Обмінних хоч був із людського роду, та від співжиття з лісовими духами набув їхніх умінь і способу життя. І вже навіть Чугайстир не міг би сказати, чи вихованець більше людина, чи лісовий дух, один із них. Нерідко з неньом Чугайстром заходив у селі до непростих і там бачив, як мольфари знахарюють, як гонихмарники та градобури відвертають негоду, розганяючи хмари, як баїльники та байбірники примовляннями рятують людям життя, як гадєрник заговорює змій, а часом траплялись і планетники, котрі вміли ворожити на зорях.
— Будеш мати складну долю, — сказав якось йому планетних. — Не матимеш спокою в цім світі.
— Не лякайте! Уже те, що не маю ні мами, ні тата та й навіть не знаю, якому роду належу, — то вже страшна кара, тільки не знаю, за що.
Чугайстир підслухав ту розмову і вирішив, що хлопець уже зовсім дорослий, аби дізнатися правду про своє походження.
— Сину, ти вже давно бачиш, що не такий, як ми, — почав Чугайстир.
— Я знаю, що не ваш, — зізнався Обмінник.
— Я відібрав тебе у Бісиці, а вона вкрала тебе в людей.
— То хто мої батьки? — в очах у хлопця зажевріла надія знайти справжню свою сім'ю і таки довідатися, хто він насправді.
— Вибач, синку, я не знаю. Бісиця не встигла розказати нічого.
— То я ніколи не дізнаюся, хто я?
— Ти людина і лісовий дух, ти непростий, у тобі поєдналися дві величні стихії, ти особливий!
— А я хочу бути звичайним, — опустив голову Обмінник.
— Звичайних — цілий світ, а твоя доля — стати кимось більшим. Пильнуй лише, щоби твоя сила пішла на користь, а не на шкоду нероздільному світові й усьому, що зробив Творець.
— Я нікого не скривджу, — твердо сказав Обмінник, і тоді й справді вірив у це.
А от Чугайстир не мав спокою. Він-бо не раз бачив, яким розлюченим прибігає син зі села, бачив, як він не вміє себе опанувати і заховує в собі образу. Неньо не знав причини, та здогадувався: у світі не завжди складається так, як хочеться, а юна душа надто вразлива, бурхливо реагує на перепони долі, й хтозна до чого це може її довести...
Розділ 3
Діти повиростали. Іван і Гук стали міцними легінями, Марічка — стрункою тендітною дівчиною. Уже Палійчуки втратили годувальника, батька: Петра Палійчука вбив його заклятий ворог Онуфрій Гутенюк просто посеред церковного двору. Це неабияк сколихнуло громаду, та не мало особливого пливу на історію неподільного світу, бо ж трагедія сталася між людиною і людиною, а не людиною і духом.
Гук знав, що Марічка вже Іванова, не раз бачив їх разом посеред лісу чи в запашних луках. Але все ще не втрачав сподівань, що вона розчарується в коханому і таки прийде до нього.
Та нічого такого не траплялось, а підлаштовувати щось зумисно було осоружним Обмінникові.
Якось він брів вузьким плаєм поміж лісами і почув знайомий голос:
Вона йшла йому назустріч, сама, без Івана.
— Привіт, відлюднику! — гукнула першою Марічка.
— Привіт! — ледве вичавив зі себе Обмінник.
— Де йдеш?
— Вертаюся зі села. Неньо просив забрати замовлення у боднаря, а потому тітка Нічниця кликала мене щось помогти, ото й іду... — Він ніяково замовк: іще ніколи в її присутності стільки не говорив.
Вона мовчки слухала, дивилася йому просто в очі й чомусь усміхалася.
Від секундної паузи його вдарила гаряча хвиля, він сховав очі, а вона все всміхалася.
«Бісеня, а не дівчина», — подумав Обмінник.
— Марічко, — він нарешті наважився висловити задумане, — ти би пішла нині ввечері до Черемошу? Зі мною. Поговоримо, послухаємо тишу...
— Ввечері не можу: маю до Івана бігти, — вже пообіцяла йому, — чомусь не припиняло всміхатися дівчисько.
У цю мить Обмінник ладен був провалитися під землю. Хто його тягнув за язик?! І чому вона без упину сміється? Насміхається з нього чи що? Ніколи, вже ніколи в житті він так не принижуватиметься перед якимось дівчиськом, нехай це буде навіть сама Марічка!
Він знову гнав високо в гори, щоби вітер у вухах став гучнішим за її слова, щоб утома в ногах перебила втому в серці. Він почувався таким самотнім і чужим цілому світу... Нікому до нього нема діла: для людей він дух, для духів — людина. Чи матиме колись спочинок, звичайне тихе щастя, а біля себе того, хто його зрозуміє, — Обмінника, того, що обміняли?
Пізно ввечері, коли неньо Чугайстир уже пішов на криваву «роботу» — знищувати нявок, аби не робили шкоди людям і добрим духам, а вуйко Перевидник прибрав вовчу подобу і гайнув у густу темінь, до Гука в хату поміж смерекових гілляк зазирнула його тітка Нічниця:
— Агій на тебе, такий похмурий сидиш, наче Мару побачив, — з порога гукнула Нічниця, висока жінка в чорній довгій сукні, зітканій із нічної темряви та променів зірок.
— Та ні, Мари, на щастя, ще не зустрічав.
— Ну й добре! То — жахлива жінка, найліпше оминати її десятими дорогами. То чого киснеш?
— Та так... Нічого, — відбуркнув Обмінник.
— Е, ні, нанашці можеш усе розказати, — я ж бачу: щось тебе гризе зсередини.
Обмінник із хвилину вагався, чи відкритися нанашці-хрещеній. Чи не засміє?
— Та... — не знав, як почати. — У селі є дівчина...
— А, то он воно що. І як я сама не здогадалася, що тут сердечна справа, — усміхнулася Нічниця. — То що, не все так, як би тобі хотілося?
— Ні, вона закохана в іншого.
— Звідки знаєш?
— Маю очі й вуха.
— Говорять не про все, що є на серці.
— Он як? Мені від того не легшає.
— Послухай, поділюся-но я з тобою своїм даром. Я ж Нічниця, вмію заглядати у сни, а там кривити душею люди не можуть. Та найліпше ти сам подивися, що коїться в її серці, — зазирни в її сон.
— Мені не можна, — заперечив хлопець. — Це ж тільки ваш дар.
— Порушиш лише раз, але, крім мене і тебе, про це ніхто ніколи не дізнається, — підморгнула небожеві нанашка. — То що, згода?
— Так.
Нічниця заплющила очі, почала щось бурмотіти про себе. Обмінних не міг розібрати жодного слова, та поволі побачив, як стає видимою срібна цівочка, що з'явилася між ним і Нічницею. На кінці нитки, з того боку, що був ближче до жінки, спалахнув вогник кулястої форми. Він жваво пульсував і поволі сунувся ниткою у бік Обмінника. Гук уважно стежив за рухом вогника-дару і майже фізично відчув, як той перекотився в його тіло, заповнив кожну клітину і запалав десь у грудях, оселившись там, де вже мешкала ціла колекція дарів.
— Тепер дочекайся найтемнішої ночі й заглянь у сновидіння дівчини. Але тільки один раз! Більше — не можна, — застерегла Нічниця.
— Дякую, нанашко, я скористаюся з розумом.
Найтемнішої ночі дочекатися було страшенно важко. Обмінних усе зиркав на Місяць і не знаходив собі місця. Та, щойно побачив на небі вузький тьмяний серпик, мерщій погнав у село.
У густу ніч тут було порожньо, лише де-не-де вздовж річки долинало, як шепотів Черемош, і то тут, то там перешіптувалися закохані, котрим навіть у пітьмі не сиділось у ґраждах.
Обмінник невпевнено крокував у бік Маріччиної хати. А раптом він побачить щось недобре, раптом у її думках його нема, лишень Іван? Він гнав од себе страшні здогади.
Ґражду неньо Марічки замкнув зсередини.
— Лазиш по чужих хатах? — почув над вухом знайомий голос.
Щезник якимось дивом знайшов його тут і зловив на гарячому.
— Я тільки разочок загляну в її сон. Нанашка Нічниця дозволила, — виправдовувався хлопець.
— Заплющ очі! — гаркнув вуйко Щезник.
Обмінник послухався, і за мить на тому місці, де стояв хлопець, з'явився кіт — молодий і прудкий. Кіт здивовано поглянув сам на себе, потому зиркнув на Щезника, але той уже зібрався йти:
— То ненадовго, маєш кілька хвилин.