За всяких часів, до колективізації і після неї, вбоге та середньозаможне селянство співчувало протибольшевицькій боротьбі більше за багатих. Воно ділилося з нами своїм скромним куском хліба, наражалося на небезпеки, а то й великий риск, даючи нам притулок у своїх хатах і господарствах. Серед багатих також були наші прихильники, але й було чимало егоїстів і боягузів. Цей факт слід зафіксувати в ім'я правди, яка цілковито суперечила большевицькій пропаганді, що приписувала учасникам підпілля буржуазне або куркульське походження. Що важчою з кожним роком ставала боротьба і що тяжче жилось населенню, то більше ми зближувалися з убогими людьми. Вкінці не матеріяльний стан, а ідейність, національна свідомість і здібність до посвяти даної одиниці визначала її ставлення до підпільної боротьби.
МОЄ ОСТАННЄ ПРИСТАНОВИЩЕ
Ночами, коли у Гранки впадала зі спецзагонами районна адміністрація закладати колгосп, чиновники майже кожного разу заходили в хату моїх господарів. Господиня мусіла серед ночі вгощати їх горілкою, ладити закуску. Сіни розділяли хату на дві кімнати, я жила в меншій, куди вони не заходили, але кожночасно могли заглянути. Слаба ще, тільки що після поро-дів, я нервувалася, в наслідок чого діставала гарячку, що в свою чергу відбивалось на здоров'ї немовляти. Тарасик не спав ночами, часто плакав. Бувало, серед ночі ношу його на руках по темній кімнаті зі заслоненими вікнами, він плаче, а з ним і я, безрадна, не знаючи, як йому помогти. Аж тут в'їдає собака, і їх натовп вже на подвір'ї. Притуливши дитину до грудей, я накидала йому на голівку перинку, щоб плач не виривався з кімнати, і молилась у відчаї: "Господи, дай, щоб затих, щоб кати не почули його плачу, бо ми всі тут пропадемо". Господарі весь час боялися, а тепер стали ще більше хвилюватись і деколи виявляли невдоволення з мого перебування в їхній хаті. Це ще більше впливало на моє почуття і здоров'я, однак я повністю розуміла їхню тривогу.
Мені з кожним днем ставало більш очевидним: тут і я пропаду з дитиною, і господарів не мине кара за те, що дали мені притулок. Тож, коли в листопаді прийшов час зустрічі з родиною, я, хоч ледве на ногах трималася, пішла, точніше - заволіклась тих вісім кілометрів до станції та поїхала до Львова. їхала з рішенням віддати Тарасика батькам додому, бо нікого більше не мала на світі, щоб поміг мені.
У Львові вже чекав мене тато. Був боляче вражений моїм змарнілим виглядом і взагалі заскочений моєю появою. Ми були домовились, що, з огляду на дитину, я сама не приїду, а пришлю когось на зустріч. Тому, коли побачив мене саму, зразу догадався, що біля мене погано.
Після перших питань щодо дитини - син чи доня, його і моє здоров'я, тато відразу заявив, що мама і він вирішили забрати дитину до себе і виховувати, поки пощастить. "інакше - ти пропадеш. Нам усе одно нічого більше боятися, так чи інакше, нас вивезуть. Хай діється Божа воля, але ми не можемо довше дивитись на твоє поневіряння".
Я гірко розплакалась. Досі маскувалася перед ними, але довше не мала сили вдавати. Була фізично і психічно вкрай виснажена, затурбована, і, хоч мала вже двадцять три роки, хотілося, як колись дитиною, пожалітись перед татом, виплакатися. Щойно тепер я оповіла батькові про мою справжню ситуацію.
Ми стали придумувати легенду щодо появи дитини і стали на тому, що мама взяла його від якоїсь там жінки на виховання. Жінка поїхала до Києва на курси, й вона мамі за це платить, а що родині тепер скрутно, мама хоче таким чином заробити деякий гріш.
Господи, яка ж я була їм вдячна. Була певна, що мати зуміє виховати Тарасика навіть краще за мене. У неї неабиякий досвід. Але також усвідомлювала, що це не місце для нашої дитини. Не хотіла допустити, щоб з родиною вивезли Тарасика на Сибір. Це було б жахливе і для дитини, і для них. Примістила його вдома лиш тимчасово, бо не мала іншого виходу, і плянувала забрати навесні, підшукавши до того часу безпечніше місце. Упродовж зими мама Тарасика підховає, він зміцніє, і я буду спокійніша, залишаючи його, трошки більшого, на виховання у чужих людей. Все ж важко було так відразу розстатись з дитиною, тому домовилась, що привезу його з початком грудня. Від Орлана не мала жодної вістки від часу, коли сестра його відвідувала. Може б, старалася нав'язатись з ним, але пора була пізня, і я не знала, де він опинився на зиму.