У ті роки завданням підпілля було допильнувати, щоб селяни допомогли голодним землякам. Повстанці не тільки наглядали, щоб населення ставилось як слід до тієї трагедії, але й самі проводили збірки харчових продуктів і розподіляли між голодних, а подекуди також допомагали і грошовими датками. Після переходу із Закерзоння ми бачили в лісах Самбірщини випалені вогнища. Я знала, що повстанці завжди маскують за собою місця постоїв, тому спитала зв'язкових, хто тут був. Мені відповіли, що це голодуючі квартирували, таких місць у лісі було більше, бо голова сільради не завжди приймав їх наніч до села. Часом находило голодуючих у село так багато, що частину він відсилав, і тоді вони заночовували в лісі. "Як ми їх надибували, завжди нагодували і поділились чим могли".
Вияв солідарности з голодуючими був не під смак режимові, і він старався стримати їх наплив у західні області. Влада не дозволяла колгоспникам у голодуючих районах залишати місця проживання, не видавала посвідок, без яких вони не мали права покинути села. Але близька смерти людина не чекала на посвідку: "В Західню - там ще нема колгоспів", - і йшли. Тоді "власть" узялась на інший спосіб - не допускала вживати транспортні засоби. МВД і міліція силою викидали голодуючих з поїздів і вантажних авт, що їхали в Західню Україну. Однак і такий засіб не стримав хвилі голодуючих.
З другого боку, МВД старалось різними провокаціями наставити населення проти голодуючих. Здорові, вгодовані емведисти переодягалися в лахміття і йшли просити хліба. Заночувавши в хаті, ограблювали господаря і втікали.
Все ж навіть тих зморених голодом нещасників "органи" використовували в поборюванні підпілля. Вони знали, що повстанці зустрічаються з голодуючими, тож під маскою голодуючих перебрані емведисти висліджували, до яких родин заходять повстанці. Після того тримали коло хатів засідки, вивозили родини на Сибір.
Нелегко і деколи дорогою ціною доводилось платити повстанцям і місцевому населенню за те, що подавали таку поміч. Проте вона в стокроть винагородилася. Врятовано сотні тисяч земляків від смерти, отже, збереглось фізичне існування загроженій голодом частині народу.
З дня на день мешканці Гранок сподівалися наїзду військ МВД. Військо вже було в сусідніх селах, і звідти доходили страхітливі вістки про закладання колгоспів.
Процедура починалася тим, що вночі, коли село спало, впадав загін МВД і військо зразу розбігалось по хатах. Ловили господаря, а якщо його в хаті не застали, брали жінку або й діда старого та затягали до сільради. Там замикали всіх наловлених під ключ.
Передбачаючи лихо, селяни ховались, хоч насправді не мали де. Була вже глибока осінь. Поля лежали нагі, а в лісах проводили облави, там ще більше було небезпечно. Все одно скривались таки в селі. Тому нічні напади тривали зо два тижні. Кожної ночі наловлювали кількох людей, а ранком до них промовляло районне начальство, намовляючи записатись до колгоспу.
Та охочих не було.
Тоді вводили по одній особі в окрему кімнату, вручали готову заяву, впихали дядькові в руку олівець та налягали, щоб підписався. Він упирався, казав, що неграмотний. Тоді вимагали, щоб лише поставив хрестик на заяві, а вони його підпишуть.
Коли ж селянин надалі упирався, організатори бралися до інших засобів: визували його і наступали грубими солдатськими чобітьми на босі ноги. Або роздягали до сорочки і до ранку тримали надворі в холоді. То знову замикали на всю ніч в сирий льох, а ранком, відхиливши двері, запитували, чи роздумався, і, коли давав негативну відповідь, не випускали з льоху.
Потроху влада назбирала заяв, підписаних руками стероризованих, доведених до півбожевілля селян.
Через кілька днів у ходорівській районній газеті з'явилась надрукована товстим шрифтом вістка: "Ще одне село району, з великим піднесенням, гідним радянських людей, зорганізувало колгосп".
Закладаючи колгосп, влада намагалася втягнути до нього насамперед заможних і середньозаможних селян, щоб від них набути худобу і господарський реманент. Характерно, що найбільший опір колективізації ставили середньозаможні й убогі селяни. Зате з багатшими відносно легко впоралися. Ті, що були залічені до кляси куркулів, боялися вивозу на Сибір і, коли їм давали до вибору - колгосп або Сибір, вибирали перше.
До речі, після війни заможне селянство як соціяльна кляса у західніх областях майже не було репресоване, як бувало давніше, до війни. У зв'язку з широко закроєною підпільною боротьбою, головним критерієм, за яким режим застосовував репресії, було не так соціяльне походження людини, як її наставлення до радянської влади. Арештували та вивозили на заслання насамперед тих, в кого хтось із родини був учасником підпілля або давніше в УПА, а також тих, що співпрацювали з підпіллям. В основній масі, учасники руху опору складались із середніх і нижчих соціяльних верств, тому саме вони були репресовані найбільше.