— Не боюсь. А от ти боїшся, якщо в подарунок йому хотіла принести людське дитя. Вислужуєшся, погань?
— Відпусти — і я замовлю за тебе словечко перед ним! Нам обом буде вигода...
— Не укладаю угод із нечистю!
Чугайстир підняв Бісицю ще вище над собою і щосили шпурнув її об скелю. Бісиця пролетіла з десяток метрів, намагалася вивернутись і пом'якшити удар, але не встигла. Хребет хруснув, ударившись об гострі камені. Бісиця не встигла видати і звука, як непорушно сповзла на землю.
— Це була твоя остання крадіжка, — ледь чутно мовив Чугайстир, важко віддихуючись.
Тоді його погляд ковзнув на дитя.
— Що ж мені тепер із тобою робити, хлопче, куди нести, кому віддавати? — в його велетенських ручиськах людське немовля виглядало меншим за кошеня. — А може... Може, й не віддавати тебе?! Ціле життя я сам, нікому нема до мене діла, то хоч жива душа буде поруч. Та й поміж людьми Арідник тебе знайде, а я зможу захистити.
Так хлопчик потрапив у глухий ліс із духами.
За хату їм слугувала хижа з очерету, сплетена високо над землею між гіллям смерек. Чугайстир так вправно «звив» хатину, що зі землі здавалося, ніби то лише згусток гілляччя, а не справжнє зручне житло.
Названий батько нарік хлопчину Гуком — на лісовий манір. Так гуцули кажуть на гучну воду, на водоспад. Гука виховували неньо Чугайстир, його брат Щезник, який умів з'являтись і розчинятись у повітрі, і їхня сестра Нічниця, що відбирала сон у того, хто переступав закон нероздільного світу, а добрим людям, навпаки, навіювала барвисті видіння.
Та був у Чугайстра ще один брат — Перевидник, той, що змінював людську подобу на вовчу. От він, напівтварина, не відразу прийняв чужу дитину.
Щомісяця Перевидник на кілька днів перетворювався на вовка і зникав у дрімучих лісах. Таке відбувалося на повний Місяць, і Перевидник нічого не міг із тим удіяти, бо така була його природа. З часом він навчився контролювати себе у вовчій подобі й перекидатися людиною, коли того бажав.
Обмінник з'явився у їхній родині саме в ті дні, коли Перевидник був у вовчій шкурі. Чугайстир обережно показав йому дитину і намагався постійно бути поруч, аби не залишати їх сам на сам. Бачив, що брат грізно гарчить у бік немовляти, — певно, не прийняв чужинця.
То сталося десь за рік. Чугайстир мусив піти з хати в село по людську їжу. Хлопчика зі собою брати не міг: не хотів показувати світові й ризикувати, що люди відберуть своє дитинча, тому залишив малого на Щезника. Той, старий уже, заколисав маля і сам заснув у плетеному кріслі.
Тоді до колиски приступив Перевидник.
Він важко дихав, вишкіривши наразі людські зуби на хлопчика, котрий прокинувся і широко розплющив оченята. З горла Перевидника вирвався звук — спочатку людський, а за мить уже тваринний. Він перекинувся вовком і поволі наближався до Гука. Але той аніскілечки не налякався, бо бачив вуйка таким уже сотню разів і ще не розумів, хто його любить, а хто — ні. По-дитячому щирий і відкритий до кожного, хто був поруч, малий несподівано простягнув рученята до вовка, вхопив його за вуха і потягнув на себе. Перевидник не пручався. Підійшов упритул до малого. Отетерів. Сподівався чого завгодно, тільки не прояву любові од людської дитини. Він стільки часу був вороже налаштований, а цей згорток усе ще не боїться його, не почуває ненависті до того, хто чинив звірства, бо така його сутність. Дитина приймала його таким, яким він був.
Вовк обнюхав Гука, лизнув йому чоло і сховав ікла. Дитина розреготалась і задоволено погладила велетенського сіромаху.
Перевидник невпевнено присів, і малий, вилізши з колиски, заскочив йому на спину. Маленькими рученятами щосили вчепився в густу шерсть — і враз у вухах хлопчикові засвистіло. То вовк кинувся бігти в густі ліси, але рухався обережно, щоби не скинути зі спини дитину. Повітря однаково п'янило і хлоп'я, і духа, вони почували однакове захоплення: Перевидник — свідомо, маля — на рівні емоцій та інстинкту. Вони летіли вихором між гілками, ровами та пагорбами. Гук реготав, а серце духа у вовчій шкурі поволі м'якшало і наповнювалося любов'ю до хлопчини.
Ні Чугайстир, ані Щезник не дізналися, що ж стало причиною того, що Перевидник раптом змінив ворожість на безмежну відданість людській дитині. Та відтоді у Гука з'явилася ще одна рідна людина — вуйко Перевидник.
— Ну що, малий, побіжимо нині на оті скелі? — по-змовницьки часто пропонував уже згодом Перевидник небожеві, котрий уже добряче підріс.
— Та-а-ак, — аж пищав на радощах малий.
— Тоді хутко, поки твій неньо не повернувся, бо дістану від нього на горіхи. Ти ж знаєш, що він проти таких наших забав: боїться за тебе. Та доки зі мною, ти — у безпеці.
Такі забави зі свистом у вухах були їхньою таємницею і зближували духа з людиною.
Так хлопчина набирався сил.
А десь унизу, у селі, підростав іще один хлопчик — Іванко Палійчук. Його Гук побачив іще малим і чомусь зацікавився незнайомою людською дитиною. Якась невидима сила тягнула до нього, кортіло побачити, як він живе, пізнати його родину, перейняти його звички. Ровесник здавався Обмінникові знайомим, навіть товаришем, — тому він часто спускався в село, щоби підглянути за ним.
Якось Іванко помітив, що за ним спостерігає якийсь дивний хлопчик — наче людина, та коли заглянути йому в очі, то прозирає щось чуже, дике.
— Хто ти? — запитав Іван незнайомця.
— Я Гук — син Чугайстра.
— А де ти живеш?
— У хаті далеко в горах, під Чорногорою.
— Добре тобі. То, напевно, так цікаво — жити посеред духів, — малий Іванко захоплено зирнув у небо, ніби хотів там побачити когось із них.
— Непогано, але я б усе віддав, аби мій неньо жив у селі, між людьми, — зізнався Чугайстрів син.
— Твій неньо з братами частенько до Криворівні заглядає, — я їх не раз тут бачив. То косулю людям принесуть, то візьмуть собі у майстра дзбанки.
— І таке буває, — відказав Гук.
Хотів і ще поговорити, але Івана хтось покликав:
— Іва-а-а! Іва-а-а! — почувся дівчачий голосок.
— Марічко, я тут, на кичері! — загукав щосили Іван.
— Хто то? — запитав Гук.
— Моя Марічка. Коли я виросту, вона стане моєю назавжди. Я буду ґазда, а вона моя ґаздиня.
За кілька хвилин перед очима хлопців вигулькнула чорнява дівчинка з двома карими жаринками-очима.
— Іва, я тебе шукала, ніяк знайти не могла, — усміхнулося дівча. — А то хто? — кивнула на незнайомця.
Обмінникові ніби мову відняло. Її дзвінкий голос, довге волосся, що спадало водоспадом до самого пояса, і пломенисті оченята зачарували його. Він уже не чув, як Іван переказав Марічці щойно почуту історію Чугайстрового сина, не бачив, що сутеніє і треба повертатись у гори, додому. Світ зупинився на той час, поки на нього зиркали проникливі карі вуглинки незнайомого дівчиська.
— Приходь до нас ще — поможеш пасти маржинку, — дзеленчала дзвінким голоском Марічка, звертаючись до Обмінника.
А той непорушно стояв і все не міг відірватися від її очей. Отямився лише тоді, коли Іван і Марічка збігли з кичери, тримаючись за руки та сміючись, і побігли до села. Відтоді Гукове життя перевернулося.
Він крадькома невидимим приходив на ту кичеру, де пасла корови Марічка, милувався нею, а коли наважувався, то показувався їй. Дар ставати невидимим він отримав од вуйка Щезника. Той любив Обмінника як свого рідного племінника, тому поділився чарами. Гук ними і користався, щоби якнайдовше бувати біля Марічки.
Ледве стримував лють, коли на його очах Марічка з Іваном сміялися, бавилися, дуріли чи просто лежали посеред залитої сонцем полонини. Тоді Гук утікав і мчав якнайдалі, на круті скелі над прірвою, і ховав свою лють десь глибоко в серці. Образа переповнювала його. Тамував біль лише думкою, що Марічка колись обере його, а не Івана. У дитячому, а згодом і підлітковому серці росла справжня чоловіча конкуренція за кохану, бо Марічка стала для нього єдиною мрією, він не міг і не хотів віддавати її нікому іншому.
Розділ 2