Вертаючись поїздом зі Львова до Ходорова, нав'язав зі мною розмову гурт селян, яких шість осіб, виселенців з прикордонної смуги, з Івано-Франківського р-ну. їхнє село було переселене ще за "перших большевиків" у Тернопільщину, але під час німецької окупації люди повернулись на свої старі місця. Тепер большевики знову їх викинули в Тернопільщину, встановлюючи здовж границі з Польщею мертву зону. Вони якраз вертались з родинних сторін, куди їздили на відвідини до свояків, що жили в селах, які не підлягали виселенню.
Дядьки були дуже зажурені, розповідали, що в селах під кордоном уже позакладали колгоспи. Нарікали, що держава здирає з них високі поставки, але в колгосп усе одно вони не вступлять. Я їм поспівчувала і, мабуть, не без того, щоб і свого не докинула до розмови, а вони, бідаки, до тієї міри розіщирились, що один став "сповідатись" переді мною.
- Знаєте, пані (в моїй ватянці й великій хустині я аж ніяк не виглядала на паню, але галичан не відучиш від панькання), хоч як мені тепер стидно, але мушу вам признатись, що ми всі отут, - він вказав на гурт, - до війни були в селі найбільшими комуністами. Ми влаштовували мітинги, пропагували, переконували інших, бо вірили, що за Збручем Україна самостійна. Але як прийшли сюди, коли ми їх пізнали, то... щоб їх шляк трафив з їхнім паршивим комунізмом. Та то москалі! Ми тепер перші будемо їх гнати звідси, як прийде час!
Дядько був сердитий і ображений, як ображеною є людина, коли почувається окраденою з ідеї, в яку свято вірила, леліяла роками й очікувала її здійснення. Я дивилась на них і думала, що сама система найуспішніше виліковує людей з комунізму.
У Гранках я прожила ще близько двох тижнів. Родина тепер почувалась спокійніше, я була сама і, коли заходили районні чиновники, могла скритись у клуні. Нераз доводилось простоювати по кілька годин на холоді, була зима, деколи і не вдягнена, якщо не встигала захопити зі собою теплий одяг.
Незабаром і тут населення стало мною цікавитись. Зайшов у хату сусід чи хтось зі знайомих із села, побачив нову людину - ще нічого, але, побачивши ту саму особу вдруге і втретє, вже питав, хто вона. Господар, що влітку поміг мені дістати посвідку з сільради, доповів, що в селі забагато людей говорить, ніби я підпільниця. Я сподівалась, що до того дійде. Неможливо завжди від усіх сховатися і тим самим бути довший час в одному середовищі, щоб воно не зорієнтувалось, з ким має діло. Наша боротьба була тісно вплетена в життя народу, і ми добре його вишколили, привчили звертати увагу на деталі в поведінці сторонньої людини. Так вивчили, що, коли заходила потреба нам самим замаскуватись, це стало неможливо здійснити. Розуміється, МГБ, м'язи режиму, теж вказувало своїм сексотам, на що звертати увагу, вимагало доносити про появу нової людини в селі.
Переді мною знову постала та сама фатальна проблема: куди тепер? Мушу якось дотягнути до весни...
Вирішила поїхати до родинного села Орлана і Горнового, Олесина, на Бережанщині. Тоді як у Самбірщині й Ходорівщині родини, з якими мала діло, точно знали, що я підпільниця, і через те давали мені притулок, то в Олесині мене ніхто не знав. Здавала собі справу, що нелегко буде переконати там людей, хто я, і здобути в них довір'я в час, коли всюди повно гебівських провокацій і страшних репресій. В Олесині жила заміжня Орланова сестра, і я надіялась, що в неї або з її допомогою мені вдасться побути там деякий час. Тільки щоб повірили мені, а люди всюди непогані, поможуть, навіть наражаючи себе - поможуть.
Запам'яталось мені - це було на Андрія, коли я приїхала поїздом до містечка Козова. Звідти яких вісім кілометрів до Олесина. Надворі вже зовсім стемніло, поки туди добилася пішки. Навіть не знала прізвища його сестри, бо, коли ми жили в підпіллі, таке знання не мало для нас практичного значення, а якщо Орлан і сказав мені, то я забула. Зате запам'ятала ім'я, бо було відмінне від інших, - Полька. Попитала людей і подалася до її хати, що була на краю села.
Увійшла в хату, слабо освітлену каганцем, з убогою обстановою. Там застала троє дітей. їм було на ім'я Стефа, Івась і Миросьо. Діти вбого вдягнуті, Івась - у подертих черевиках, а наймолодший Миросьо - зовсім босоніж. Мами не було. Пішла на базар до Козови і ще не повернулася.
Незабаром прийшла Полька. Сказала їй, хто я, а вона так дуже врадувалась вісткою про "дорогого братчика", що відразу, без найменших застережень мені повірила. Аж лячно стало з її довірливости, я ж могла бути прислана агентка.