повернувся!
Далі Гук і Олеся побачили, як Той, Що Є поволі зникає. Спершу перед ними ще високо било джерело, та поступово стовп води зменшувався, плесо заспокоїлося, змаліло й урешті сховалось у надрах землі. Розчахнуте місце затягнулося рослинністю, ніби нічого на тому місці й не було...
Олеся віддихувалася від пережитого. Запала тиша. Дівчина почула, як спокійно співають птахи, як засюрчав коник-стрибунець, як зойкнула сойка, а десь здалека долинав шум водоспаду. Життя поверталося до звичного плину.
Гук боязко підійшов до дівчини. Наважився взяти її за руку. Вона не відсмикнула руки, та все ще дивилася на нього чужим поглядом.
— Я Гук, — мовив він неголосно. — Я вбив людину — Марічку Гутенюкову. Через ревнощі. Скинув її у провалля. Далі були тисячі років мороку, які я прожив, гидуючи самим собою. Через мене розколовся світ духів і людей, через мене загинули мій тато Чугайстир і мій вуйко Перевидник. Через мене мало не загинув Той, Що Є — найкращий і найдобріший дух. Я не знаю, яка доля інших моїх родичів, котрих мені ще належить розшукати. Я не жив, а існував. І раптом зажевріла надія — надія на спокуту! Я мав вимолити прощення в нащадків Гутенюків. Я довго шукав і чекав, але ніхто з того роду не хотів бодай поговорити зі мною, вони боялися навіть мого наближення. І тоді я щез — на довгі літа. Я об'їздив світ, сидів над океанами, жив по містах і невеличких селах. Чекав. Чекав, що колись народиться та чи той, хто знайде в собі сили вислухати мене і пробачити... Народилася ти. Твій перший плач після приходу в цей світ я почув майже фізично. То було як прозріння: я виразно почув дитячий голос і точно знав, що чую його не випадково, що це дитя — мій порятунок. І я помчав до тебе. Приходив у невидимій подобі, часто навіть у твої сни — лише так, аби не злякати. Твої батьки мене ніколи не бачили, та й ти — також.
— Я бачила...
— Не може бути! Ти не могла...
— Не могла, проте бачила, коли була ще зовсім маленька. Я добре пам’ятаю чоловіка, котрий бавився зі мною ляльками, відганяв од мене погані сни, та я не зберегла у спогадах його обличчя, — то був наче сон, — Олеся все ще пильно дивилася Гукові в очі.
— То і був сон. Я ніколи тебе не залишав, ніколи! Тим часом ти виросла, вступила до університету, пішла працювати. Я влаштувався туди само — на той же телевізійний канал, аби бути поряд із тобою. На думці мав тільки одне: прощення й опіку — нічого іншого. А потому сталося неймовірне: я закохався в тебе — в ту, котру мав оберігати від усього злого, тобто від самого себе; у котрої мав вимолити кровне прощення за вбивство. І я втікав: утікав од тебе, від своїх почуттів. Знав, що принесу тобі тільки лихо, бо так було завжди. Тримався осторонь. Але не вийшло...
— Я думала, що ти не хочеш мати зі мною жодних справ, але завжди відчувала, що поряд є дружнє плече. Я ніколи не почувалася самотньою.