- Якщо б ви, тату, під час Визвольних змагань були вибороли Україну, тоді мені не треба було б ховатись з ось такою літературою. Ми жили б уже у своїй державі, і нас не арештували б усі, хто прийде на нашу землю.
Тато не сподівався такого й розгубився від моїх слів. За хвилю махнув рукою: "Вже як до чогось берешся, то роби розумно, з головою на карку. Але чого в твоїх роках можна розумного сподіватися? Ти ось порозкидала папери по шухляді й забралася з хати. Ану ж би був трус?"
Мама зовсім не була вдоволена таким оборотом справи. Вона все ще намагалася переконати мене в страшній небезпеці, яку потягає за собою моє заанґажування в ОУН, поки не стало їй ясно, що цим разом не матиме успіху. Я так і відчула, коли мама усвідомила це: уважно глянула мені в вічі та довго затримала зір, наче побачила перед собою не мене, а нову, досі не знану їй людину.
З того часу батьки ніколи більше не відмовляли мене від участи в підпільній боротьбі, не дорікали, а навпаки, як треба було - помагали. Але відтоді постійна журба та тривога за мою долю, а через мене й долю усієї родини, густими хмарами сповила їхнє життя.
НІМЕЦЬКА ОКУПАЦІЯ
Так чого ж стогнати кучеряво:
Що за діти - хай боронить Бог!
- Юність має на тривоги право,
Що ж то і за юність без тривог!
Надходило літо сорок першого року. Закінчились іспити, і ми поспішно роз'їжджались додому, залишаючи за собою спорожнілі, затихлі гуртожитки. Рвалися на село, але вже й шкода було нам розходитися, бо зжились між собою, заприятелювали. Тому й наш гурток домовився відбути прогулянку на Чортівську Скалу, біля Львова, на 22 червня.
У визначену неділю рано-вранці четверо нас прийшло на станцію. Заносилось на погідний день. У селі ще панувала світанкова недільна тиша, зрідка порушувана муканням худоби, яку починали виводити на пасовиська. На станції завжди було безлюдно у святкові дні, та ось минула пора, а поїзду все ще не видно. Це нас спочатку зовсім не турбувало: відколи настала большевицька окупація, поїзди завжди опізнювались. Але тієї неділі наш уже над усяку міру спізнився. Врешті з'явився начальник станції. Був то присланий сюди росіянин. Вже сам його вигляд зраджував занепокоєння. Заговорив схвильованим голосом до людей, що чекали на поїзд: "Здолбунов бом-бардірован, нєт поєзда... война с Ґерманієй..."
- Що?! - ахнули від несподіваної новини подорожні, і... полегша, а то й радість розпливлася по їхніх обличчях. Слава Тобі, Господи, прийшов кінець арештам, вивозам на Сибір, колгоспам... Що війна ця буде точитися на нашій і за нашу землю, що потягне за собою незліченні людські жертви та спустошення країни - над цим не хотілося думати покищо. Міркувалося іншими категоріями, думалось, що гірше бути не може. Розумом ще не осягалось істини, що оте "гірше" може поглиблюватися до безконечного.
Від прогулянки, розуміється, ми не відмовилися і придумували, як нам таки дістатись до Львова. Аж тут надійшов з Красного короткий товарний, з порожніми вагонами, поїзд і затримався на нашій станції. Довго не роздумуючи, ми стрибнули в один із вагонів. На станції в Підбірцях підобрали наших товаришів, що також вичікували поїзду, і доїхали до Підзамча.
Тільки но вийшли на Жовківську вулицю, як загули алярмові гудки. Міліція поспіхом заганяла пішоходів у брами кам'яниць, і вже через кілька хвилин вибухи бомб роздирали повітря. Німці бомбардували центр міста.
Після відкликання алярму ми попід Високий Замок вийшли на Личаківську вулицю. Звідти подалися на Чортівську Скалу. Але на Скалі була встановлена протилетунська артилерія, і в підніжжі стояла сторожа. Вона й завернула нас назад.
Невдала прогулянка ні в якому разі не зіпсула нам веселого настрою. Поїзди зі Львова вже не курсували, тож додому довелося бити ногами. Ми не були одні, в цю ніч дороги запрудили валки львів'ян, які залишали місто з надією, що на селі безпечніше перебудуть війну.
Далеко поза північ, як блудний син, застукала я у вікно нашої хати: відчиніть, це я. "Ти жива?! - почувши мій голос, з полегшою відізвалась мати. Тоді, причинивши за мною двері, як не стане картати мене і дорікати: - Десь у людей діти, як діти, вдома сидять у таку небезпечну пору, а тебе все носить світами... Таж ми всі місця собі не знаходили цілий день, коли вчули, що Львів бомбардували".