Був кінець серпня - початок вересня. В Ходорівщині, як і в більшості теренів Західньої України, було дуже неспокійно. Впродовж трьох тижнів війська МВД проводили великі облави в Миколаївських лісах. Вони також творили провокатив-ні групи з колишніх червоних партизан і під маркою повстанців тероризували населення, особливо в підлісних селах. Люди їх скоро "розкусили". Вони, хоч і завчили місцевий діялект, часто вживали до людей грубої мови, проклинань, а коли забувались, то й матюкали, що взагалі не було прийнятим не тільки серед повстанців, але й серед місцевого населення. Бували, однак, виняткові випадки, що провокаторам повірили, і знову таки насамперед серед переселенців із Закерзоння.
Зайшли в Гранках до одних переселенців, у яких донька та син співпрацювали з підпіллям. Син був в "істребітєльном батальйоне", стрибком називали люди такого. Провокатори залишили в їхній хаті ніби записку до одного повстанця, який, вони підозрювали, заходить у село. Сказали, що відорвались від групи під час облав і тепер шукають зв'язку. Дівчина відперлась, кажучи, що не знає нікого з повстанців, і не прийняла записки. Зате брат повірив їм, прийняв записку й обіцяв доручити, та ще й сказав до сестри в присутності провокаторів, що немає чого боятись. Незабаром після того зайшли в село повстанці. Вони вже довідались про провокаторів та прийшли остерегти людей, щоб з ними не зв'язувались. Коли їм розповіли про згаданий випадок, сказали, що ніхто не відорвався і не шукає зв'язків. Опергрупа потримала якийсь час засідку біля згаданої хати і, не діждавшись повстанців, заарештувала хлопця.
Провокативні групи брались ще на інші способи. Забирали запідозрених у співпраці з підпіллям людей до лісу, до побудованих для цього криївок. Там проводили над ними слідство, звинувачуючи їх у співпраці з МВД. При допитах вживали тортур. Траплялось, що здезорієнтована людина повірила, що то повстанці й виправдувалась, доводячи, що вона співпрацює з підпіллям. У селі багато знали одні про одних, і, коли хтось повірив провокаторам, він не тільки розповів про себе, але як запитували, а питали напевне, то й розказав про інших, до кого заходили підпільники. Наслідків не треба було довго чекати. Після того приходили арештування.
Метою провокацій було обірвати співпрацю населення з підпіллям. МВД хотіло настільки здезорієнтувати людей, щоб вони ніколи не були певні, з ким мають діло й кому помагають. Вкінці населення буде знати, що мало діло з провокацією. МВД само старалося, щоб люди довідались і після таких випадків нікому не довіряли.
Облави по лісах у ту пору відбувались ще й тому, щоб перешкодити підпільникам приготувати собі свіжі бункери на зиму і забезпечитись харчами, на що якраз був сезон.
Хоч літо не було легке, але тепер стало ще важче. Я жила в постійній напрузі. Село лежало недалеко лісу, і через постійні облави в хаті було небезпечно. Тому доводилось ночувати на горищі або в клуні. Одного пополудня над'їхали зі сторони лісу вантажні авта, повні військ МВД. Задержались коло хатів і стали злазити з авт. Вглядівши їх, я подалась на городи. Недалеко стояв ще не вижатий овес, в який і зайшла. До мене доносивсь гавкіт собаки мого господаря, а також сусідських собак. Це давало мені знати, що військо зайшло вже на їхні подвір'я.
Звечоріло, а далі зовсім потемніло, а собаки не переставали заливатись по всьому селу. Затримались, значить, у селі наніч, а ранком, може, й почнуть облаву. Мало того, що під осінь ніч вже холодна і я дриґотіла в моїй легкій сукенці. По півночі ще й пустився дощ, промочивши мене до нитки. Так просиділа до полудня другого дня, поки не від'їхали емведисти й не прийшла по мене дівчина господаря.
Наталка не показувалась до Гранок. Може, через облави, а може, думала я, вже відійшла з провідником Федором на зимування в глиб лісів. Більше я її ніколи не бачила. Потім глибокою осінню ходили тривожні чутки, що в Городоцькому районі в лісі загинув високої ранги провідник підпілля враз зі своєю секретаркою. Говорили, що в неї були довгі чорні коси.
Мені пощастило підшукати в селі родину, здавалося, не підозрілу в очах совєтської влади, в якої я й оселилася. Син і донька господарів працювали в районі, через що їм жилось трохи легше за інших селян. Це скоро винюхали районні чиновники і при кожних відвідинах села, а приїжджали вони часто, вступали до мого господаря, щоб у нього поїсти, а то й попити. Зайшов раз агент від збирання зернопоставок. Зустрівшись з ним на подвір'ї, господиня облесливо привітала його: "О, гості до нас". - "Дідько забрав би вас", - сміючись, відповів агент, українець зі східніх областей. - "Та де ж би я таке сказала!" - "Не сказали б, звісно, але подумати, то подумали. Ви тут усі нас любите як пси діда на перелазі".