Кіт легко заскочив на ґонт над брамою і за два стрибки вже походжав подвір'ям ґражди. Безшумно наблизився до вікна і зазирнув крізь шибку.
У кімнаті було темно, лише кіт зеленими очицями міг побачити бажане. Марічка спала на лаві просто під вікном. Її личко здавалося безтурботним і спокійним, а дихання — рівним. Кіт мимоволі замилувався нею і торкнувся лапою шиби. Та час було здійснити надумане.
Обмінник знову заплющив очі й випустив зі своїх грудей срібну нитку. Коли вона торкнулася Марічки, у Туковій голові почали вимальовуватися картини — ті, які бачить чи взагалі будь-коли бачила дівчина. Він перебирав найрізноманітніші сюжети її снів.
У них Марічка то уявляє себе казковою царівною, то жене корови напитися студеної води з Черемошу, то кудись летить невагома, то... обіймає Івана, цілує його... Обмінник швидко перегортає ці епізоди, не хоче навіть краєм ока бачити їх, а таких — Іванових — снів у неї мільйони, й ніде, ані в одному, нема його, Обмінника. Ніде...
Він розриває срібну нитку, кидається навтьоки і прудко вистрибує з ґражди...
Але то був не єдиний раз. Даремні були застереження тітки Нічниці, що скористатися даром він може лише раз; даремні були й муки совісті, що він переступить закон. Коли йшлося про Марічку, закон був для нього порожнім місцем.
Він ще і ще нечутно та невидимо пробирався до ґражди Гутенюків, коли брами не зачиняли, у людській подобі. Залізав у голову дівчині й усе зазирав у найвіддаленіші закутки в надії, що хоч десь знайде себе. Та марно...
60-ті роки XX ст.
Розділ 1
Вечоріло. На гори спадали прозорі сутінки, а помаранчевий серпанок, який забарвлювали останні промені сонця, поволі темнішав, кидаючи відблиск на хати Верховини.
Петро Сорюк уже попорався з господаркою і тепер виносив їжу собаці. Чоловік ішов поволі після важкої денної роботи. Ґаздівським поглядом обвів навколишні гори, своє подвір'я і вулицю, що вела від центру містечка, понад Чорним Черемошем аж ген до пагорба. За ворітьми раптом побачив незнайомого чоловіка, котрий не поспішаючи, нога за ногою, прогулювався. Він привернув увагу Петра незвичною зовнішністю: невисокий, трохи в тілі, присадкуватий, віком до сорока років, не більше, з розкішними чорними бородою та вусами, а на голові мав крислатого капелюха. Поверх картатої сорочки в незнайомця вільно звисала жилетка від костюма, а на ногах мав два розпаровані черевики різного кольору. Чоловік стояв, схрестивши руки за спиною і задоволено розглядався навколо. Його погляд упав на Петра. На обличчі у прибульця розтягнулася широка усмішка, так ніби він побачив старого знайомого:
— Добрий день! — із дивним акцентом гукнув бородань ґазді Сорюкові.
— Слава навіки Богу, — по-місцевому відповів Петро.
— Ви тут живете?
— Йо! Ту жиєм. А ви хто будете? — запитав і собі Петро.
— Я приїхав подивитися на Карпати, познайомитися ближче з вашими людьми, з вашою культурою. Ото ходжу Верховиною, розглядаюсь, і ну дуже мені все подобається. Мене звати Сергій.
— А я Петро. Ви, певно, з дороги змучені, голодні? — Петрові чужинець здався приємною людиною, і Сорюк пошкодував подорожнього, котрий ходив у їхніх краях голодний.
— Та трохи, але то не біда. От де справжня пожива, — Сергій показав рукою на гори.
— Але йно горами ситий не будеш, — віджартував ґазда. — А зайдіт-но д'хаті, троха погостимоси!
— Не відмовлюся, дякую!
Сергій із дороги крізь браму зайшов на подвір'я. Хата Сорюків стояла набагато нижче від рівня дороги, й від воріт до порога вела звивиста стежка вниз.
— Ґаздине, приймай гостей! — гукнув Петро у бік дверей.
За хвильку з хати визирнула молодиця, Петрова дружина.
— То моя ґаздині Євдокія, — відрекомендував Петро.
— Дуже приємно, я Сергій, — ламаною мовою з російсько-українсько-вірменсько-грузинським акцентом відповів чоловік.
— Та заходьте д'хаті, — запросила Євдокія.
— Та якось незручно чужих людей турбувати, — засоромився Сергій.
— Нічьо-нічьо, приїхали до нас, то будете нашим гостем, — наполіг Петро.
Чужинець зайшов у дерев'яну хату, яку відразу помітив на цій вулиці, бо вона виглядала автентичною гуцульською, а саме це зараз найбільше приваблювало чоловіка. З вхідних дверей гість потрапив у невеликі сіни, звідки — традиційно для такої народної архітектури — вели двері праворуч і ліворуч. Його запросили до кімнати ліворуч від сіней. Піч, лави, ліжко, стіл, образи на стіні, намисник — усе було саме так, як уявляв собі Сергій. Хата наче промовляла до нього: це те, що шукав.
Ґаздиня метнулася в іншу кімнату, й уже за півгодини на столі пашіла заманливими ароматами тепла страва.
— Банош із бриндзою, — припросила ґаздиня. — Ану лиш спробуйте, пану сю!
Сергій узяв ложку й уперше скуштував цієї гуцульської страви:
— Ммм, фантастика! — емоційно вигукнув бородань, аж підскочивши на лаві. — Нічого смачнішого я не їв! — його рука злетіла вгору на вірменсько-грузинський манір, так наче виголошував тост.
— Йому подобаєсі, — втішилася ґаздиня.
— Мені тут усе подобається, — прицмокуючи, зізнався Сергій. — Але я хотів би глибше пізнати ваш спосіб життя, ваші вірування, ваш світ, ваші пісні, легенди. Мені то все дуже цікаво!
— Та йой, то ми вам вповімо всьо, шо знаємо! Хто-хто, а гуцули вміют баїти, — мовив Петро.
— А що то означає «баїти»? — зацікавився говіркою Сергій.
— То значит говорити. Молоді вже тепер не хотє баїти нашоу балачкоу, кажут: не модно, — то вона й занепадає.
— Так не можна! — скочив із місця Сергій, — ви мусите боронити своє хай там що.
— Та так, бороним! — погодився Петро. — Отак, як видите, і жиєм собі: молимоси Богови, маєм маржинку, пораємси на землі. Головне — прожити так, аби не образити і не нашкодити людині.
— Така проста і мудра у вас філософія, звідки вона? — чужинцеві ставало дедалі цікавіше з цими людьми.
— Від діда-прадіда. Ми так від предвіку жиєм.
— А ви звідки будете? — зацікавилася незвичним гостем Євдокія. — І що робите в нашому Жєб'ю?
Чоловік хвильку вагався, чи відкритися, хто він, адже тоді ґазди можуть захотіти здатися ще привітнішими, ніж є, і замкнуть у собі весь колорит, а Сергій саме за ним полював. Та він був чесний чоловік і за хліб-сіль звик платити правдою.
— Я режисер Сергій Параджанов, приїхав знімати кіно.
— Овва, які в нас люди, Євдосю, — Петро аж ударив руками по колінах.
— Та ні, я такий самий звичайний чоловік, як і ви, — відповів Параджанов, хоча за плечима вже мав вісім знятих фільмів. — У вас будемо знімати стрічку за твором Коцюбинського «Тіні забутих предків». То про ваш край, про ваших людей, тому мені конче треба відчути гуцулів зсередини, добре вас пізнати, щоби потому не брехати на екрані.
— Та то не тєжко, лишайтеси в нас та й будете всьо виґіти, — запропонував Петро.
— Дякую, я вже забронював готель у Верховині, чи — як ви кажете — в Жєб'ю. Та й вас турбувати незручно.
— Йой, та в тотій гостинници ніц гуцульского не зобачите, панусю, — наполягала Євдокія.
— Жийте у нас, кілько хочете, — просив Петро.
— Ви серйозно? Можна? О, то був би найкращий подарунок долі! — вигукнув Параджанов і кинувся обіймати майже не знайомих гуцулів. — Які ж ви добрі люди!
Подякувавши за почастунок і за неймовірну пропозицію, Сергій Параджанов хутко побіг до готелю забирати свої речі, а ще дав знати своїй команді, що переїжджає:
— Друзі мої, я вас кидаю заради краси. А ви ж знаєте, що я хворий на любов до краси! Ариведерчі!!!
І 39-річний бородань, підстрибуючи, наче мала дитина, побіг мостом через Черемош.
Починався травень 1963 року.
Розділ 2
За якихось два-три тижні знімальна група кіностудії імені Олександра Довженка вже пофотографувала і затвердила більшість локацій, де мали відбуватися зйомки. Бракувало тільки загальних планів гір.