Вона щойно спекла хліб у чавунній каструлі, яку зазвичай ставила прямо на жар маленької залізної пічки, — на початку сімдесятих до половини майданчиків ще не було підведено електрику.
Пахло квітами. Всюди були розставлені горщики. Під час переїздів вони займали більшу частину вагончика — Хелене Кроне обожнювала квіти. У будь-якому місці, де вони виступали більше трьох днів, вона що-небудь садила — аби тільки побачити, як пробиваються перші зародкові листочки, — перед тим, як знову доведеться збирати речі. Максиміліан чудово розумів, що змусити її піти з цирку можна, лише пообіцявши їй власний сад. Він намагався вмовити її, але у нього нічого не виходило.
Його — закутого в гіпс — винесли на вулицю. Мати дала йому супу з хлібом. Він міг рухати тільки правою рукою.
Йому були чутні материні рухи, вони були легкими й природними. Хоча була ніч. Хоча позаду в неї був робочий день завдовжки шістнадцять годин, чотири з яких складалися з важких фізичних вправ. Хоча страх за нього звучав у ній — безперервно. Незважаючи на все це, вона була природна. Це була природність диких тварин, що має щось спільне з музикою Баха. Така природність, що навіть і уявити собі не можна якусь іншу ноту, — тоді все це взагалі не звучатиме. Справжня воля — це вільність від необхідності вибирати, бо все вже й так досконале.
Максиміліан спокійно приймав усе, не складаючи ніякої подяки: те, що діється, вже припускало, що він дорожить ним.
Каспер чув близькість своїх батьків, силу їхніх почуттів і їхню стриманість. У нього не знайшлося б для цього слів. Але він відчував, що коли ти хочеш мати дім, який буде досконалим, відкритим і природним, як музика Баха чи як великі кішки, що розгулюють саваною, то дарма ти це не отримаєш, ціна цього — небезпека прожити все життя в безпосередній близькості від двох полюсів з високою різницею потенціалів.
Максиміліан заснув. Його звалила втома. Хелене Кроне ніжно розбудила його, дуже ніжно. У напівсні він підвівся, поплентався у вагончик і впав на ліжко.
Каспер прислухався до матері, поки вона прибиралася. Він чув утому. Але за цією втомою таївся інший звук, який він ніяк не міг розшифрувати.
Вона взяла його на руки й понесла в дім, поклала в ліжко, він почув, як вона піднімає лампове скло і задмухує ґніт.
Йому не спалося. Він лежав у темряві і думав про смерть. Він боявся померти.
Значить, те, що він розповів Стіне, не було правдою. Звучання Всевишньої не зробило його безстрашним. Усе було зовсім інакше. Лежачи в темряві, він відчував страх.
Раптом почувся звук — зовсім близько, це була мати.
Вона сіла на край ліжка. Він чув ніжний звук тканини її нічної сорочки. Він знав, що якби до нього повернувся зір, то її сорочка здалася б йому витканою з місячного світла.
Можливо, це не була якась певна ніч — він чудово розумів, що таких ночей, мабуть, було багато. І все одно — йому уявлялася одна довга ніч.
Вона сиділа довго, не кажучи ні слова, просто тримала його за руку. Потім вона тихо заспівала — вона часто співала, але йому вона не співала із самого його дитинства.
Вона заспівала, і знову виник той звук, який був йому незрозумілий. Він був могутнім — більшим, ніж це можливо для однієї людини. І пронизував усе навколо. Каспер визначив його. Це була максимальна гучність любові матері до своєї дитини. І не просто однієї матері. Любові всіх матерів до своїх дітей.
Можливо, він задрімав. І потім прокинувся. Можливо, він був у лікарняній палаті. Можливо, це була інша ніч з матір’ю.
Вона більше не співала. Вона розповідала.
Про своє дитинство. Про тварин, які жили в її сім’ї і про яких вона чула від родичів.
— У моєї мами, твоєї бабусі, — сказала вона, — був номер, де вона була білою клоунесою, — в Австрії, до і після війни. У номері брали участь собаки. Серед них був один тер’єр. Вона привезла його із собою в Данію. Пам’ятаю одне з його цуценят. Коли ми з ним бігли у високій траві або через поле, йому доводилося через кожні п’ять метрів високо підстрибувати, щоб бачити мене.
Вона говорила, а Каспер услухався в її голос. Він чув тих артистів, про яких вона розповідала, він міг визначити їхню тональність. Він несподівано зрозумів, що у всесвіті від звуку кожної людини є доступ до всіх інших звуків.
Він зрозумів, що тих, про кого розповідає мати, вже немає серед живих. Бабуся померла. Собака помер. Люди померли. А проте голос його матері був дверцями, що вели до їхнього звучання. Йому було це чутно. Але він цього не розумів.
— Була у мене подруга, — продовжувала Хелене Кроне, — Карен, ми були ровесницями.
Каспер прислухався до цього імені. Він відчув, що тільки для того, аби програти один конкретний спогад, пам’ять привела його до цього імені.
— Це через неї я змінила натягнутий канат на вільний дріт, — говорила Хелене Кроне. — Тієї зими ми влаштувалися біля Хольте. За нашим табором був кар’єр з видобутку мергелю, Карен умовила мене перебратися на той бік в сажі для риби. Над кар’єром була натягнута мотузка. Вона сказала, що хоче навчитися ходити по дроту. Ми не вміли плавати. Дорослі дізналися про наші плани. І злякалися. Було вирішено, що нам треба навчитися плавати. Найближча купальня була біля озера Фуресеен. Ми їздили туди велосипедом, проїжджаючи повз Гаммельгор і Скоубрюнет. Якось Карен сказала: «Тобі треба зустрітися із сестрами». Сестри жили в монастирі біля одного з озер. Виявилося, що монастир — це просто великий будинок. Нас пригощали чаєм із сухим печивом. Яке розмокало, коли ми опускали його в чай. Я там познайомилася з однією жінкою, мені вона тоді видалася старою, але їй було, мабуть, років п’ятдесят. «Ти хочеш щось запитати?» — поцікавилася вона.
Я відчувала до неї довіру. Від неї приємно пахло. Якщо від дорослої людини приємно пахло, я завжди відчувала до неї довіру.
Хелене Кроне засміялася в темряві, приглушено, щоб не розбудити чоловіка. «Так, — відповіла я, — я хочу про дещо запитати. Іноді я боюся, що світ — це сон». «Що кажуть дорослі? — спитала черниця. — Коли ти запитуєш їх про це?»
Вона сказала «дорослі». Не «батько і мати». Вона розуміла, як я дивлюся на світ. «Вони кажуть, щоб я ущипнула себе за руку. Вони кажуть, що коли буде боляче, значить, я не сплю».
Черниця вмочила печиво в чай. Повільно. Можливо, вперше я бачила дорослу людину, цілком позбавлену нетерпіння. «І що ти про це думаєш?» — запитала вона. «Я думаю, а що, як те, що мені боляче, — також сон?»
Не думаю, що вона мені відповіла. Але коли ми зібралися додому, вона провела нас до того місця, де ми залишили велосипеди. На них були справжні гумові шини, хоча точилася війна. У цирку був цілий склад коліс — для трюкових велосипедів.
Вона погладила мене по голові. «А якщо це сон, — спитала вона, — тобі б хотілося прокинутися?» «Тільки якщо я точно знатиму, що там будуть тато і мама», — відповіла я.
Вона засміялася — тихо, доброзичливо, я не зрозуміла з чого. «Рада буду тебе бачити, — сказала вона. — Якщо зберешся до нас іще. Будь-якого часу. Приходь разом з Карен».
Але я так і не зібралася до неї. Аж поки прийшла з тобою до церкви на вулиці Бредґаде. До неї. Черниці. Матері Рабії.
Він прокинувся, на ліжку біля нього хтось сидів. Спочатку він вирішив, що це його мати. Але це була африканка.
— Скільки я вже тут?
— Два тижні. У вас була висока температура. Інфікована рана. Вам кололи пеніцилін. Зараз уже краще.
Він не спитав про Клару-Марію. Він чув напругу в її системі. Поряд з ліжком стояло складане інвалідне крісло.
— Сигнал, — пробурмотів він, — звук, одного разу відісланий, ніколи не затихає. Він переміщається, досягаючи околиць всесвіту. Він може змінити стан, з механічного коливання перейти в теплове випромінювання, у світло, але імпульс залишається. Я чую інших людей, деяких людей, навіть коли їхнє тіло далеко від мене. Я відчуваю, що якась частина їхнього звучання знаходиться в межах чутної ділянки частот. Друга частина — ультразвук. І ще Одна — інфразвук. А якась частина взагалі не має ніякого стосунку до фізики. Я чую Клару-Марію. На неї хтось тисне. На межі того, що може винести її система. Навіть її система.