Того літнього дня, 24 серпня 1965 року, гуцули з Криворівні, з Верховини та з навколишніх сіл чекали, як Великодня чи Різдва. У кожній хаті готували наїдків не менше, ніж на церковні свята, чоловіки гнали самогонку, жінки в перервах між кулінарними турботами бігали прибирати верховинський будинок культури. Бо ж вуйко Параджанов, як і обіцяв, їм першим покаже своє кіно!
Гуцули страшно переживали, чи їх покажуть, чи хоча би мигцем потраплять вони в кадр, чи їхньої сцени не вирізали, бо знімали ж так багато, а кіно — не безрозмірне. Кожен плекав у душі надію, що вуйко їх не образить і таки покаже на великому екрані. Головне — в місцевому клубі, а у своїй столиці най вирізає сцени з ними, скільки завгодно.
Близько полудня відчинилися двері верховинського будинку культури і туди потоком ринули люди. Їх було стільки, що вони миттю зайняли всі крісла, посідали один одному на коліна, забили проходи так тісно, що поворухнутися було неможливо. Спека стояла невимовна, всі стікали потами, та нікому й на гадку би не спало покинути залу. Тут зараз відбуватиметься подія віку!
— Він віходит! Наш вуйко-о-о-о!!!! — крикнув хтось, хто стояв найближче до сцени.
— Параджанов!
— Іва! Дивітси, Іванко теж ту! — вигукнув інший глядач.
— І оператор, Юрко!
— Кадочникова, дивітси, і Кадочникова приїхала! Марічка! — по-кіношному назвали акторку.
Під гучні овації залу знімальна група поволі виходила на сцену. Помічника режисера Тараса між ними не було: він щез після того, як прилетів із гуцулами до Києва, — просто щез...
На обличчях акторів, режисера, оператора, помічників, освітлювачів, костюмерів, художників, котрі вийшли на сцену, цвіли широкі усмішки. Творці фільму вже отримували багато оплесків у театрах і кінотеатрах, але такого тепла і такої щирості ще ніде не відчували.
— Глянь, — шепнула Лариса до Іллєнка, — вони нас справді люблять. Які неймовірно щирі люди!
— Дорогі мої! — нарешті мовив Параджанов. — За рік ми стали з вами родичами, ми так полюбили вас, ваші гори і вашу культуру, що вона стала і нашою теж. Я не знаю, як вам дякувати за все, чим ви нас обдарували. Ви змінили кожного з нас. І саме ви зробили цей фільм шедевром. Без вас, без вашого колориту стрічка була би бідна і безбарвна. Життя дано нам лише раз, і його треба прожити гарно! А гуцули вміють жити красиво і наповнено. Якщо любити — то відчайдушно, якщо гинути — то за високу мету, якщо співати — то про гори, якщо дихати — то на повні груди. Дякую кожному з вас!
Зал знову загудів. Параджанов хотів іще багато чого сказати, проте гуцули так довго плескали, що перекричати їх було нереально. Тому він лише стояв, усміхався і поглядав на своїх колег, котрі теж були приємно заскочені таким шквалом емоцій.
— Рідні мої! — нарешті дочекався паузи Параджанов. — Маю невеличкі подарунки для тих, хто знімався в моєму фільмі. Прошу вийти на сцену моїх дорогих акторів-гуцулів.
Півзалу встало і по одному рушило до режисера. Кожній жінці він подарував квітчасту хустку, чоловікам — різні пам'ятні недешеві речі: краватки, годинники. Гуцули обнімали свого «вуйка», наче він і справді був їм близький родич.
Нарешті вимкнули світло і почали крутити кіно.
З першого кадру до останнього в залі панувала цілковита тиша. Усі зачудовано дивилися на екран і не впізнавали добре знайомих місць, які сприймали буденно. Параджанов показав їхній рідний край зовсім з іншого боку.
— Двайціть літ ходила тов стежков церкати корови і ніколи не виґіла, єка то краса довкола! — вихопилося в однієї гуцулки.
Щойно показ закінчився, зал підвівся і плескав та вигукував подяки так довго, як тільки міг. Гуцули не шкодували рук ані під час овацій, ані коли підійшли до сцени й підхопили Параджанова. Його понесли до виходу. А там на «кіношників» чекав сюрприз.
Просто неба перед будинком культури вгинався від наїдків довжелезний стіл. Поруч заграли троїсті народні музики. Спочатку вшкварили весільного марша, а далі загуділи коломийки, голубка, аркан, кругляк, увиванець. То було справжнє народне гуляння. До танцю йшли від старого до малого, витягли навіть Кадочникову, Миколайчука, Якутовича. А Параджанова і кликати не треба було: сам кинувся до гурту.
А коли натанцювались і відхекувались, один із музикантів затягнув коломийку:
Темп усе пришвидшувався, а співак якимось дивом устигав вимовляти слова щоразу спритніше.
Жінки кинулись обнімати Ларису Кадочникову й Івана Миколайчука.
— Наші дорогенькі дітки! Ви такі ладні в тотім кіні, у тому вишита, такі милі!!!
Пришкандибала навіть старезна Параска Харук — неофіційна консультантка Сергія Параджанова, яка так критикувала і пильнувала його.
— Ну що, бабцю, як вам фільм?
— Файно'с здоймив нас, синцю, файно! Такі ладні ті гори і ті вбйори. Але того єрма я ти не попущу. Не було такого в гуцулів, — розумієш, не було!
— Бабусю моя дорогенька, — Параджанов обняв стареньку за плечі. — І що би я без вас робив? Ви так мені помогли, — величезне вам дякую!
— Ну дивиси! Я му одне, а він мені друге. Але най там! Люблю тебе, шубравцю! — баба кістлявою рукою поплескала режисера по обличчю.
— Моя бабусенька!!!
До Параджанова підійшли Євдокія та Петро Сорюки.
— Ну шо? То було фест!!! — поґратулював Петро. — Ти таки маєш клепку і талант від Бога.
— Спасибі! То все ваша хата надихала. Як мені там добре жилося!
— То приїхай до нас ше! — запросила Євдокія.
— Йо! На другий раз, може, ті нарешті вженимо, знайдемо тобі файну ґаздиню! — докинув Петро.
— О, я був би зовсім не проти! Ви ж знаєте, — по-змовницьки підморгнув Параджанов. — Ех, Анничко, Анничко, де твоє личко?..
— А-а, певно, зара вона шкодує, шо не пішла за тебе.
— Та ні, вона вже заручена. Нині приходила, вітала мене.
— Во би вженивси ту та й заґаздував порєдно! А то нє — десь їдеш у світи!
— Я ще приїду! Обіцяю, батьку!
Параджанов підійшов до своїх колег. Іллєнко та Миколайчук стояли осторонь і мовчки вдивлялись у гори, за які поволі сідало сонце, відкидаючи персикові промені.
— Хочу надивитись і я з вами!
— Ходіть, Сергію Йосиповичу! — махнув рукою Миколайчук.
— Минув тільки рік, а скільки всього ми з вами пережили тут, — мало не пошепки мовив Юрій Іллєнко. — Ви з мене зробили тут людину, бо приїхав я таки трохи сліпим. Ви відкрили мені очі на важливі речі.
— Ти би собі й сам їх відкрив, — сказав Параджанов.
— Але мені треба було вашого підсрачника! — засміявся Іллєнко.
— Прошу дуже! Можу дати ще! — режисер штурхнув кулаком Юрка у плече.
— А пригадуєте, яка холоднеча була тої зими, коли ми знімали сцени Різдва? — сказав Миколайчук.
— О, мені руки до камери примерзали, — засміявся Юрій Іллєнко. — А ті кадри, коли Марічка проводжає Іванка на полонину, пам'ятаєш? То ж був таки вже добрячий листопад, ну не вище за нуль градусів. Бр-р, такий зюзьман несосвітенний!
— Гм, та ти хоч сухий стояв. А нас із Ларисою ще й поливали зимною водою. Ну і придумали ви, Сергію Йосиповичу.
— Іва, то було задля мистецтва, — зі широкою усмішкою прицмокнув Параджанов. — Тепер дивися, як гарно в кадрі вийшло. Краса, ге?
— Краса! — задоволено погодився Миколайчук.
— Краса! — підтакнув Іллєнко. — Своє серце я залишив у горах...
— А як ти, Іва, плакав, коли треба було вдавати радість, пам'ятаєш? — Параджанов повернувся до Миколайчука.
— Ой, тяжко тоді було. Якраз мій батько помер, а тут треба знімати сцену з танцями перед церквою. І я танцюю, сміюсь, а сльози самі ллються.