Выбрать главу

Вже день здається сивим і безсилим

Вже день здається сивим і безсилим,  І домліває в зарослях ріка...  Луги, луги, пропахлі сіном прілим,  Чи ви мене впізнали, земляка?  Я тут колись бродив між лепехою  І спочивать сідав на купині —  Тоді ви разом бавились зі мною,  Свою журбу повідали мені.  Чому ж тепер така сумна напруга,  Завмерла мова в тиші верховіть?  Та ви ие бійтесь — я вернувся другом,  Я зрозумію все — шуміть, шуміть... 11.07.1956

Пучок суниць

У степу не було нікого,  Тільки вітер та ми й ковила,  І мовчала струнка дорога,  Що, здавалося, в небо вела.  Та сміялося сонце в блакиті  Над безмежжям німим цілини.  В курені, що соломою криті,  Ми дівчатам несли кавуни.  І припала ж така година,  Дуже радісна й трохи сумна:  У Миколи були іменини,  А у нас не було вина.  Прокляли ми тоді дорогу,  Що вона подалась не туди —  Пнеться в небо, мабуть, до Бога,  А від нього вина не жди...  Гоготіло вночі багаття,  Танцювали зірки у вогні,  І дівчата в святешних платтях  Дарували Миколі пісні.  Чисту воду пили із бочки,  Брудершафти і тости були,  Пап солідних сини і дочки  Круг багаття тамтам вели.  І уже як першій зірниці  Усміхнулася жовта стерня,  Піднесли ми йому суниці,  Що збирали гуртом півдня.  Бо тоді у зелених суницях  Вся фантазія наша жила.  Бачив я: у Миколи в зіницях  Синім полум’ям радість цвіла.  І стояв він, як мак, рум’яний,  Бурмотів невиразно: «Бра...»  Був Микола від щастя п’яний,  Від хмільного людського добра. 14.10.1961

Грудочка землі

Ще в дитинстві я ходив у трави,  В гомінливі трепетні ліси,  Де дуби мовчали величаво  У краплинках ранньої роси.  Бігла стежка в далеч і губилась,  А мені у безтурботні дні  Назавжди, навіки полюбились  Ніжні і замріяні пісні.  В них дзвеніло щастя непочате,  Радість невимовна і жива,  Коли їх виводили дівчата,  Як ішли у поле на жнива.  Ті пісні мене найперше вчили  Поважати труд людський і піт,  Шанувать Вітчизну мою милу,  Бо вона одна на цілий світ.  Бо вона одна за всіх нас дбає,  Нам дає і мрії, і слова,  Силою своєю напуває,  Ласкою своєю зігріва.  З нею я ділити завжди буду  Радощі, турботи і жалі,  Бо у мене стукотить у грудях  Грудочка любимої землі. 26-27.11.1957

Степ

Трави в’януть під млосною спекою,  Крутить вихор серпневий пил,  Осокори за даллю далекою  Підпирають в степу небосхил.  А до них між балками та нивами  Вибігає закурений шлях,  Огинає химерними звивами  Жовті стерні на тихих полях.  Тут роботи нема обережному —  Де для нього тут межу найдеш?  Той господар в просторі безмежному,  Хто душею відрікся меж! 1961

Гнівні сонети

І. Погода Тремтіть небіжчика не змусиш від морозу, Та й від жари він пітувать не стане, Як не народить думку, хоч погану. Муштрований убогий розум. Він буде завжди вірити прогнозам. На все життя складать наївні плани. Вмивати морду заспану з-під крана — Він побоїться поклонитись грозам. Він, може, нишком буде навіть злитись. Та побоїться, грішник, помилитись І буде тихо та спокійно жить. І тільки той, хто чхає на погоду. Той, хто не служить череву в догоду. Зуміє правді й розуму служить.              ІI.    БЕЗ НАЗВИ Комусь життя — забави та відради, А світ закритий ширмою вікна, Турбота в нього цілий вік одна — Дістать дружині пудри та помади. І він до всього шкірить зуби радо, У все повірив і прийма сповна, А думати тоді він тільки зна. Коли відгадує кросворди та шаради. Безпечний дурнику. Живи собі на втіху, Не знай ні горя, ні страшного лиха Думки носить у черепі тугому. Мугич пісні гугняво під сопілку, їж досхочу, на свято пий горілку. Але хоч жить не заважай нікому.

Ніч в озері

В мовчанні вод пригнічено-веселих  Застигли зорі на холоднім дні —  І озеро нагадує мені  Великий таємничий келих.  На дні повільно хмари темно-сині  Повзуть, немов підводні кораблі,  А навкруги ні клаптика землі —  Одні лиш зорі, строгі і красиві.  І я тремчу — у грудях канонада,  Я онімів, бо неземна принада  Мені так душу щастям колиса.  І соромно стає, і розум боре втома:  Адже болото й гнилизну у ньому  Хова ревниво крадена краса. 27.07.1955

Кривда

 У Івася немає тата.  Не питайте тільки чому.  Лиш від матері ласку знати  Довелося хлопчині цьому.  Він росте, як і інші діти,  І вистрибує, як усі.  Любить босим прогоготіти  По ранковій колючій росі.  Любить квіти на луках рвати,  Майструвати лука в лозі,  По городу галопом промчати  На обуреній, гнівній козі.  Але в грудях жаринка стука,  Є завітне в Івася одно —  Хоче він, щоб узяв за руку  І повів його тато в кіно.  Ну, нехай би смикнув за вухо,  Хай нагримав би раз чи два,—  Все одно він би тата слухав  І ловив би його слова...  Раз Івась на толоці грався,  Раптом глянув — сусіда йде.  — Ти пустуєш тута,— озвався,—  А тебе дома батько жде-  Біг Івасик, немов на свято,  І вибрикував, як лоша,  І, напевне, була у п'ятах  Пелюсткова його душа.  На порозі закляк винувато,  Але в хаті — мама сама.  — Дядько кажуть, приїхав тато,  Тільки чому ж його нема?..  Раптом стало Івасю стидно,  Раптом хлопець увесь поблід —  Догадався, чому єхидно  Захихикав сусіда вслід.  Він допізна сидів у коноплях,  Мов уперше вступив у гидь,  З оченят, від плачу промоклих,  Рукавом витирав блакить.  А вно чі шугнув через грядку,  Де сусідів паркан стирчав,  Вибив шибку одну з рогатки  І додому спати помчав...  Бо ж немає тим іншої кари,  Хто дотепи свої в іржі  Заганяє буздумно в рани,  У болючі рани чужі...