Раптом він ударив Каїна головою.
Удар цей відкинув Каїна назад, його тіло прослизнуло по тонкому шару води на підлозі й ударилося об стіну. Лоб був розсічений, обличчя заюшене кров’ю.
Скляні двері відчинилися, у прорізі дверей стояв диякон.
— Лазня — священне місце, — сказав він, — як і церква.
Він відступив убік, Каспер звівся на ноги. Поволі, похитуючись, він підвів Каїна і чи то проніс, чи то протягнув його повз диякону.
Диякон показав у бік душу, Каспер поставив Каїна в кабінку, а сам став у сусідню. Диякон повернув кран.
Головки душу були не просто великими, вони були за розміром, як млинові колеса. І вода, яка полилася з них, була не просто холодною — це була розтала вода з Кавказьких гір.
— Холодні обливання, — вдумливо промовив старий, — завжди були частиною найглибших духовних практик.
Каспер відчув, як стиснулися мільйони капілярів. Але дух вочевидь піднісся.
— Ревнощі зростають пропорційно близькості до великих духовних учителів, — сказав він Каїнові. — Зрештою, коли ти опиняєшся на відстані простертої руки, вони наближаються до безумства. Я прошу тебе вибачити мені.
— Йди сюди, — вів далі він, — нехай Каспер витре тобі спину.
Каїн позадкував.
— Потім, — мовив Каспер, — я умащу тебе зволожуючим кремом. І розітру твої ступні.
Каїн схопив зі стільця рушник. Бородані з басейну не зводили з них очей.
Каїн, хитаючись, відступав назад. Не відриваючи від Каспера погляду, він обмотав навколо стегон рушник. Поплівся коридором. Каспер ішов за ним слідом.
— Я вдарив тебе! — кричав Каспер. — Я беру свій удар назад. Я цілую тебе в чоло. Я шкодую, що знову втратив самовладання.
Каїн дав раду замкові й розчинив двері на вулицю. Він скотився зі сходинок і опинився на хіднику.
Перехожі зупинилися. Поряд з ним опинилася жінка. На якусь дивну мить Касперові здалося, що це Аста Борелло. Це було б чудовою синхронізацією.
Потім він побачив, що помилився. І в якомусь сенсі відчув полегкість. Коли космос починає підносити сприятливі збіги обставин, важливо, щоб він не перестарався.
Каїн прочовгав мимо жінки й кинувся бігти по Бредґаде. Каспер помахав глядачам. І з уклоном відступив назад, у церкву.
Він повернувся тим самим коридором, одягнувся, але дорогою назад зупинився перед однією з маленьких кабінок. Обличчя людини, що лежала у ванні, закривала газета. Каспер увійшов.
— Вибачте, що турбую, — мовив він, — але мене привернув звук. Дуже хочеться востаннє послухати ваш годинник. А заразом заглянути у вашу газету.
Людина прибрала з обличчя газету. Це був Вайдебуль. Обидва вони подивилися на стілець з тикового дерева, що стояв поряд з ванною, де на акуратно складеному одязі лежав його дорогий годинник.
Юрист простягнув Касперові газету, той розгорнув її на останній сторінці — там, де була таблиця розіграшу лотереї. Каспер дістав білет, пальці його рухалися по рядках, аж поки він знайшов свій номер: його білет виграв. Він завмер, напевно, на хвилину.
— Мій білет виграв, — констатував він. — Шість мільйонів, це білет на восьму частину, значить, я отримую сімсот шістдесят тисяч. І я мушу визнати, що ось зараз, кілька секунд тому, на коротку мить мене наповнила не вдячність до Божественного, а злість від того, що колись на Кампмансґаде я не повернувся до мого коханого судового виконавця Асти й не позичив у неї тисячку, щоб купити повний білет, ви мене розумієте?
Юрист похитав головою.
— Жадібність, — пояснив Каспер, — одна з найкаверзніших перешкод на шляху духовного зростання. Але, дякувати Богові, наступної миті я відчув, як зазвучала щиросерда молитва, і вона триває, я молюся святій Сесилії, не знаю, чи чули ви про неї, це покровителька музики.
За Касперовою спиною щось ворухнулося — у дверях стояв диякон.
— Я прошу вибачити за те, що сталося, — сказав Каспер, — але як ви можете пускати сюди такого мандрила, як Каїн? Це понад моє розуміння.
— Якщо якесь місце або простір істинно божественні, — сказав диякон, — то вхід відкритий для всіх.
Троє чоловіків подивилися один на одного. Каспер відзначив, що він помилявся в Східній церкві. Можливо, вона зрештою вмістить і переживе сучасний світ.
— Це стосується також і нашої знайомої, — спитав він, — матері Марії — ігумені Баґсверда?
Диякон відповів не одразу.
— Ми прагнутимемо до цього, — промовив він.
Каспер склав лотерейний білет.
— На цьому білеті є декілька цифр, — сказав він. — Номери телефонів і таке інше. І ще виграшний номер. Мені вони більше не знадобляться. Там, куди я прямую.
Він засунув білет у нагрудну кишеню дияконового одіяння.
— Символічний внесок, — сказав він, — у богоугодну справу інтеграції норовистих пань.
Диякон провів його до виходу.
— Може, скажете кілька вдячливих слів? — спитав Каспер. — Це все-таки майже мільйон.
— Пахомій Великий, — відповів старий, — приблизно в 307 році шляхом Божественного одкровення отримав кілька монастирських правил, яких ми досі дотримуємось. У цьому одкровенні мовилося серед іншого, що коли хтось подає милостиню своїм братам і сестрам, то дякувати має той, що дає.
Каспер і диякон подивилися один на одного. Потім Каспер уклонився.
— Дякую, — сказав він. — Вам. Східній церкві. І Данській Державній лотереї.
Він залишив автівку на Нюбровай. Як і минулого разу. Але тепер він проїхав повз будинки і спустився до берега озера.
Він ішов, ледве пересуваючи ноги. Він схуд кілограмів на п’ятнадцять. Жиру зовсім не лишилося, навіть на сідницях. Синці з’являлися миттєво, досить було йому лиш трохи посидіти на стільці під час допитів.
Він знайшов місце в огорожі навпроти маленької церкви з куполом, де монастир не було видно з-за дерев. Якимсь дивом він зміг перетягнути своє тіло через паркан на той бік. Але перш ніж підвестися й піти далі, йому довелося відлежатися у траві хвилин десять.
Він увійшов до головної будівлі через чорний хід. Коридори були порожні. Десь вдалині йшла відправа. Звучав Бах — одна з великодніх кантат, та, де є слова «Зрадійте, серця».
Десь за цими звуками він почув те, що шукав.
Він піднявся ліфтом у гостьовий флігель. Їх помістили в ту келію, яка колись була відведена йому. Коли він був черницею.
Він постукав і увійшов. Стіне і Клара-Марія сиділи на ліжку й пили чай. Між ними вивершувалася гора ляльок. Він узяв стілець — той стілець, на якому колись сиділа Синя Пані.
Звучання навколо них було більше за приміщення, воно було склепінчастим, немов собор. Йому й раніше доводилося бути свідком того, як інтерференція між батьками й дітьми набувала такої форми — коли між ними справді була любов. І коли і жінка, і дитина ставали схожими на персонажів грецької міфології.
Він був чужим у цій звуковій картині. Йому в ній не було місця. Він не мав на неї права. Його ніколи не пустять всередину. Надто пізно.
— Добре, що ти прийшов, — сказала дівчинка. — Читатимеш мені перед сном. І ще гратимеш. І на скрипці, і на піаніно. Що-небудь цього, Баха. Щовечора.
Він підійшов ближче.
— Я сидітиму у тебе на колінах. А ти гладитимеш мене. Кожного вечора. Я це дуже люблю.
Вона почала наспівувати. Це була «Bona Nox».
Він відчув, що його пройняв піт.
— Мине багато часу, — продовжувала вона. — Багато, багато часу. Аж поки ти розплатишся. За те, що тебе не було в моєму дитинстві.
Вона ляснула по ляльках.
— Двісті ляльок «Братц». А вони обіцяли мені п’ятсот. Обіцяли!
Вона встала.
— Бувай, — сказала вона. — Я піду пограюся.
Проходячи повз нього, вона зупинилась. Погладила кінчиками пальців його підборіддя. Як доросла жінка.
— Вона моя, — сказала дівчинка. — Моя мама. Тільки моя.
Він кивнув.
— Я думаю, що ти не повинен їй говорити нічого такого, — продовжувала вона, — чого не можна було б сказати при мені.
Він знову кивнув. Чарівливість дівчинки була непохитна. Немов чарівливість Караяна. Ніхто не може суперечити Караяну. Чи Ріхтеру. Навіть Берґману не може.