І вона вийшла з кімнати.
Він почекав, поки не запанувало власне звучання Стіне. Воно теж являло собою простір. Дещо іншої форми, ніж спільне з дитиною. Він чув цей простір з найпершого разу. На березі. Тоді йому захотілося проникнути всередину. «Захотілося» — неправильне слово. Його туди затягло. І потім він так ніколи й не зміг вибратися назад. Ніколи не хотів.
Там було просторо. Ніяких меблів. Ніяких пасток. Ніяких обмовок. А проте. Якесь одне місце завжди лишалося недоступним. Але тепер йому вже нічого було втрачати.
— Ти сиділа два роки в Хорсенсі, — сказав він. — До нашої зустрічі. За вбивство.
Йому траплялося спілкуватися з різними злочинцями. Цирк — багатогранний світ. Убивство завжди породжує якесь особливе звучання. Звучання чогось остаточного. Зараз воно теж виникло навколо них. Так буває із словами: досить їх вимовити — і миттєво виникає фрагмент позначуваної ними дійсності.
— Це був коханець, — сказала вона. — Він зґвалтував мене. Це трапилося, коли він збирався зробити це вдруге.
Він прислухався до її системи.
— Насильство завжди залишає слід. Я ніколи не ступатиму на нього.
Вона підвелася, підійшла до нього ззаду.
— Я рада, — сказала вона. — Чорт забирай, як я рада цьому.
Вона провела рукою по його потилиці. Його реле відключились. Мозок відключився. Синапси перестали діяти. Він пропадав ні за цапову душу. Він був беззахисний перед нею. З вулиці долітав дитячий сміх.
— Скільки часу вони тут пробудуть? — запитав він. — Діти?
— Вони відлітають додому завтра. Усі, крім Клари-Марії.
— А що відносно передбачення землетрусу?
— Мені треба було щось вигадати. Щоб пояснити тобі наше з нею знайомство.
Десь далеко, далеко в глибині його задзвенів попереджувальний сигнал. Але він був так далеко. Він відчув тепло її долонь. Майже як гарячий присок. І перестав щось чути.
Він прокинувся з усвідомленням, що жінка й дитина покинули його.
Сон був важким. Уві сні до нього приходили видіння, наче в опіумному чаді. Тіло було змучене, очі склеїлися від в’язкого макового сну. Він сканував будинок — вони зникли. Похитуючись, він вийшов у коридор і відчинив двері до їхньої келії. Ліжко було незім’яте. Ляльки зникли. Одяг теж.
Він хлюпнув у лице холодною водою. Відображення в дзеркалі більше не зверталося до читачок жіночих журналів. Воно волало до пластичних хірургів. До хоспису Державної лікарні.
Звучала одна з ранкових молитов. Із церкви. Вона проникала крізь кам’яні стіни. Шістдесят жінок в екстазі. А він заледве тримається на ногах.
У його дитинстві, коли всі власники циркових шатер були чоловіки, а всі матері — жінки, він мріяв, щоб світом керувала жіноча субстанція. Тепер, коли це почало збуватися, в душу його стали закрадатися сумніви.
Він через силу рушив білим коридором. Йому здавалося, що він повзе накарачки. Перед кімнатою у фронтоні він зупинився і прислухався.
Звідти лунав голос африканки.
— Коробка, — пояснювала вона. — З трьома сотнями ляльок. З іграшкового магазину «Феттер БР». Вона не могла зникнути. Вона мусить десь у вас стояти.
Для містиків і клоунів будь-яка ситуація, що спонтанно виникла, починає іскритися в променях сонячного світла. Немов видимий і чутний коштовний камінь. Він відхилив двері.
Вона сиділа за столом Синьої Пані. Нога її була в гіпсі. На темному обличчі рожевіли рани. Вони вже заживали.
Він чув, що останній раз вона спала, щонайменше, добу тому. І що їй це дається без жодного напруження.
— Де вони? — спитав він.
Він сам чув, що в його голосі були пил і смола.
— Вони напишуть тобі. Протягом місяця.
Будь-яку іншу людину він би змусив усе розповісти. Але не її — момент був занадто непідходящим для того, щоб калічити самого себе.
Почалася молитва. Він почув своє дихання. Його система готувалася до останнього виходу. Її погляд зупинився на ньому. Він знав, що, коли він припуститься бодай найменшої помилки, вона виведе його з гри.
Він поклав перед нею ключі від машини.
— Вчора мені довелося викрасти авто — щоб добратися сюди. Воно стоїть біля Нюброґорд. Яскраво-синій «BMW». Я боюся, що, коли його знайдуть, це обернеться проти вас. Адже мене відпустили тільки на підставі вашого медичного висновку. Автівку треба повернути на цирковий майданчик в Беллахоє. Як ти думаєш, можна попросити якусь молодшу послушницю відігнати її туди?
Її очі вивчали його. Усе звучання й увагу він сконцентрував десь біля своїх ніг. Саме так він спустошував покерні салони Європи. Ніяк це задіювати серце. Не прикидатися. Замість цього сконцентрувати всю увагу біля ніг.
Вона встала.
— Ти побачиш їх знову, — сказала вона. — Стіне і Клару-Марію. Може минути рік. Не треба поспішати. Ти побачиш їх.
— Я цілком спокійний, — запевнив він.
Вона ходила з одним костуром. Невагомо. На мить він застиг, милуючись цим видовищем. Бах би теж помилувався. Навіть якби він був у середині останньої частини «Kunst der Fuge».
Він повернувся до телефону. Вслухався в молитву. Ось зараз він востаннє пройде повз охоронницю. Востаннє обманом пройде через приймальню. Востаннє винайде якусь витончену брехню. Він відчував, що це потрібно, і не тільки йому самому. Щось більше виникало в ньому. Можливо, Всевишня? Будемо сподіватися. Але хіба можна коли-небудь сказати напевно?
Він зателефонував до мережі іграшкових магазинів «Феттер БР», до головного відділення на Роскілевай. Слухавку зняла молода жінка. У нього не було ніяких заготовок, але його надихнула відкритість у її голосі. До тридцяти років люди ще не втрачають віри в те, що зовсім несподівано може трапитися щось по-справжньому дивовижне.
— Це з канцелярії гофмаршала, — сказав він. — Ми б хотіли замовити п’ятсот ляльок «Братц». З машинами, убраннями й усіма аксесуарами. У великій коробці. Чи можна виконати замовлення протягом години? Це подарунок для дипломатів. Його треба доставити до службової квартири прем’єр-міністра — між Баґсвердом і озером Люнґбю. Там є окремий під’їзд для доставки товарів.
— Вийде дві коробки, — сказала вона. — На піддоні. Доставку провадить компанія «Паккетранс». У нас усі машини зайняті. І у нас на складі такої кількості немає, тож якийсь час піде на те, щоб зібрати їх по магазинах.
— Добре, — сказав Каспер. — Ми озброїмося королівським терпінням.
— За якою адресою відправити рахунок?
Касперова свідомість сконцентрувалася біля його ніг. Молитва не уривалася.
— Прямо в Амалієнборґ. Поштовий індекс не потрібний. І ми звичайно отримуємо двадцять відсотків знижки.
Він чекав машину біля берега озера. Була весна. Майже літо.
Машина приїхала за годину. Завбільшки вона була майже як фургон для перевезення меблів. Керувало нею якесь знайоме Касперові звучання. З далекого минулого. Він упізнав обличчя. Воно належало одному з молодиків з ножами, які колись допомогли йому потрапити в «Конон». Поруч з ним сидів смаглявий хлопчина років чотирнадцяти.
Каспер почув, як їхнє звучання повідомило про потрясіння. Але на обличчях це ніяк не відбилося.
Він попросив у них складаний ніж. Розкрив одну з коробок. Вивалив частину упаковок з ляльками у фургон, спорожнивши коробку наполовину. Прорізав у картоні три дірки.
— Тепер я заберуся всередину, — сказав він. — Ви закриєте кришку. Заклеїте скотчем.
На дні кузова-платформи він знайшов дві монтувалки. «Ми ведені», — говорили Авґустин і Рамана Махарші услід за ним. А проте незайве вжити власних запобіжних заходів.
— Це казка, — сказав молодший хлопець. — Я її знаю. У школі розповідали. Данська казка. Потім ми повинні викинути тебе в річку.
— Ні за що в світі.
Він пояснив їм, як проїхати до монастиря.
— У кабінеті сидить африканка. Очі в неї завбільшки з чудовиськ з Корану. Але ви не лякайтеся. Скажіть, що у вас посилка з ляльками. Відправлена кілька днів тому. Але яка дійшла із запізненням. І куди її доставити? Вона вам дасть адресу. Туди й поїдете. Поставите мене на візок. І довезете аж до місця.