— Хочу, щоб аж дух захоплювало від картинки, — безапеляційно оголосив Параджанов на імпровізованих зборах у місцевому ресторані.
Він сидів на чолі двох зсунутих столів у компанії оператора Юрія Іллєнка, художника-постановника Георгія Якутовича, освітлювачів, звукорежисерів, технічних працівників і, звісно ж, кагебіста, котрий офіційно фігурував як бутафорник, але ж усі знали його місію. Без нього в той час було ніяк. Актори, гримери та костюмери мали приїхати днями.
— Мусимо шукати, Сергію Йосиповичу. Часу не так і багато, можна сказати: взагалі нема, — озвався художник.
— А зйомки мають початися вчасно. Як зірвемо план, усім нам капець, — сумно нагадав молодий непоказний хлопчина Тарас, чия посада поміж «кіношниками» звучала як «принеси-подай».
— Капець, Тарасику, капець, — прогугнявив Параджанов. — То які в кого ідеї, друзі мої?
— Я би казав точно дотримуватися тексту Коцюбинського. Він описує Криворівню — мусить бути Криворівня, — мовив Юрій Іллєнко.
— Категорично ні! — буркнув Параджанов. — Ми знімаємо геніальну стрічку, не забуваймо про це. Нам не можна сліпо ілюструвати Коцюбинського. Хочу, щоби то було не кіно, а поезія, — розумієш, Юрку?!! Воно має іскрити звуками, звичаями, віруваннями, ритуалами, заклинаннями. Має горіти!
— У Коцюбинського того ціла купа, — заперечив Іллєнко.
— А я кажу: мало!
Оператор скоса глянув на Параджанова, проте змовчав: усе-таки шеф тут — режисер.
— Я вам іще раз кажу, — уже роздратовано вибухнув Параджанов, — ми знімаємо геніальний фільм. Ви думаєте, я не тямлю, чого мені доручили цю постановку? Га? Мовляв, цей куций вірменчик усе одно завалить Коцюбинського! Ось я їм завалю! — режисер зігнув руку в лікті. — Я їм таке зроблю кіно, яке жодною мовою не перекладуть, бо не зможуть! Але й перекладати не буде потреби — все і так зрозуміло буде. Отаку я їм Україну зроблю!
— Друзі, тепер ближче до наших баранів, — голос розуму долинув од художника-постановника Георгія Якутовича. — Я вже кілька років їжджу в дивовижне село Дземброню, яке загублене у високих горах, забуте Богом і людьми. Нам треба його оглянути.
— Поїхали, — не дослухавши, зірвався з місця Параджанов.
— Можна і мені? — спитав непоказний Тарас.
— А чого ж ні! — погодився режисер.
— А я поїду днями разом із освітлювачами, — відмовився від шефової компанії оператор Юрій Іллєнко, який, очевидячки, мав інше бачення цієї стрічки, та вважав за найкраще спробувати толерантно вести дискусію зі запальним режисером.
Наступного ранку товариство у складі трьох чоловіків, «озброєне» фотоапаратом, роздрукованим сценарним планом із попередньою розкадровкою і торбиною з «тормозком», рушило до автобусної зупинки.
За Верховиною, яка щойно перший рік носила це ймення, бо до того називалася Жаб'є, в Ільцях уліво вела дорога на Буркут, у бік найвищих гір — Чорногірського хребта. Щоправда, автобус туди їздив катастрофічно рідко: лише вранці й увечері. Параджанов розпитав Петра Сорюка, коли треба бути на зупинці, щоби не проґавити єдиного ранкового транспорту.
Рівно о 7:00 кіномитці вже чатували на чотириколісного. Параджанов і Якутович навіть тут обговорювали творчі моменти, а юному Тарасові ще марились останні сни й він раз у раз гучно позіхав на повну пельку, спершись спиною до електричного стовпа. Нарешті гірський спокій порушило неймовірне гудіння. Ревучи, до зупинки підкотився запилючений автобус із написом «Косів — Берестечко».
— Ой, то, певно, не наш автобус, — припустив Тарас. — Тут не вказано ніякої Дземброні.
— Вам на Дземброню? — гукнув водій. — То сідайте! Дземброня по війні стала Берестечком. У народі нова назва не прижилась, але офіційна є офіційна — мусим писати. Всьо добре, сідайте.
Тарас зазирнув усередину. У неароматному спекотному салоні консервувалося кілька десятків пасажирів із курятами, поросятами, великими клунками, торбами. Усе лежало абиде, а при русі автобуса, певно, літало з боку в бік.
— Нема ради, сідаємо в переповнений, — інакшого ж не буде, — підбадьорив хлопця режисер.
Параджанов без будь-яких викаблучувань заліз у гущавину спітнілих тіл, усівся ззаду на бамбетлі й одразу почав розмову з пишною жіночкою, котра сиділа праворуч. Георгій Якутович теж якось притулився на останньому вільному місці, а от Тарасові нічого не залишалося, як стоячи повиснути на ручці зачиненого люка й підстрибувати на кожній ямі.
Назвати шлях на Дземброню дорогою язик би не повернувся. Ямами ці гігантські вибоїни теж охрестити було годі, — просто довільні горби з каменюк і землі, які дивним чином уклались у щось схоже на шлях. І нічим, окрім цього дива техніки з височенним підйомом, двоногому Божому створінню сюди не добратися. Поки пасажири у дружному пориві гоцали на ямеґах, Параджанов спокійнісінько бесідував із гуцулкою і лише час від часу витирав мокрою хустинкою рясний піт з чола.
— Онде тутво вийґіт, і зара направо стежкоу, — то буде та гора, за яку я вам повідала, — підсумувала розмову гуцулка і вийшла на найближчій зупинці.
— Дєкувати красно! — гукнув їй услід Параджанов, який уже потрохи вчився гуцульських словечок.
Кінотовариство доїхало до кінцевої зупинки і вийшло із задушливого автобуса. Дземброня розтягнулася на кілька кілометрів уздовж річки, та в долині тулилася тільки невелика частина хатин, а решту людська рука порозкидала по горах, невеличких і височезних, пологих і стрімких, — словом, навіть там, де ніколи не сподіваєшся натрапити на помешкання.
Першим, що побачили в Дземброні кияни, була фігура Матері Божої, підв'язана шаляновою хусткою, а з плечей звисав вишитий рушник. Такої «костюмованої» Богородиці чужинці ніколи не бачили, тому їхньому здивуванню не було меж:
— Диви, Сергію, яка краса! Це ж треба до такого додуматися: зробити зі святої свою землячку! — вигукнув Георгій Якутович.
— Я ж казав, що то унікальний народ! Такі побожні, а водночас затяті язичники, і це так органічно поєдналося, як у жодному іншому етносі, — мовив Параджанов. — Вони моляться Богові й тут же ж задобрюють сонце, б'ють поклони в церкві й ідуть розганяти руками хмари чи замовляти змій, приймають хрещення і бояться арідника чи щезника. Унікальний народ!
— А може, вони і справді бачать більше, ніж ми, міські, — озвався Тарас.
— Нявок, Мару і Блуд? — підморгнув Параджанов.
— Не знаю, як їх там називають. А що, як те все справді існує?
— Ну, мені, хлопче, було б ой як цікаво зустіти таку істоту. Може, погодилася би знятись у нашому фільмі? — усміхнувся Параджанов.— Уявляєш собі на афіші: вперше на великому екрані Чугайстир і Той, що в скалі сидить! Ех, я цілком серйозно хотів би щось таке зустріти. Чого смієшся, студенте?
— Бо ви кумедний, — гигикнув Тарас.
— А думаєте, тотих непрустих у горах нема?..
Параджанов, Якутович і Тарас обернулись у той бік, звідки долинув хрипкий старечий голос. Позаду них стояв дідок у капелюсі, у потертому піджаку, у темних льняних штанах і в постолах.
— Вони є, тілько рідко хто їх видит, — дідок заворожливим голосом поволі вів далі. — Ти станеш знаним паном по тій гуцульскій роботі, — поглянув на Параджанова. — Але за то мусиш дорого заплатити, бо ти влазиш у страшну таїну. І ше. Бійси Обмінника: він буде недалеко від тебе, бо ти вже вліз.
— Куди я, кажете, вліз? — перепитав Парджанов, який дуже серйозно вислухав діда.
Режисер, як усі творчі люди, таки вірив у містику.
Та незнайомець не відповів, лише подивився на нього довгим поглядом, повернувся і пошкандибав геть.
— Ого, який персонаж, — присвиснув Якутович. — Треба накинути ескіз, — і миттю витягнув папку з білими листочками, олівець і швиденько, то поглядаючи на дідугана, то опускаючи погляд на праву руку, почав зарисовувати типаж гуцула.
— Так, незвичний. А знаєш, Георгію, — в очах Параджанова зблиснув вогник, — отакий має бути на екрані наш мольфар Юра. Я це вже бачу.
— Але як описати цього діда Спартакові Багашвілі, який бачив театр і камеру, але ніколи в житті — справжнього мольфара? Та і звідки грузинові знатися з українськими чаклунами!