— Бо поруч завжди був я.
Гук відійшов од Олесі на кілька кроків і задивився в далечінь поміж горами.
— Олесю, чи зможеш ти мені пробачити? Брехню, все те, що була змушена пережити через мене, і вбивство?
Вона підійшла до нього, притулилася щокою до його плеча. Зазирнула в очі. Поцілувала.
— Уже пробачила! А ще ти дав нове життя — ти спокутував! — прошепотіла.
У траві сюркотів коник-стрибунець, десь здалека було чути шум водоспаду, вітер поволі обвівав, а сонце — ледь обпікало обличчя двох людей, котрі стояли так близько одне до одного, а навколо них височіли прадавні гори. Старезний Піп Іван перегукувався гострими жартами з предвічним Петросом, кучерявий Вухатий Камінь вітався з пані Говерлою. Озеро Несамовите блимало зайчиками Пожижевській, заграючи з нею. Гуркотів Гутин Томнатик, і гуркіт той відбивався від ребристих скель Великих і Малих Кізлів та відлунював фантастичною мелодією, що розливалася карпатською долиною, як молоко, як уранішній туман. Вуйко Смотрич одним оком заглядав до коханки Дземброні, а та — щойно зі сну — солодко потягалася, пещена закоханим поглядом Смотрича.
Прокидалося життя...
90-ті роки XX ст.
Під церквою після недільної Служби Божої позбиралися гуцули. Ґазди і ґаздині поставали до розмови, бо ж храмове подвір'я — найжвавіше місце зустрічей для тих, хто живе по горах і в долину сходить лише до магазину та на молитву. Тут і лоба перехрестять, і про останні плітки дізнаються: хто одружується, хто має любаску, кому корова втекла, скільки коштує сіно, де найліпше продати молоко, скільки овець цієї весни поженуть вівчарі на полонину, котра дівка — курва, а з котрої буде добра ґаздиня. Щоправда, часом про світське починають говорити ще до того, як отець скаже останнє «Амінь». Але вже після того всі побожно хрестяться й урочисто виходять із церкви, щоби на подвір'ї продовжити точити ляси.
— Василечьку, як давно ті не виґіла! — вигукнула Марічка, уже пані в літах — та, котра колись їздила з Параджановим до Києва і тоді йменувалася Марічка-невеличка.
— Агій! Певно, вже сто літ не виґілиси! — підтвердив вусатий Василь — той, що теж побував у столиці з трембітою. — А єк ти дужа?
— Дужа! Єк ти? — по-гуцульськи відповіла Марічка.
— А чюєш, мо', клич свого Петра, та й зберемо всіх, хто знімавси в кіні.
— А то чьо нині?
— Нині рівно рік, як наш вуйко пішли на той світ, — сумно опустив голову Василь.
— Йой, то нашого вуйка Параджанова вже рік нема? — сплеснула в долоні Марічка. — Царство йому Небесне! Такий добрий чьоловік був!
— Йо!
— То йду кликати всіх, — Марічка метнулася в натовп, кинула клич, і за якихось кілька хвилин перед хатою вусатого Василя зібралися мало не всі мешканці Криворівні.
Хоча від часу зйомок «Тіней забутих предків» минуло майже тридцять років, жодна душа не забула Сергія Параджанова та його кіногрупу. Ще й хати дотепер стояли ті, які гуцули собі збудували за гроші, зароблені участю в масовках. А молодші криворівці, народжені вже після фільму, достеменно знали, як усе було, бо батьки переказували. Особливо рясно ділилися спогадами за чарчиною, коли збиралися тим давнім товариством.
Так і нині десятки гуцулів рушили у двір вусатого Василя, аби «набутиси».
Ґазда вийшов із хати з бутлем самогонки, а ґаздиня винесла нарізаного хліба, сала, сиру. Кожний гість приніс щось зі собою: хто квашенину, хто шинку, хто бриндзу, хто свою самогонку чи вино.
— Людоньки, хочю, аби нині ми пом'янули найліпшого гуцула з усіх гуцулів — нашого вуйка Сергія Параджанова — того, хто навчьив нас любити своє.
— Вічьна єму пам'ять!
— Най із Богом спочьиває! — загуділо неголосно товариство.
Жінки втирали сльози, хрестилися, чоловіки знімали шапки. І не було жодної людини, котра би не шкодувала за «вуйком Параджановим»: він став частиною історії їхнього села і життя кожного з них.
— Не дала жити нашому вуйкови та красная сволота, — мовив сивочолий гуцул. — Ви знаєте, шо його садили до тюрми?
— Я шось таке чюв, але не знаю, за шо, — хильнув із келішка його сусід по лавці.
— А за чисту бздуру, куме. Сказали: за «гомосексуалізм», хочь було, певно, за «націоналізм».
— За «гомосексуалізм»? Придурки ци шо? Та наш вуйко ходив за нашов Аничков, як риба за водов! Та де би йому в голові були хлопи! А як із молодицями голубку вітанцьовував на вечєрницєх!
— Йо! Та то всьо брехня, куме! Не могли вони пережити, шо про «совєтскую власть» не знімав кіна, лиш про народні наші звичєї, шо показав Різдво, церкву, — а то ж тоді не вільно було. Так і гноїли єго п'єть років по тюрмах, а тогди і зовеш не дозволили мешкати в Україні.
— Думаю, наш вуйко би тішивси, шо ми вже маємо свою Україну і не мусимо кланятиси москалеви, — докинула Василина, яка теж побувала в гостях у Параджанова.
— Йо!
— Та й наш Іванко Миколайчюк, бідака, пішов на той світ через тоту владу. «Враг народа», розумієте, був, — кинув міцний приземкуватий ґазда. — А якого «народа враг»? Та ж їхнього — не нашого. Того і палки в колеса йому всюди ставили.
— Файний був хлопчина, але ж файний! — прицмокнула стара бабця. — Все «Слава Йсу» казав, заки тут був, воду мені не раз поміг витігнути з керниці, — добра дитина.
— Царство Небесне нашому Іванкови! — підняв другу чарку вусатий Василь.
— Царство Небесне! — підняли чарки всі.
— Агій! Таке сумне затігнули! — вигукнула та сама стара бабця. — Іванко і наш вуйко нас вісварили би, єкби ми ту сиділи і голосили за ними. Не любили вони такого. Їх тре поминути, а далі згадувати весело, бо вони такі були. Ану вшкварте коломийку в пам'єть про Іванка і вуйка!
Стара гуцулка зіскочила з призьби і заспівала, пританцьовуючи:
До неї підійшов гуцул її віку, витягнув із-за пояса дримбу (тільки Богові на небі було відомо, чого він до церкви йшов із дримбою!) та й задримбав. А стара баба почала пританцьовувати. Один вусатий ґазда і собі затягнув:
І за кілька хвилин заспівував уже по черзі кожний. Не було повторено жодного куплета. Злітали в повітря і геть сороміцькі, й трохи пристойніші коломийки.
Молода пара закрутилась у танку, притупуючи ногами. Мале гуцуленя вхопило за лапи пса і затанцювало з ним. Чоловіки розібрали дівчат і молодиць для голубки. Звідкись узялися скрипка та здоровий бубон. Невеличке подвір'я дивовижно розрослося, вмістивши мало не ціле село, і закрутилось у різнобарв'ї святкової недільної одежі, палаючих очей і широких усмішок. Синкопований ритм коломийки накручував, наче спіраль молекули ДНК, прадавні мелодії — старі, як і самі гори, стрімкі, як потічки, вічні, як буття.
— Ото би вуйкови си сподобало! — підсумувала стара гуцулка.
— А пам'єтаєте, яка фест забава була, коли до нас приїхали вуйко і артисти на прем'єру кіна?!!